Дэн Симмонс – Терор (страница 157)

Окрім кухонної полиці праворуч від входу й крижаної лавки для сидіння ліворуч від нього біля дальньої стіни снігової хатини була широка лежанка для спання.

Кілька уламків дощок і палиці, що колись були елементами каркаса намету, а потім поперечинами саней, Сайленс використала для того, щоб обрамити лежанку, — міцно вмерзлі в сніг, вони оберігали крижані «меблі» від обсипання. Потім Сайленс вистелила снігове ложе залишками моху зі своєї парусинової торби, що мав, імовірно, слугувати ізолюючим матеріалом, а поверх акуратно розіслала шкури карибу та білих ведмедів. Опісля вона знаками показала йому, що вони спатимуть головами до виходу, підклавши під них замість подушок згорнутий одяг, вже сухий. Весь їхній одяг.

У перші дні й тижні Крозьє відмовлявся знімати на ніч свої короткі штани з оленячої шкури, хоча леді Сайленс постійно спала голою, але потім він зрозумів, що в штанах спати надто жарко, а до того ж і незручно. Все ще надто слабкий, щоб відчувати пристрасть до жінки, він скоро звик заповзати під хутряні укривала голим й одягати сухі, не просяклі потом штани та інший одяг тільки вранці.

Щоразу, коли Крозьє прокидався вночі голий поруч із Сайленс, зігрітий під теплими запонами, він намагався пригадати всі ті місяці на борту «Терору», коли він завжди мерз у вологому одязі, на темній нижній палубі смерділо гасом і сечею, а зі стін і стелі, вкритих памороззю, весь час капало. В голландських наметах було ще нестерпніше.

Зараз, вийшовши назовні, він глибше натягнув оторочений хутром каптур парки, щоб захистити обличчя від холоду, й озирнувся.

Звісно, довкола темінь. Крозьє не одразу зміг змиритися з думкою, що він пролежав непритомним — чи мертвим? — багато тижнів з того дня, коли у нього стріляли, перш ніж отямився і усвідомив присутність поряд із собою Сайленс, але під час їхнього довгого санного переходу він побачив дуже нетривале тьмяне світіння на півдні, тож не залишалося сумнівів, що був уже листопад — у кращому випадку. Звідтоді, як вони оселилися у сніговій хатині, Крозьє намагався вести відлік днів, але з цією вічною темрявою та їхнім дивним режимом сну і неспання — йому здавалося, що іноді вони спали по дванадцять годин або й більше, — він не міг знати напевно, скільки тижнів минуло з часу, коли вони сюди дісталися. До того ж через снігові бурани вони часто залишалися в хатині хтозна-скільки днів і ночей поспіль, харчуючись лише мороженою рибою й тюлениною зі своїх запасів.

Сузір’я на небі — а небо сьогодні дуже чисте, отже, день дуже холодний — були зимовими сузір’ями, й повітря було таким холодним, що зорі танцювали й мерехтіли у високості, як усі ці роки, коли Крозьє спостерігав за ними з палуби «Терору» чи інших кораблів, на яких він ходив до Арктики.

Єдина різниця полягала в тому, що зараз йому не було холодно і він не знав, де саме перебуває.

Крозьє по слідах Сайленс обійшов довкола снігової хатини й рушив до вкритого кригою узбережжя й замерзлого моря. Насправді йому не конче треба йти по її слідах, бо він знав, що засніжений берег був десь за сотню ярдів на північ від снігової хатини, й вона завжди ходить до моря полювати на тюленів.

Але навіть орієнтуючись за сторонами світу, він усе одно не може визначити свого місцеположення.

Замерзлі протоки завжди були на південь від Рятувального табору та інших таборів, які члени його експедиції розбивали на південному узбережжі острова Короля Вільяма. Вони із Сайленс зараз могли перебувати на півострові Аделаїда, розташованому за протокою на південь від острова Короля Вільяма, або навіть на самому острові, але десь на східному чи північно-східному його узбережжі, не нанесеному на карти, де ніколи не ступала нога білої людини. Крозьє не пам’ятав, як Сайленс перетягала його до намету після того, як його підстрелили, — або скільки разів вона міняла місце стоянки, перш ніж він повернувся у світ живих, — і мав тільки нечітке уявлення про те, скільки тривала їхня подорож на санях з полоззям з риби, перш ніж вона збудувала снігову хатину.

Це місце могло бути будь-де.

Вони взагалі не обов’язково перебувають на острові Короля Вільяма, навіть якщо вона везла його на північ; вони можуть бути на одному з островів у протоці Джеймса Росса десь на північному сході від острова Короля Вільяма або на якомусь не нанесеному на мапу острові хоч на схід, хоч на захід від узбережжя Бутії. В місячні ночі Крозьє було видно пагорби на суходолі — не гори, а саме пагорби, вищі за ті, які капітан будь-коли бачив на острові Короля Вільяма, — і сама їхня стоянка була краще захищена від вітру, ніж будь-яка місцина, розвідана коли-небудь ним або його моряками, включно з табором Терору.

Крозьє, крокуючи по скрипучому снігу та ріні, що хрускотіла під ногами, до морської криги, думав про сотні спроб, до яких він вдавався за останні кілька тижнів, намагаючись пояснити Сайленс, що йому необхідно піти, щоб знайти своїх моряків, щоб повернутися до своїх людей.

Вона завжди безпристрасно дивилася на нього.

Йому чомусь здавалося, що вона його розуміла — якщо не слова, сказані англійською, то бодай емоції, які він вкладав у ці слова, — але вона ніколи не відповіла йому ні виразом обличчя, ні «мотузяною» мовою.

Її здатність все розуміти — і його власна здатність, що розвинулася в ньому, вловлювати складні думки, які Сайленс передавала за допомогою мотузяних фігурок, що танцювали у неї між її пальцями, — була вражаючою, межувала з надприродною. Іноді він відчував таку близькість з дивною тубільною дівчиною, що, прокинувшись серед ночі, не одразу міг збагнути, де чиє тіло. А часом він міг почути, як вона гукала до нього з темряви, просячи, щоб він швидше підійшов або приніс запасний гарпун, мотузку чи якусь річ… навіть попри те, що в неї не було язика й вона ніколи не видала жодного звуку в його присутності. Дівчина розуміла багато речей, і деколи він думав, що це саме її сни він бачить щоночі, й не здивувався б, якби вона проникала в його жаскі нічні привиддя про священика в білому вбранні, що нависає над ним, коли він очікує причастя.

Але вона не хотіла відвести Крозьє до його матросів.

Тричі Крозьє намагався піти сам — тихцем виповзав із снігової хатини, коли вона спала чи вдавала, що спить, прихопивши із собою лише торбу з тюленячою ворванню, щоб підкріплятися в дорозі, й ножа, щоб захищатися в разі чого, й всі три рази заблукав — двічі у глибині хтозна якого суходолу, на якому вони були, і одного разу далеко на морській кризі. Всі три рази Крозьє йшов, поки вистачало сил — можливо, кілька днів поспіль, — а потім падав від утоми, ладен прийняти смерть як справедливе покарання за те, що покинув своїх людей помирати.

І щоразу Сайленс знаходила його. Щоразу вона вкладала його на ведмежу шкуру, вкривала хутряними запонами й мовчки тягнула багато холодних миль назад до снігової хатини, де відігрівала його замерзлі руки й стопи просто на своєму голому животі під укривалами й не дивилася на нього, коли він плакав.

Зараз він побачив дівчину за кілька сотень ярдів від берега на кризі, схилену над тюленячою продуховиною в кризі.

Хоч як намагався — а він намагався, — Крозьє ніколи не міг знайти цих бісових продуховин. Він сумнівався, чи знайшов би їх навіть серед білого дня влітку, не те що у світлі місяця чи зірок або ж у цілковитій темряві, як Сайленс. Ці смердючі тюлені були такими розумними і такими хитрими, що він не дивувався, чому його моряки вбили тільки кількох за всі місяці, проведені на кризі, й жодного через продуховину.

Сайленс за допомогою своєї говірливої мотузочки пояснила йому, що тюлень може затримувати дихання під водою всього тільки на сім-вісім хвилин — щонайбільше на п’ятнадцять. (Ці одиниці часу Сайленс означувала ударами серця, але Крозьє гадав, що достатньо точно перевів їх у хвилини.) Якщо він правильно зрозумів мотузочку Сайленс, кожен тюлень має свою територію — як собака, вовк чи білий ведмідь. Навіть узимку тюлень має захищати межі цієї території, тож, щоб забезпечити себе достатньою кількістю повітря у своїх підлідних володіннях, тюлень знаходить найтоншу кригу і проколупує там куполоподібну продуховину — достатньо широку внизу, щоб у неї пролізло все тіло, залишаючи щонайменшу ополонку на самій поверхні криги, через яку він може дихати. Сайленс показала йому гострі зазублини на ластах мертвого тюленя й пошкребла ними по кризі, щоб унаочнити своє пояснення.

Крозьє вірив Сайленс, коли вона, послуговуючись своєю мотузкою, пояснила, що на території одного тюленя є десятки таких конусоподібних продуховин, але нехай його чорти вхоплять, якщо він може знайти бодай одну. Конуси, які вона так чітко показувала на своїй мотузці і які так легко знаходила в крижаних нетрях, були майже непомітні посеред торосів, стикових гребенів, крижаних валунів, малих айсбергів та розколин. Він був певен, що сотні разів перечіпався через ці бісові ополонки й ніколи не помічав жодної, думаючи, що то просто нерівності криги.

Сайленс зараз сиділа навпочіпки коло одної з них. Коли Крозьє був ще за десяток ярдів від неї, вона жестом показала йому, щоб він зберігав тишу.

Якщо вірити тому, що казала йому Сайленс, утворюючи мотузяні фігурки проміж своїх пальців, тюлень — одне з найобережніших і дуже недовірливе створіння, тож тиша і скрадливість — головне в полюванні на тюленя. Тут леді Сайленс заслуговувала на своє ім’я.