Дэн Симмонс – Терор (страница 152)
Але потім він зрозумів, що жар, який він відчуває, можливо, і не від пропасниці. Ці шкури так надійно захищають від холоду, а оголене тіло леді Сайленс поряд виділяло так багато тепла, що він по-справжньому зігрівся вперше з… звідколи? За скільки місяців? Років?
З величезним зусиллям Крозьє відкинув угору запону, що вкривала їх обох, і впустив під неї трохи прохолодного повітря.
Сайленс поворушилася. Але не прокинулася. Розглядаючи її в тьмяному світлі намету, він подумав, що вона виглядає дитиною, як одна з молодших дочок-підлітків його кузена Альберта.
На цій думці — пригадуючи гру в крокет на зеленому газоні в Дубліні, — Крозьє знову поринув у сон.
Вона, вдягнена в парку, сиділа навколішки перед ним. Мотузка, сплетена зі звіриних сухожиль чи кишок, танцювала проміж її пальцями.
Крозьє похмуро споглядав на цю її забавку.
Складні перехрещення мотузки весь час утворювали два візерунки. Перший складався з трьох ліній, що формували вгорі два трикутники, в кутах яких були великі пальці дівчини, а подвійна петля мотузки нижче у центрі візерунка утворювала щось на схоже на загострений купол. Другий візерунок — права рука ескімоски відведена далеко вбік з двома шнурками, що тягнуться майже до її лівої руки, де мотузка охоплює великий палець і мізинець — утворює якийсь маленький вигадливий контур зі здвоєного шнурка, схожий на карикатурну фігурку з чотирма овальними ногами або ластами й головою у вигляді петлі.
Крозьє ніяк не міг уторопати, що ці фігурки чи ця гра означають. Він повільно похитав головою, щоб дати їй знати, що гратися йому геть не хочеться.
Сайленс якусь хвилину пильно дивилася на нього темними незмигними очима.
Потім вона зруйнувала фігурку, граційно змахнувши своїми маленькими руками, й поклала мотузку в кістяну миску, з якої він пив бульйон. За мить вона вже виповзала з намету назовні, підпірнувши під численні запони.
Приголомшений холодним повітрям, що увірвалося всередину за ці кілька секунд, Крозьє спробував підповзти до отвору. Йому треба було дізнатися, де саме він перебуває. Стогони та тріск, які не стихали, вказували на те, що вони все ще на кризі — можливо, зовсім поруч з тим місцем, де у нього стріляли. Крозьє не уявляв, скільки часу проминуло звідтоді, як Гіккі напав із засідки на них чотирьох — на нього самого, Гудсера та бідолашних Лейна та Годдарда, — але сподівався, що це було всього кілька годин тому, щонайбільше — день чи два. Якщо він вирушить просто зараз, то, можливо, ще встигне попередній моряків у Рятувальному таборі, перш ніж Гіккі, Менсон, Томпсон та Ейлмор з’являться гам, щоб накоїти ще більше лиха.
Крозьє вдалося на кілька дюймів підвести голову й плечі, але забракло сил, щоб вибратися з-під шкур, не те що доповзти до виходу й визирнути з-під численних запон намету, оолаштованого зі шкур карибу.
За деякий час — він навіть не був певен, чи того самого дня і чи Сайленс поверталася до намету, поки він спав, — Сайленс розбудила його. Світло, що пробивалося у шпарини між шкурами, було так само тьмяним; намет освітлювався тими самими каганцями, в яких горіла ворвань. Шмат свіжого тюленячого м’яса лежав у ямці, виритій у сніговій підлозі, яку Сайленс використовувала для зберігання продуктів. Дівчина скинула свою важку парку й залишилася в самих таких собі коротких штанцях хутром усередину. Спід м’якої шкури був світліший за смагляву шкіру Сайленс.
Її груди заколивалися, коли вона знову опустилася навколішки перед Крозьє.
Раптом між її пальцями знову нап’ялася мотузочка. Цього разу дівчина спочатку показала фігурку тварини, потім шнур ослабився, провис, перекрутився й утворив шпичастий овальний купол.
Крозьє похитав головою. Він не розумів.
Сайленс кинула мотузок у миску, взяла короткий кривий ніж з кістяною ручкою, схожою на руків’я гака портового вантажника, й почала тоненькими смужками нарізати шмат тюленини.
— Я маю йти шукати моїх матросів, — прошепотів Крозьє. — Ти повинна допомогти мені знайти моїх матросів.
Сайленс уважно дивилася на нього.
Капітан не знав, скільки днів минуло відтоді, як він уперше прокинувся. Він багато спав. А коли час від часу прокидався, то пив бульйон, їв м’ясо тюленя й ворвань, які Сайленс більше не розжовувала для нього, але все ще підносила прямо до рота, а ще вона міняла припарки на його ранах і обмивала його. Крозьє відчував страшенне приниження від того, що змушений був справляти нужду в чергову бляшанку Ґолднера, яка стояла на снігу і до якої він міг дотягтися, висунувши руку з-під хутряної запони, і що саме дівчині доводиться регулярно виносити ту бляшанку з намету, щоб спорожнити її десь на крижаному полі. Крозьє не тішило те, що вміст консервної бляшанки швидко замерзав і в маленькому наметі майже не смерділо, якщо не брати до уваги, що він увесь просяк запахами риби, тюленячого м’яса, а також людським потом.
— Я хочу, щоб ти допомогла мені повернутися до моїх матросів, — знову прохрипів він. Крозьє припускав, що, швидше за все, вони перебувають десь поблизу ополонки, де Гіккі чатував на них, — не більше ніж за дві милі від Рятувального табору.
Йому треба попередити решту.
Крозьє бентежило те, що кожного разу, коли він прокидався, тьмяне світло, яке проникало крізь шкури намету, здавалося однаковим. Можливо, з якоїсь причини, яку зміг би пояснити тільки доктор Гудсер, він прокидався тільки вночі. Можливо, Сайленс поїла його своєю юшкою з тюленячої крові, щоб він удень спав. Щоб не зміг утекти.
— Будь ласка, — прошепотів він.
Він міг тільки сподіватися, що, попри свою німоту, дикунка трохи навчилася розуміти англійську за ті кілька місяців, які вона провела на борту «Терору».
Гудсер був переконаний, що леді Сайленс усе чує, хоча й не може розмовляти, бо не має язика, та й Крозьє сам бачив, коли вона гостювала на його кораблі, як вона здригається від якогось різкого звуку.
Сайленс продовжувала вирячуватися на нього.
«Вона не тільки дикунка, але й ідіотка», — подумав Крозьє. Хай його трясця вхопить, якщо він бодай ще раз попросить про щось цю язичницьку тубілку. Він має продовжувати їсти, пити, одужувати й відновлювати сили, щоб одного чудового дня відштовхнути її й повернутися до табору самому.
Сайленс змигнула й заходилася на маленькій плитці смажити шматок тюленячого м’яса.
Прокинувшись наступного дня — або, радше, наступної ночі, бо світло, як завжди, було тьмяним, — він побачив, що Сайленс стоїть перед ним навколішки й знову починає свою дивну гру з мотузкою.
Перший візерунок, який склався з натягнутої між її пальцями мотузки, знову набув форми уже знайомого Крозьє шпичастого купола. Пальці дівчини швидко снували. Ось виникли дві видовжені петельки голови і тулуба, але вже з двома чи то ногами, чи то плавцями, а не з чотирма. Вона широко розвела вбік руки, й зображення якимсь чином почало рухатися — ковзаючи від правої руки до лівої, переставляючи ноги-петельки. Вона «стерла» цю картинку, її пальці знову заснували, й знову виник овальний купол, але — повільно усвідомив Крозьє — не цілком такий, як раніше. Шпичаста верхівка зникла, і зараз це була парабола, така, яку він вивчав, коли був гардемарином, за ілюстрованими підручниками з геометрії та тригонометрії.
Він похитав головою.
— Я не розумію, — прохрипів він. — Ця гра не має жодного сенсу, хай йому біс.
Сайленс уважно подивилася на нього, примружилася, кинула мотузок у торбу зі шкур і почала витягати його з-під хутра.
Крозьє все ще не мав сил опиратися, але і не напружувався, щоб бодай якось допомогти дівчині. Сайленс посадила його, натягнула на нього нижню сорочку з оленячої шкіри, а поверх неї — товсту хутряну парку. Крозьє був вражений тим, наскільки легкими виявилися обидві вдяганки — бавовняні та вовняні речі, які він носив останні три роки, важили більше тридцяти фунтів ще до того, як наскрізь просякали потом і вологою, а потім неминуче замерзали, але це ескімоське вбрання навряд чи заважить більше восьми фунтів. Він відчув, якими просторими були обидві одежини на його тілі та як щільно вони були припасовані до шиї та зап’ястків — так щільно, що тепло з-під них не вивітрювалося.
Збентежений, Крозьє спробував допомогти натягти на свої голі ноги легкі короткі штани зі шкіри карибу — такі самі, які Сайленс носила в наметі, тільки більші за розміром, — а потім високі панчохи з оленячої шкіри, але його неслухняні пальці більше заважали, ніж допомагали. Сайленс відштовхнула руки Крозьє й закінчила його одягати з тою безпристрасною вправністю, яка притаманна тільки матерям і доглядальницям.
Крозьє дивився, як дівчина натягувала йому на ноги щільні шкарпетки, які виглядали сплетеними з трави, підтягуючи вище до щиколоток. Ймовірно, вони слугували для теплоізоляції, і йому було важко навіть уявити, скільки часу знадобилося Сайленс — або іншій жінці, — щоб сплести з трави такі високі щільні шкарпетки. Хутряні унти, натягнуті Сайленс поверх цих трав’яних шкарпеток, мали високі халявки, в які заправлялися хутряні панчохи й штанини, і він зауважив, що підошви цих чобіт були зроблені зі шкур, товстіших за будь-які інші, з яких пошитий їхній одяг.
З перших годин, коли він прокинувся у наметі, Крозьє дивувала величезна кількість всіляких укривал, парок, хутра, оленячих шкур, горщиків, шнурків, жирових світильників, зроблених з чогось схожого на мильний камінь, кривих ножів та іншого спорядження, але потім збагнув: саме леді Сайленс поцупила пожитки восьми ескімосів, убитих лейтенантом Годжсоном та Фарром. Решта речей — бляшанки Ґолднера, ложки, ножі, ребра морських ссавців, шматки деревини, кості, навіть старі клепки з бочок, що пішли в хід для зведення каркаса намету, — були знайдені на смітнику біля «Терору», або в покинутому таборі Терору, або на кризі, де Сайленс провела кілька місяців на самоті.