Дэн Симмонс – Терор (страница 156)

Дітей, які згодом народилися від таких шлюбів отримали дар ясновидіння, почали називати sixam ieua, або духи-правителі-неба, і послали їх на північ разом з їхніми родинами, щоб завадити Tuunbaq винищувати Справжніх Людей.

Ці sixam ieua могли спілкуватися з Tuunbaq безпосередньо — не мовою tuurngait, помічних духів, як намагалися звичайні шамани, але звертаючись просто до розуму й душі Tuunbaq.

Духи-правителі-неба навчилися прикликати Tuunbaq своїм горловим співом. Цілком присвятивши себе спілкуванню з Tuunbaq, вони дозволили ревнивому страхітливому створінню позбавити їх здатності розмовляти з іншими людськими істотами. В обмін на те, що tupilek, створіння-вбивця, більше не полюватиме на душі людей, духи-правителі-неба пообіцяли Богу-що-Крокує-як-Людина, що вони — людські істоти та Справжні Люди — більше ніколи не оселятимуться в цьому засніженому крижаному краї. Вони пообіцяли Богу-що-Крокує-як-Людина, що повсякчас його шануватимуть і ніколи не ловитимуть риби та не полюватимуть в його володіннях без його дозволу.

Вони пообіцяли, що всі майбутні покоління sixam ieua та інших Справжніх Людей допомагатимуть Богу-що-Крокує-як-Людина вгамувати його звірячий апетит, ловитимуть для нього рибу, полюватимуть на моржів, тюленів, карибу, зайців, китів, вовків і навіть менших братів Tuunbaq’а — білих ведмедів — для його бенкетів.

Вони пообіцяли, що жодна людська істота на каяку чи човні ніколи не вторгнеться у морські володіння Бога-що-Крокує-як-Людина, хіба тільки щоб доправити йому їжу або проспівати гортанних пісень, які заспокоюють бестію, або віддати кровожерному чудовиську данину.

Провидці sixam ieua знали, що коли у володіннях Tuunbaq’a з’являться блідолиці люди — kabloona, — це буде початком Кінця Часів. Отруєний блідими душами kabloona, Tuunbaq занедужає і помре. Справжні Люди забудуть свої звичаї і свою мову. Їхні домівки будуть сповнені п’янства й розпачу. Чоловіки втратять свою добродушність і битиму своїх дружин. Inua дітей втратять спокій, а Справжні Люди вже не бачитимуть добрих снів.

Духи-володарі-неба знали, що коли Tuunbaq помре від хвороби kabloona, до його холодного білого володіння прийде тепло, і тоді крига почне танути. Білі ведмеді не зможуть збудувати собі барліг, тож їхні ведмежата вмиратимуть. Кити й моржі не матимуть харчів. Позбувшись звичних місць, де вони вили гнізда, птахи кружлятимуть у небі й прикликатимуть на допомогу Ворона. Таким було майбутнє, яке вони бачили.

Sixam ieua знали, що хай би яким жахливим був Tuunbaq, таке майбутнє без нього — і без рідного для них холодного світу — буде ще страшнішим.

Але тоді, задовго до настання Кінця Часів, і тому що молоді прозорливі чоловіки й жінки, які були духами-володарями-неба, розмовляли з Tuunbaq’ом, як могли розмовляти тільки Седна та інші духи — не вголос, але безпосередньо, думками, — все ще живий Бог-що-Крокує-як-Людина дослухався до їхніх пропозицій та їхніх обіцянок.

Tuunbaq, який — подібно до всіх великих inuat духів — любив, щоб перед ним схилялися і його вшановували, погодився. Він пообіцяв харчуватися підношеннями людей, а не їхніми душами.

З покоління в покоління провидці sixam ieua вступали у шлюб тільки з тими людськими істотами, які володіли такими ж здібностями. У ранньому віці кожну дитину sixam ieua позбавляли можливості розмовляти з рештою людей, щоб показати Богу-що-Крокує-як-Людина, що ця дитина присвячує своє життя спілкуванню тільки з ним, з Tuunbaq’ом.

Упродовж багатьох поколінь маленькі родини sixam ieua, які жили набагато далі на північ, ніж інші Справжні Люди (які все ще жахалися Tuunbaq’а), завжди будували свої житла на постійно вкритій снігом та кригою землі й паковій кризі, і їх стали називати Людьми Крокуючого Бога, і навіть їхня мова перетворилася на дивну суміш говірок інших Справжніх Людей.

Звісно, sixam ieua не можуть спілкуватися вголос на жодній з говірок — лише подумки, послуговуючись мовою qaumaniq та angakkua.

Але вони все ще залишаються людськими істотами, вони люблять свої сім’ї і належать до родових спільнот, тож щоб спілкуватися з іншими Справжніми Людьми, чоловіки sixam ieua користуються мовою жестів, а жінки sixam ieua воліють вдаватися до ігор з натягнутою між пальцями мотузкою, як їх навчили матері.

Перш ніж покинути наше село

й вийти на кригу,

щоб знайти того чоловіка, з яким маю одружитися,

чоловіка, якого ми з батьком бачили уві снах.

раніше, коли весла були чистими, мій батько взяв темний камінь, aumaa, й позначив кожне весло.

Він знав, що не повернеться живим з крижини, ми обоє це бачили в наших sixam ieua снах, єдиних правдивих снах, що він, мій любимий Айа, помре тут, на руках блідолицього, я шукала цей камінь на пагорбах і на дні річок, але так і не знайшла.

До мого повернення до мого народу я знайду те весло, на якому aumaa зробив сіру позначку.

Народження позначене короткою рискою на кінці лопаті, але над нею проведена довга лінія смерті.

Повернися! — кричить Ворон.

63 КРОЗЬЄ

Крозьє прокинувся від пекельного головного болю. Цими днями він щоранку прокидався з жахливим головним болем. Здавалось би, що з його спиною, грудьми та руками, посіченими дробом, та трьома ранами від куль він мав би після пробудження відчувати інші болі, але хоча вони накидалися на нього досить швидко, сильний головний біль він помічав першим.

Цей біль нагадав Крозьє про роки, коли кожного вечора він напивався віскі й кожного наступного ранку шкодував про це.

Іноді, як ось цього ранку, під його черепом відлунювали ланцюжки складів і слів, які не мали для нього жодного сенсу. Всі ці слова, що звучали як клацання і цокання, скидалися на вигадливу мову дітей, до якої вони вдаються, намагаючись підшукати вильну кількість складів для пісеньки, під яку вони стрибають через скакалку, але в ті кілька болісних секунд, перш ніж цілком прокинутися, Крозьє здавалося, що ці слова щось означають. Останніми днями Крозьє весь час відчував страшенну ментальну втому, наче він усі ночі проводив за читанням Гомера грецькою. Френсіс Роудон Мойра Крозьє ніколи у своєму житті не намагався читати грецькою. Та й не хотів. Він завжди залишав це студіозусам та бідолашним книжковим хробакам, схибленим на читанні, як той старий стюард, Пеґларів друг, Брідженс.

Цього темного ранку він прокинувся у сніговій хатині, розбуджений Сайленс, яка за допомогою мотузяних фігурок, що виникали між її пальцями, сказала йому, що знову час іти полювати на тюленів. Вона вже була вдягнута в парку і, як тільки закінчила з ним спілкуватися, зникла у тунелі, що вів назовні.

Сердитий, що не вдасться поснідати — бодай дрібкою холодної тюленячої ворвані, що залишилася після вечері, — Крозьє вдягнувся, натягнувши парку, а потім рукавиці, й виповз надвір похилим тунелем, який виходив на південь, з підвітряного боку хатини.

У темряві назовні Крозьє обережно звівся на ноги — вранці ліва нога все ще іноді дошкуляла йому — й роззирнувся довкола.

Їхня снігова хатина злегка світилася, осяяна зсередини жировим каганцем, який вони залишали горіти, навіть коли йшли геть, щоб зберегти всередині тепло. Крозьє добре пам’ятав довгу санну мандрівку, яка привела їх до цього місця. Він пам’ятав, як сидів на санах, закутаний у хутра, геть безпомічний тоді, багато тижнів тому, і спостерігав — ледь не з побожністю — за тим, як Сайленс кілька годин поспіль викопувала яму в снігу, а потім зводила цю снігову хатину.

Звідтоді Крозьє, з його математичним складом розуму, провів багато годин, лежачи під хутряними укривалами в затишному маленькому приміщенні й захоплюючись параболічною кривою купола і точним розрахунком, зробленим без очевидних зусиль, з яким ця жінка у слабкому світлі зірок вирізала снігові блоки і звела з цих цеглин нахилені всередину стіни.

Споглядаючи довгої ночі чи темного дня з-під свого хутра купол, він головним чином думав: «З мене голку, як з козла молока, — а також: — Ця штука має звалитися».

Горішні блоки лежали майже горизонтально, вони мали трапецієвидну форму, а останній блок — замикальний — дівчина виштовхнула зсередини назовні, а потім підрівняла його краї та втягнула всередину, поставивши на місце. Опісля Сайленс вийшла із снігової хатини, здерлася на самісіньку вершину складеного зі снігових блоків купола, пострибала там, потім з’їхала по стіні вниз.

Спочатку Крозьє подумав був, що вона просто пустує, як дитина, на яку часом скидалася, але потім він зрозумів, що то вона випробувала міцність та стійкість їхнього нового дому.

Наступного дня — ще одного дня без сонячного світла — ескімоска скористалася жировим каганцем, щоб розтопити внутрішню поверхню снігової хатини, а потім дала стінам знову замерзнути, й вони покрилися тонкою, але дуже міцною крижаною кіркою. Потім вона розморозила шкури тюленів, які спершу слугували зовнішнім покривом намету, а потім полоззям саней, прикріпила їх до сухожиль, пропущених через снігові блоки стін і стелі хатини, і тепер вони стали внутрішньою оббивкою хатини. Крозьє одразу зрозумів, що шкури захистили їх від крапель води, які утворювалися, коли всередині їхнього помешкання підвищувалася температура повітря.

Крозьє був вражений тим, наскільки теплим виявився цей сніговий дім: завжди, на око, принаймні на п’ятдесят градусів тепліше, ніж надворі, а часто настільки тепло, що вони обоє залишалися тільки в коротких штанях зі шкіри карибу, коли виповзали з-під хутряних укривал. На сніговому виступі праворуч від входу була облаштована кухонна зона, і на конструкції з рогів та дерева над пальником на тюленячому жиру не тільки висіло все їхнє кухонне начиння, але й сушився одяг. Як тільки Крозьє оклигав настільки, що зміг виходити разом із Сайленс назовні, вона своєю «мотузяною» мовою й жестами пояснила йому, що вони обов’язково мають сушити свою верхню одежу, коли повертаються в снігову хатину.