Дэн Симмонс – Терор (страница 153)

Уже вдягнений, Крозьє безсило завалився на бік, спираючись на лікоть.

— Тепер ти відведеш мене до моїх людей? — запитав він.

Сайленс натягнула на нього рукавиці, насунула на голову каптур з опушкою з хутра білого ведмедя, міцно вхопилася за ведмежу шкуру під ним й виволокла його назовні через полог намету.

Холодне повітря обпекло легені Крозьє й примусило закашлятися, але вже за мить він усвідомив, що йому зовсім не холодно. Він відчував тепло свого тіла, що коливалося довкола нього під просторим одягом очевидно непроникного для морозу вбрання. Сайленс з хвилину метушилася біля нього, садовлячи на купу згорнутих шкур. Крозьє здогадався, що вона не хоче, аби він лежав на кризі, навіть на ведмежій шкурі, бо в цих незвичних ескімоських вдяганках було тепліше, коли людина сидить і нагріте її власним тілом повітря вільно циркулює під одягом.

Наче на підтвердження цього здогаду, Сайленс розіслала на снігу ведмежу шкуру, а потім акуратно її згорнула, додавши до купи шкур, укладених за його спиною. Неймовірно, але ноги у Крозьє, які ось уже три роки поспіль мерзли щоразу, коли він піднімався на палубу або виходив на кригу і були мокрими й холодними кожної хвилини звідтоді, як він полишив «Терор», зараз були у теплі — холод криги, здавалося, не проникав через товсті підошви зі шкури й трав’яні панчохи, в які він був одягнений.

Поки Сайленс вправними впевненими рухами почала складати намет, Крозьє роздивлявся довкола себе.

Була ніч.

«Чому вона витягла мене вночі? Чи не сталося чогось непередбаченого?»

Швидко розібраний намет зі шкур карибу був встановлений, як він здогадався зі звуків, на паковій кризі, посеред торосів, айсбергів та стикових гребенів, що відбивали неяскраве світло нечисленних зірок, які прозирали проміж низьких хмар. Крозьє побачив темну воду полиньї не далі ніж за тридцять футів від місця, де він лежав у наметі, і його серце гучно закалатало.

«Ми перебуваємо в місцині, де Гіккі підстеріг нас, не далі ніж за дві милі від Рятувального табору. Я знаю дорогу назад».

Потім він зрозумів, що ця полинья значно менша тієї, до якої привів їх Роберт Голдінг, — латка відкритої чорної води була менше восьми футів завдовжки і всього чотири фути завширшки. Довколишні айсберги, що вмерзли у пакову кригу, теж виглядали інакше. Вони були значно вищі й численніші за ті, біля яких Гіккі влаштував засідку. Й стикові гребені тут також вищі.

Крозьє поглянув на небо й побачив тільки проблиски зірок. Якби хмари розійшлися і якби в нього були його секстант та морехідні таблиці й карта, він зміг би визначити свої координати.

«Якби… якби… зміг би…»

Єдине впізнаване скупчення зірок у полі його зору більше скидалася на зимове сузір’я, ніж на ті, що могли бути в цій частині арктичного неба в середині або наприкінці серпня. Крозьє знав, що його підстрелили в ніч проти 17 серпня — він саме закінчив заповнювати вахтовий журнал, коли Роберт Голдінг прибіг до табору, — і був упевнений, що з часу того нападу минуло не більше кількох днів.

Він почав гарячково озиратися довкола себе, аж до крижаних нетрів на видноколі, намагаючись угледіти відсвіти заграви, що вказували б на недавній захід сонця чи близький його схід на півдні. Але бачив лише ніч, сповнену завивання вітру, хмари й кілька тремтливих зірок.

«Боже правий… де сонце?»

Крозьє, хоча й не замерз, затремтів так сильно, що мусив, напруживши свої мізерні сили, обіруч схопитися за купу складених шкур, аби не впасти.

Леді Сайленс робила щось дуже дивне.

Вона розібрала намет кількома швидкими вправними рухами — навіть у цьому тьмяному світлі Крозьє побачив, що зовнішній покрив намету був зроблений зі шкури тюленів, — і зараз, ставши навколішки на одну з тих шкур, своїм ножем-півмісяцем розрізала її навпіл.

Потім вона потягла дві половини цієї тюленячої шкури до полиньї й занурила їх у воду, штовхаючи кривою палицею, щоб вони наскрізь промокли. Повернувшись до місця, де кілька хвилин тому стояв намет, вона витягла морожену рибу з такого собі погрібця, вирубаного у кризі на її половині намету, й жваво виклала вервечку з рибин, голова до хвоста, вздовж одного краю кожної з двох половин шкури, що швидко замерзала.

Крозьє навіть не здогадувався, що в ескімоски на думці. Це дійство скидалося на якийсь божевільний язичницький ритуал, який вона проводила тут, під зорями, під завивання нічного вітру. Проблема була в тому, що дівчина розрізала навпіл тюленячу шкуру з покрівлі їхнього намету. Навіть якщо вона знову поставить цей намет з оленячих шкур, напнутих на вигнуті палиці, ребра та кістки, він більше не захищатиме від вітру та холоду.

Не зважаючи на нього, Сайленс почала туго скручувати кожну половину тюленячої шкури, загортаючи в неї складену вервечкою рибу, смикаючи й розтягуючи мокру шкуру, щоб зробити рулон ще тугішим. Крозьє розважило те, що з одного кінця обох скручених тюленячих шкур вона залишила стирчати половину рибини і зараз заходилася загинати догори голову кожної з них.

Через дві хвилини вона підняла два семифутові шкіряні сувої з рибою, які вже встигли добряче замерзти і перетворитися на подобу довгого вузького дубового бруса із загнутою догори риб’ячою головою на одному кінці, і поклала їх паралельно один одному на кризі.

Зараз вона розіслала на кризі невеличку шкуру, стала на неї навколішки і за допомогою шматків сухожиль і шкіряних ремінців зв’язала роги карибу й кістки, які раніше слугували каркасом намету, щоб з’єднати між собою два семифутові набиті рибою бруси.

— Матір Божа, — прохрипів Крозьє. Два рулони мокрої тюленячої шкури із загорненою в них рибою — це полоззя. А оленячі роги — поперечини. — Та ти будуєш сани, хай йому біс, — прошепотів він.

Пара від його дихання повисла хмарою крижаних кристаликів у нічному повітрі, і його здивування змінилося легкою панікою.

«Сімнадцятого серпня й раніше було не так холодно — зовсім не так холодно, навіть посеред ночі».

Крозьє прикинув, що Сайленс, аби зробити сани з полоззям із мороженої риби й поперечинами з рогів карибу, потрібно було півгодини чи й менше, але зараз він сидів на купі хутра вже півтори години або й більше — відміряти плин часу було важко без кишенькового годинника, а також тому, що він постійно куняв, — поки жінка поралася з полоззями саней.

Спершу вона витягнула з парусинової торби, позиченої на «Терорі», щось схоже на суміш намулу й моху. Набираючи бляшанками Ґолднера воду з полиньї, вона зліпила з цієї суміші кульки завбільшки з кулак, а потім наклала цю змазку вздовж усієї довжини імпровізованого полоззя, голіруч розтираючи й рівномірно приплескуючи її. Крозьє дивувався, чому руки у дівчини не ціпеніють, хоча вона часто припиняла свою роботу, щоб засунути їх під парку і погріти просто на голому животі.

Сайленс розгладила замерзлу суміш ножем, підрівнюючи і підчищаючи її, як скульптор, що працює над глиняним макетом. Потім вона принесла ще води з полиньї й облила нею замерзлий шар обмазки, що одразу вкрився твердою крижаною оболонкою. Після всього вона розприскала ротом воду на шматок ведмежої шкури й почала натирати цим вологим хутром полоззя по всій довжині, поки крижана кірка на них стала абсолютно гладенькою. У світлі зірок полоззя перевернутих саней, які ще дві години тому були просто рибою й шматками тюленячої шкіри, здаються Крозьє скляними.

Сайленс перекинула сани, поставивши їх на полоззя, посмикала за ремінці й вузли, сіла на поперечини з оленячих рогів та уламків дерев’яних брусів, випробовуючи їх на міцність, а потім прив’язала два роги, що залишалися — найдовші, вигнуті, які слугували підпірками намету, — сторчма з кінця саней, отримавши таким чином щось на кшталт держаків.

Потім вона вимостила поперечини тюленячими та ведмежими шкурами і рушила до Крозьє, щоб допомогти йому підвестися на ноги й дійти до саней.

Він відштовхнув руку дівчини й спробував іти самостійно.

Він не пам’ятав, як упав обличчям у сніг, зір та слух повернулися до нього, коли Сайленс уже затягла його на сани, посадовила, випростовуючи ноги й притуляючи спиною до стосу шкур, що впирався у задні держаки з рогів, та вкриваючи його кількома товстими хутряними запонами.

Він бачив, як вона приторочила до передка саней довгі ремені зі шкіри, кінці яких сплела у щось схоже на упряж, що мала, очевидно, одягалася на рівні пояса. Він згадав її ігри з мотузкою на пальцях і нарешті збагнув, що вона намагалася йому сказати: намет (гостроверхий купол) розібрано, вони двоє вирушають (крокуючі фігурки ковзають по мотузочці, хоча Крозьє, звісно, аж ніяк не був ходаком цієї ночі) до іншого купола, але без шпичастої верхівки. (Інший округлий намет? Снігова хатинка?)

Спакувавши все — запасні хутра, парусинові торби, загорнуті в шкури горщики та жирові каганці — й наваливши цей нехитрий скарб на Крозьє, Сайленс стала у запряг і потягла сани по кризі.

Полоззя легко ковзало, мов скляне, значно тихіше й плавніше, ніж полоззя шлюпкових саней з «Терору» та «Еребуса». Крозьє був немало здивований, виявивши, що йому ніскілечки не холодно; після двох чи й більше годин нерухомого сидіння на кризі він зовсім не замерз, крім хіба що кінчика носа.

Хмари над головою згустилися. Ніде на горизонті, хоч куди подивися, не було й натяку на близький схід сонця. Френсіс Крозьє не мав жодної гадки, куди ця жінка везе його — назад на острів Короля Вільяма? На південь до півострова Аделаїда? В напрямку річки Бека? Ще далі від берега на кригу?