Дэн Симмонс – Терор (страница 151)
Кілька днів вони пливли на південь, до землі Справжніх Людей, але коли родина і друзі чоловіка-птаха знайшли його мертвим, вони сповнилися гніву й полетіли на південь, б’ючи крильми так гучно, що це лопотіння почули навіть на землі Справжніх Людей за тисячу ліг звідтіля.
Відстань, яку пропливли по морю Седна та її батько за тиждень, тисячі летючих птахів здолали за кілька хвилин. Вони налетіли на маленький човен, як темна розлютована хмара, наїжачена дзьобами та кігтями. Помахи їхніх крил здійняли жахливий шторм, що погнав високі хвилі й загрожував перевернути маленький човен.
Батько вирішив віддати свою доньку птахам у жертву й кинув її за борт.
Седна вхопилася за човен, борючись за своє життя. Міцно вхопилася.
Батько взяв ножа і відтяв фаланги її пальців. Упавши в море, вони перетворилися на перших китів. Нігті стали білим китовим вусом, що його часто знаходять на узбережжі.
А Седна продовжувала триматися за борт човна. Тоді батько відтяв другі фаланги її пальців. Вони впали у море й перетворилися на тюленів.
А Седна й далі трималася. Коли нажаханий батько відрізав останні фаланги її пальців, вони впали на плавучі крижини й у воду і перетворилися на моржів.
Коли пальців уже не залишилося, тільки криві кістяні обрубки, схожі на кігті її мертвого птаха-чоловіка, Седна нарешті впала у воду й опустилася на самісіньке океанське дно. Вона спочиває там і донині.
Саме Седна повеліває всіма китами, моржами і тюленями. Коли Справжні Люди догоджають їй, вона посилає до них цих тварин і наказує тюленям, моржам та китам, щоб ті дозволили себе зловити й вбити. Якщо ж Справжні Люди викликають у неї роздратування, вона тримає китів, моржів та тюленів біля себе у темних глибинах, і Справжні Люди страждають й помирають з голоду.
«Що це, в біса, таке?» — подумав Френсіс Крозьє. Це його власний голос порушив плин чужих снів, які він слухав.
І, наче накликаний, нахлинув біль.
61 КРОЗЬЄ
«Мої матроси!» — кричить він. Але він заслабкий, щоб кричати. Заслабкий, навіть щоб гучно це вимовити. Заслабкий, навіть щоб згадати, що ці два слова означають.
«Мої матроси!» — знову кричить він. Але з грудей виривається лише стогін.
Вона катувала його.
Крозьє приходить до тями не одразу, раз за разом вдаючись до болісних спроб розплющити очі, зшиваючи докупи розрізнені шматки свідомості, що поступово поверталася до нього протягом багатьох годин, а може, й днів, щоразу виринаючи з мороку смертельного сну, пронизаний болем, відчайдушно намагаючись збагнути значення двох нісенітних слів — мої матроси! — аж поки він, нарешті, достатньо оклигав, щоб пригадати, хто він, і побачити, де він зараз перебуває, і зрозуміти, хто поряд з ним.
Вона катувала його.
Ця ескімоська жінка-дівчина, яку він знав як леді Сайленс, продовжувала різати його груди, руки, бік, спину й ногу гострим розпеченим ножем. Біль безупинний і нестерпний.
Він лежав поруч з нею в тісному приміщенні — не у сніговій хатинці, як її описував Джон Ірвінг, а в чомусь на кшталт намету, зробленого зі шкур, напнутих на вигнуте пруття чи кістки, — з мерехтливим світлом кількох маленьких жирових каганців, що осявало тіло дівчини і голі, покремсані та скривавлені груди, руки і живіт самого Крозьє. Йому здавалося, що вона розтинає його на маленькі шматочки.
Крозьє спробував закричати, але вкотре переконався, що заслабкий для цього. Він спробував відштовхнути руку з ножем, що катувала його, але був заслабким, щоб підняти свою власну руку, а не те щоб зупинити чужу.
Її карі очі пильно вдивляються в очі Крозьє, бачать у них пломінець життя, а потім знову починають зосереджено оглядати рани, яких вона завдає своїм ножем, шматуючи і мордуючи його тіло.
Крозьє спромігся ледь чутно застогнати. А потім знову провалився у темряву, але не в ту, де були чужі сни, які він сприймав слухом, і не в приємну безособовість, яку він уже майже забув, а в чорні гребені хвиль моря болю.
Вона годувала його бульйоном з одної із бляшанок Ґолднера, яку вона, мабуть, прихопила з «Терору». Бульйон мав присмак крові якоїсь морської тварини.
Потім вона накраяла смужки тюленячого м’яса й ворвані, користуючись дивним кривим лезом з кістяною ручкою, тримаючи шматок тюленини в зубах небезпечно близько до своїх губ, ретельно пережувала ті шматочки і зрештою почала проштовхувати їх між порепаних губ Крозьє. Він намагався їх виплюнути — не хотів, щоб його напихали, мов якесь безпомічне пташеня, — але вона підібрала жирні грудочки й втиснула їх назад до його рота. Переможений, нездатний опиратися, він знайшов у собі сили прожувати й проковтнути всі шматочки.
Потім він знову провалився в сон, заколисаний завиванням вітру, але невдовзі прокинувся. Він усвідомлює, що лежить голий між хутряними запонами — він не бачить у тісному просторі намету своїх речей, усіх своїх численних вдяганок, — і що вона перевернула його на живіт, підклавши під нього гладеньку шкуру тюленя, щоб не забруднити м’які шкури й хутра, які встеляли підлогу намету, кров’ю з його поранених грудей. Вона різала й штрикала його спину довгим прямим лезом.
Занадто слабкий, щоб опиратися чи перевернутися, Крозьє міг лише стогнати. Він уявляв, як вона нарізає його на шматочки, а потім смажить і з’їдає їх. Він відчував, як вона притискала щось вологе і слизьке до кожної з багатьох ран на його спині.
У якийсь момент цих тортур він знову знепритомнів.
«Мої матроси!»
Тільки після кількох днів нестерпного болю, то приходячи до тями, то знову поринаючи у забуття, переконаний, що Сайленс шинкує його на шматочки, Крозьє пригадав, що в нього стріляли.
Він прокинувся у темряві намету, яку розсіювало тільки слабке світло місяця чи зірок, яке проникало у вузенькі шпаринки між щільно напнутими шкірами. Ескімоська дівчина спала поруч з ним, зігріваючись теплом його тіла, навзамін віддаючи йому своє, і обоє вони були голі. Крозьє не відчував ні найменшого збудження чи фізичного потягу, — нічого, окрім тваринної потреби тепла. Йому було занадто боляче.
«Мої матроси! Я маю повернутися до моїх матросів! Попередити їх!»
Уперше за кілька днів він пригадав Гіккі, місячне сяйво, постріли.
Рука Крозьє лежала поперек його грудей, і він спромігся пересунути долоню вище і доторкнутися до місця, куди влучив дріб з рушниці. Верхня частина грудей і ліве плече були всуціль вкриті шрамами й ранами, але він відчував, що рушничні дробини та шматочки одежі, увігнані разом з ними в його тіло, акуратно видалені. Щось м’яке, на кшталт вологого моху або морських водоростей, було прикладене до найбільших ран, і Крозьє одразу ж захотілося відколупати цю бридоту й викинути геть, але йому забракло на це сил.
Спина вгорі у нього боліла чи не більше, ніж пошматовані груди, й Крозьє пригадав ті тортури, коли Сайленс колупалася там лезом свого ножа. А ще він пригадав тихий звук після того, як Гіккі натиснув на гачок, але перш ніж пролунав постріл, — старий порох відсирів, і, очевидно, обидва заряди запалилися зі значно меншою за повну вибуховою силою, — а також згадав потужний удар переднього краю хмари дробу, який закрутив його й жбурнув на кригу. Один раз у нього поцілили, влучивши у спину, на граничній дальності рушничного пострілу й один раз у груди.
«Чи вдалося ескімоські дівчині виколупати всі дробини? Всі клаптики брудного одягу, що увігналися разом з ними у тіло?»
Крозьє примружився у темряві. Він пригадав відвідини доктора Гудсера в лазареті, коли хірург терпляче йому пояснював, що під час війни на морі, а також у випадку з більшістю ран, які отримали люди в їхній експедиції, зазвичай причиною смерті була не сама рана, а сепсис, викликаний занесеною в них інфекцією, який починає розвиватися.
Він повільно провів долонею від грудей до плеча. Він пригадав, що, розрядивши в нього рушницю, Гіккі ще кілька разів вистрілив з його власного пістоля, й перша куля вдарила… сюди. Крозьє судомно видихнув, коли його пальці намацали глибоку дірку в біцепсі. Вона була забита тією самою вологою слизькою бридотою. Біль від дотику був таким сильним, що у нього запаморочилося в голові й накотилася хвиля млості.
Під лівим ребром він намацав ще один кульовий отвір. Доторкнувшись до нього — ледь знайшовши у собі сили, щоб просто дотягнутися до рани рукою, — Крозьє гучно застогнав і на мить втратив свідомість.
Прийшовши до тями, Крозьє зрозумів, що Сайленс виколупала кулю з-під його ребра і наклала на рану таку саму цілющу припарку, якою вона вкривала всі рани на його тілі. Судячи з різкого болю під час дихання та болю й набряків на спині, куля перебила принаймні одне ребро з лівого боку, відхилилася й застрягла під лівою лопаткою. Очевидно, Сайленс її видалила.
Йому знадобилося безліч часу й втратити рештки сил, щоб дотягнутися рукою до найболючішої рани.
Крозьє не пам’ятав, щоб йому стріляли в ногу, але пекучий біль над та під лівим коліном свідчив про те, що третя куля пройшла там навиліт. Він тремтячими пальцями намацав вхідний і вихідний отвори. Двома дюймами вище — й куля роздробила б коліно, коліно коштувало б йому всіє ноги, а нога майже напевне коштувала б життя. Тут також була накладена цілюща припарка, і хоча він відчував струпи на ранах, кровотечі, здавалося, не було.
«Недивно, що згоряю в пропасниці. Я помираю від сепсису».