Дэн Симмонс – Терор (страница 159)
Він відгукнувся негайно, ствердів та піднявся. Крозьє не забув своїх колишніх душевних мук та упередження проти стосунків з ескімоскою: це все стало неважливим, коли її тоненькі, але наполегливі пальчики зімкнулися довкола його пеніса.
Вони обоє важко дихали. Вона закинула свою ногу на його стегно й водила нею вгору-вниз. Він стиснув її груди — такі теплі, — а потім опустив руки нижче й згріб її круглий задок, ще щільніше притискаючи її промежину до своєї ноги. Член був неймовірно твердим і пульсуючим, його набрякла голівка вібрувала, як пір’їна сигнального пристрою для полювання на тюленя, щоразу, коли він торкався її теплої шкіри. Його тіло, як допитливий тюлень, швидко визирало на поверхню відчуттів, попри його мудрі інстинкти.
Сайленс відкинула вбік укривало, осідлала його і рухом руки, таким само стрімким, наче метала гарпун, схопила його член і проштовхнула всередину себе.
— О Господи, — прохрипів він, коли вони злилися воєдино. Крозьє відчув своїм членом пружний опір, потім, здолавши той опір, зрозумів — геть приголомшений, — що він оволодів незайманою. Або ж цнотливиця оволоділа ним.
— О Боже! — не стримався він від вигуку, коли вони почали рухатися ще швидше.
Він притягнув її до себе за плечі й спробував поцілувати, але вона відвернула обличчя й притислася до його щоки, потім до шиї. Крозьє забув, що ескімоські жінки не вміють цілуватися… і це було перше, про що будь-який англійський полярний дослідник дізнавався від бувалих ветеранів.
Та байдуже.
Він вибухнув усередині неї за хвилину чи й менше. І ця хвилина тривала так довго.
Сайленс ще трохи полежала на ньому, її маленькі спітнілі груди притискалися до його так само спітнілих грудей. Він відчував її швидке серцебиття й знав, що вона теж чує калатання його серця.
Коли до нього повернулася здатність думати, він перейнявся тим, чи немає крові. Він не хотів забруднити таких гарних білих покривал.
Але Сайленс знову стисла свої стегна. Зараз вона сіла прямо, так само осідлавши його, дивлячись на нього незмигним поглядом своїх чорних очей. Її темні соски здавалися ще однією парою очей, що пильно спостерігали за ним. Він усе ще був твердим всередині неї, і від її рухів — це просто неймовірно, такого ще ніколи не траплялося з Френсісом Крозьє, коли він злягався з повіями в Англії, Австралії, Новій Зеландії, Південній Америці та в багатьох інших країнах, — він знову відчув збудження, налився ще більше й почав у відповідь рухати своїми стегнами.
Вона закинула голову назад й вперлася своєю сильною рукою в його груди.
Так вони кохалися годинами. Одного разу вона підвелася з їхнього снігового ложа, але лише для того, щоб принести обом попити води — розтопленого снігу в маленькій бляшанці Ґолднера, яка висіла на сушарці над полум’ям, — а коли вони напилися, спокійно змила зі своїх стегон маленькі плямки крові.
Потім вона лягла на спину, розвела ноги й затягла на себе Крозьє, міцно схопивши його за плечі своїми сильними руками.
Зараз не було світанків, тож Крозьє так ніколи і не знатиме, чи кохалися вони впродовж усієї довгої арктичної ночі — а можливо, впродовж багатьох днів і ночей (йому здавалося, що саме так воно й було, на той момент, коли їх зморив сон), — але зрештою вони таки поснули. Від тепла їхнього дихання та розпашілих тіл стіни снігової хатини почали скрапувати водою, і в їхньому домі було так тепло, що перші півгодини вони спали, не вкриваючись хутряними запонами.
64 КРОЗЬЄ
Після того, як він створив землю,
Коли світ ще залишався в темряві,
Тулуніґрак, Ворон, почув, як Двоє Людей мріяли про Світло.
Але світла не було.
Все було темним, як воно завжди і було.
Ні сонця. Ні місяця. Ні зірок. Ні вогнів.
Ворон летів від моря, аж поки знайшов снігову хатинку, де жили старий зі своєю донькою.
Він знав, що вони ховають світло, приховують промінчик світла, тож він увійшов.
Він проповз через прохід, подивився через
Дві шкіряні торби висіли там, одна повна темряви, інша повна світла.
Дідова донька сиділа там і пильнувала, поки її батько спав.
Вона була сліпою.
Тулуніґрак навіяв доньці думку, що їй хочеться погратись.
«Нумо грати в м’яча!» — закричала донька, розбудивши діда.
Дід прокинувся і зняв торбу, в якій було
світло дня.
Торба із шкури карибу
була теплою від світла,
яке хотіло вирватися з неї.
Ворон навіяв доньці думку,
щоб дівчина штовхнула торбу зі світлом до
«Ні!» — закричав батько.
Надто пізно.
Куля закотилася до
проходом.
Тулуніґрак чекав.
Він схопив кулю.
Він вибіг з проходу,
вибіг з торбою світла.
Він почав дзьобом.
Рвати шкіряну кулю,
Пробиваючись до денного світла.
Чоловік із снігової хатки
переслідував його по кризі,
але чоловік світла був не людиною.
Цей чоловік був соколом.
«Піткітуак! — заверещав Переґрін, — я
уб’ю тебе, шахраю!»
Він упав з небес на Ворона,
але Ворон встиг проклювати світлову кулю.
Світанок прийшов.
Світло розлилося повсюди.
закричав пронизливо Сокіл.
закричав Ворон.
«Ніч!»
«День!»