Дэн Симмонс – Терор (страница 158)

Ще на підступах до продуховини — ну як вона її знайшла? — Сайленс поклала на кригу маленькі квадратики шкури карибу, які переміщувала після кожного кроку, обережно переставляючи ноги у важкому взутті з одного на інший, щоб не зарипів сніг, уникаючи найменшого шуму. Вже поруч з продуховиною вона повільними плавними рухами нечутно увіткнула в сніг гіллясті оленячі роги й поклала на них свого ножа, гарпун, линву й інші мисливські причандали, щоб можна було безгучно їх узяти.

Перш ніж покинути снігову хатину, Крозьє перетягнув ремінцями із сухожиль рукава парки та холоші штанів, як навчила його Сайленс, щоб не шаруділа одежа. Але він знав, що якщо він зараз підійде ближче до ополонки, то зробить це з незграбністю білої людини, і шум, створюваний ним, для тюленя під кригою здасться чимось на кшталт звуку від падіння піраміди з консервних бляшанок — якщо, звісно, під кригою є тюлень, — тож він напружено вдивлявся у кригу перед собою і нарешті розгледів квадратний шматок шкури карибу розміром два на два фути, який Сайленс залишила для нього, й повільно, обережно став на нього навколішки.

Крозьє знав, що до його приходу Сайленс, після того як знайшла продуховину, обережно й повільно згребла ножем сніг, що прикривав отвір, і розширила саму ополонку кістяним тесельцем, насадженим на протилежний кінець держална гарпуна. Потім вона оглянула отвір, щоб переконатися, що він був прямо над глибоким каналом у кризі — в іншому разі шанси на точний удар гарпуна були невеликі, як він уже знав, — а потім знову нагорнула над ним маленький сніговий горбик. Потім дівчина взяла тонке кістяне вістря, прив’язане довгою мотузкою, скрученою з кишок, до кінчика іншої кістки й опустила цей своєрідний сигнальний пристрій в ополонку, почепивши другий його кінець на одну з гілок рогів.

Тепер залишилося тільки чекати.

Спливали години.

Здійнявся вітер. Хмари облягли небо, а із суходолу почало мести снігом. Сайленс нерухомо застигла, сидячи напочіпки над продуховиною, тримаючи в правій руці гарпун з кістяним наконечником, спертий товстим кінцем на увіткнуті в сніг гіллясті роги. Її парка й каптур повільно вкривалися порошею.

Крозьє бачив, як вона полює на тюленя в інший спосіб. До прикладу, вона прорубувала в кризі дві дірки і — з допомогою Крозьє, що орудував одним з двох гарпунів — буквально приманювала до себе тюленя. Вона навчала його, що хоча тюлень, може, й найобережніша тварина в царстві звірів, його ахіллесовою п’ятою є допитливість. Крозьє дотягався кінцем свого спеціально оснащеного гарпуна до лунки, біля якої сиділа Сайленс, й починав обережно водити ним угору-вниз, примушуючи вібрувати дві маленькі кісточки з увіткнутими в них пір’їнами, прикріплені до наконечника гарпуна. Зрештою тюлень, щоб погамувати свою допитливість, підпливає до поверхні подивитися, що ж породжує ці дивні звуки.

Не раз при яскравому світлі місяця Крозьє вражено спостерігав за тим, як Сайленс, лежачи на животі, плазувала по кризі, вдаючи із себе тюленя, рухаючи руками, як ластами. Тоді він навіть не встигав помітити, як голова тюленя вистромлялася з отвору, аж доки дівчина не робила раптового, неймовірно швидкого руху рукою, а потім тягнула назад гарпун, прив’язаний до зап’ястка довгою вірьовкою. Зазвичай разом з мертвим тюленем на іншому його кінці.

Але цієї темної чи то ночі, чи то дня можна лише вичікувати біля продуховини, і Крозьє ось уже кілька годин поспіль сидів на підстилці зі шкури, спостерігаючи за Сайленс, схиленою над майже непомітним сніговим горбиком. Приблизно кожні півгодини вона повільно тягнулася до гіллястих рогів, знімала з них дивний маленький інструмент — вигнутий шматок сплавної деревини завдовжки дюймів десять з трьома ввіткнутими в нього пташиними кігтями — й шкребла ним по кризі над продуховиною так легенько, що він не чув ані звуку всього за кілька футів від неї. Але тюлень мав чути його досить чітко. Навіть якщо він зараз був біля іншої продуховини, за сотню ярдів звідси, зрештою його здолає цікавість, яка стане для нього фатальною.

З другого боку, Крозьє не розумів, як Сайленс у суцільній темряві може розгледіти тюленя, щоб загарпунити його. Можливо, при сонячному світлі влітку, наприкінці весни або восени його обриси і вгадуються під кригою, а його ніс можна побачити в маленькому отворі продуховини… але у світлі зірок? До того часу, як завібрує її сигнальний пристрій, тюлень може розвернутися й знову пірнути вглиб. Можливо, вона нюхом відчуває його наближення, коли він спливає нагору? Або вгадує його присутність якимось іншим чином?

Крозьє вже встиг добряче замерзнути — свідчення того, що він радше лежав на своїй підстилці зі шкури карибу замість сидіти прямо — і дрімав, коли маленький кістяно-пір’яний пристрій Сайленс завібрував.

Він прокинувся тієї ж миті, як вона почала діяти. Ескімоска підняла гарпун і метнула його прямо вниз у продуховину, перш ніж Крозьє встиг кліпнути й цілком скинути із себе дрімоту. Потім вона відхилилася назад, скільки сили тягнучи на себе товсту вірьовку, що щезала під кригою.

Крозьє ледь звівся на ноги — ліва нога неприємно нила й вгиналася під ним — і пошкандибав до Сайленс так швидко, як тільки міг. Він знав, що настав один з найскладніших моментів полювання на тюленя — необхідно витягти тварину на кригу, поки вона не встигла, звиваючись, зірватися із зазубленого кістяного вістря гарпуна, якщо її лише поранили, або просто застрягла в кризі й зісковзує вглиб, якщо її вбили. Швидкість, як ніколи не втомлювалися повторювати на Королівському флоті, — запорука всього.

Разом вони висмикнули важку тварину з ополонки, Сайленс тягнула за мотузку однією, несподівано сильною, рукою й роздовбувала кригу ножем, затиснутим у другій руці, розширюючи лунку.

Тюлень був мертвий, але слизькіший за все, що Крозьє будь-коли зустрічав. Він підсунув руки в рукавицях під основу ластів, стараючись уникати гострих як лезо зазублин на їх кінці, й виволік мертву тварину на кригу. Весь цей час він важко дихав, лаявся й сміявся — звільнений від необхідності поводитися тихо, — а Сайленс, звісно ж, залишалася мовчазною, хіба що легенько присвистувала на видиху.

Коли тюленя нарешті витягли на кригу, він відійшов назад, знаючи, що буде далі.

Тюлень, ледь помітний у світлі зірок, що пробивалося крізь низькі хмари, лежав з розплющеними чорними очима, в яких, здавалося, застиг осуд, з його відкритої пащі на біло-синій сніг стікала цівка чорної на вигляд крові.

Ледь засапана, Сайленс стала на кризі навколішки, тоді навкарачки, а потім лягала на живіт, наблизившись обличчям до морди мертвого тюленя. Крозьє тихо відступав ще на крок. Дивно, але він зараз почувався майже так само, як хлопцем у церкві Мемо Мойри.

Сягнувши рукою під парку, Сайленс витягла малесеньку закорковану пляшечку, зроблену з кістки, й набрала з неї в рота води. Вона тримала пляшечку на голих грудях під хутром, щоб вода не замерзла.

Дівчина посунулася вперед й притиснулася губами до тюленячих губ в дивній подобі поцілунку, навіть розтуляючи свого рота так само, як це роблять шльондри, цілуючи чоловіків, принаймні на чотирьох континентах, де побував Крозьє.

«Але у неї немає язика», — нагадав він собі.

Сайленс випустила воду зі свого рота в пащу тюленя.

Крозьє знав: якщо минущій душі тюленя, яка ще не покинула тіла, подобається краса вправно зробленого гарпуна й зазубреного кістяного вістря, що вбило його, якщо йому до вподоби непомітність і терплячості Сайленс та інші її мисливські навички, і особливо якщо їй подобається вода з її рота, вона розповість іншим душам тюленів, що вони мають прийти до цієї мисливиці, якщо хочуть напитися свіжої, чистої води.

Крозьє й гадки не мав, звідкіля він це знає, — Сайленс ніколи не пояснювала йому цього ні за допомогою мотузки, ні жестами, — але він знав, що це саме так. Немов це знання приходило до нього разом з головним болем, який щоранку його діймав.

Ритуал закінчено, Сайленс звелася на ноги, обтрусила сніг зі штанів і парки, зібрала всі свої дорогоцінні інструменти й гарпун, і вони разом поволокли мертвого тюленя до своєї снігової хатки, до якої було приблизно дві сотні ярдів.

Вони їли весь вечір. Крозьє мав відчуття, що він ніколи не насититься м’ясом та ворванню. До кінця цього вечора обличчя обох були такими масними, як дупа поросяти, й він показав пальцем на своє лице, потім на лице Сайленс й вибухнув сміхом.

Сайленс, звичайно ж, ніколи не сміялася, але Крозьє здалося, що її обличчям промайнула легенька тінь усмішки, перш ніж вона протиснулася вниз тунелем, що вів назовні, й повернулася — гола, в самих тільки коротких штанах — з повними пригорщами снігу, щоб спочатку вимити ним обличчя, а потім утертися м’якою шкурою карибу.

Вони пили крижану воду, розігрівали і знову їли тюленину, і знову запивали її водою, потім вибралися надвір і розійшлися в різні боки до вітру, повернувшись, розвісили свою вологу одежу на сушарці над палаючою потихеньку ворванню, вимили руки й обличчя, почистили зуби пальцями й обгорнутими мотузочкою гілками, аж нарешті заповзли голі під хутряні укривала.

Крозьє саме задрімав і проснувся від того, що відчув маленьку долоню Сайленс на своєму стегні та члені.