Дэн Симмонс – Терор (страница 150)
Воно наближалося, іноді опускалося на чотири лапи, щоб підбігти вперед, але частіше зводилося на дві могутні ноги й ступало, як людина, хоча хода зовсім не була схожа на людську.
Гіккі відчув якусь дивна бентегу, що потривожила його глибокий космічний спокій.
Та істота зникла з виду, коли підійшла майже впритул до пінаси й саней. Гіккі чув, як вона ходить довкола брезенту, а потім залазить у халабуду, шматуючи заморожені тіла своїми довгими пазурами, клацаючи зубами розміром з добрячий ніж кожен, пирхаючи час від часу, — але не бачив її.
Він усвідомив, що боїться повернути голову.
Він дивився просто перед собою, наражаючись поглядом на порожні очниці Магнуса.
Потім раптом та тварюка опинилася поряд, нависла над планширом, здіймаючись на шість чи й більше футів над човном, попри те що й сам човен підносився на шість футів над саньми та сніговими кучугурами.
Гіккі відчув, як йому перехопило подих.
У світлі зірок із своїм новим, досконалим зором Гіккі розгледів, що бестія була ще жахливішою, ніж він бачив її раніше, ще жахливішою, ніж він навіть міг собі її уявити. Так само як він — Корнеліус Гіккі — зазнав чудесного й жахливого перетворення, перетворилося й це створіння.
Величезна істота перехилилася через планшир. Вона видихнула хмарку крижаних кристалів, що зависли у повітрі між Гіккі й носом шлюпки, і помічник купора відчув подих тисячолітньої згуби, що відгонив мертвеччиною.
Гіккі ладен був упасти навколішки й схилитися перед цим створінням, якби міг бодай поворухнутися, але він майже буквально примерз до свого місця і задеревенів. Тепер він був неспроможний навіть повернути голову.
Тварюка обнюхала тіло Магнуса Менсона, її довга, неймовірно жахлива морда знову й знову тицялася у замерзлий водоспад коричневої крові, що вкривав груди Менсона. Велетенський язик лизнув цей скрижанілий потік. Гіккі хотів було пояснити, що це тіло його любої дружини і що його слід зберегти до того часу, коли він — не той Гіккі, який був помічником купора, а той, ким він став, — одного дня зможе відновити очі своєї коханої й вдихнути життя в мертве тіло.
Раптовим і майже недбалим рухом ця істота відкусила Магнусу голову.
Хрускіт кісток був таким жахливим, що Гіккі затиснув би вуха, якби був здатен відірвати руки від планшира. Але він не міг поворухнути навіть пальцем.
Тварюка змахнула біло-хутряною передньою лапою, товщою за масивне стегно Магнуса, й враз розтрощила грудну клітку мертвяка — врізнобіч бризнули уламки ребер і хребці. Гіккі збагнув, що тварюка не переламала Магнусу кістки, як той сам на очах у Гіккі переламував ребра та хребти іншим чоловікам, — ні, вона розбила Магнуса на друзки, так само, як людина розбила б пляшку чи порцелянову ляльку.
«Шукає душу, щоб зжерти», — чомусь подумалося Гіккі.
Гіккі більше не міг повернути своєї голови навіть на дюйм, тож у нього не було вибору, крім як дивитися, як тварюка з криги виколупує з Магнуса Менсона всі його нутрощі й пожирає їх, розгризаючи своїми велетенськими зубами, як сам Гіккі колись жував крижані кубики. Потім тварюка зідрала замерзлу плоть з кісток Магнуса й розкидала їх по всьому носу пінаси, спочатку розколовши найбільші й висмоктавши з них кістковий мозок. Здійнявся вітер і завив довкола човна і саней, і в його стогоні немов вчувалася якась мелодія. Уява Гіккі намалювала божевільного демона пекла у білій хутряній шубі, який награє на кістяній флейті.
Потім почвара посунула до нього.
Спочатку вона опустилася на чотири лапи й зникла з виду, що було навіть жахливішим, ніж коли він міг її бачити, а потім раптом, наче вичавлений вгору тиском криги торос, тварюка виросла над планширом і заполонила собою все поле зору Гіккі. Її чорні, незмигні, нелюдські, абсолютно бездушні очі були за кілька дюймів від вирячених очей помічника купора. Його обволокло гаряче дихання потвори.
— Ох, — тільки й сказав Корнеліус Гіккі.
Це було останнє вимовлене Гіккі слово, навіть не стільки слово, скільки довгий, сповнений жаху, безмовний видих. Гіккі відчув, як його останній теплий подих виривається з нього самого, з його грудей, піднімається горлом і виходить через відкритий, зведений судомою рот, свистить між уламками його зубів, але одразу зрозумів, що це не подих покидає його назавжди, а його дух, його душа.
Тварюка поглинула душу Гіккі.
Але потім створіння відсахнулося, потрясло своєю велетенською головою, пирхнуло, наче намагаючись позбутися якоїсь скверни. Воно опустилося на всі чотири лапи й назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі.
Геть усе назавжди залишило поле зору Корнеліуса Гіккі. Зорі спустилися з небес й застигли крижаними кристалами на його широко розплющених очах. Ворон упав на нього, як пітьма, й пожер те, до чого не побажав доторкнутися
Його тіло залишилося прямо сидіти на кормі, розставлені ноги твердо вперлися в дно човна, де валялися золоті годинники й купи одягу, які він зняв з мертвих моряків, руки в рукавицях примерзли до планшира, пальці правої руки застигли всього за кілька дюймів від заряджених дул рушниці.
Наступного ранку, удосвіта, налетів буран, і небо знову почало завивати, і весь наступний день та всю наступну ніч сніг забивався у застиглий роззявлений рот помічника купора й вкривав тонкою білою пеленою його темно-синій бушлат, вовняну шапку, скуте жахом обличчя й потріскані вирячені очі.
60 КРОЗЬЄ
Тепер він знав, що мертві можуть втішатися тим, що не відчувають болю й не усвідомлюють самі себе. Поганою новиною про смерть, тепер він теж знав, було те — чого він боявся, коли думав про самогубство й щоразу відмовлявся від нього саме з цієї причини, — що там продовжують снитися сни.
Гарна новина про цю погану новину полягала в тому, що ці сни не були його власними.
Крозьє плавав у цьому теплому морі знеособлення й дослухався до чужих снів.
Якби бодай якась частка аналітичних здібностей, притаманних йому за життя, пережила перехід до стану цього приємного посмертного плавання, колишній Френсіс Крозьє мав би здивуватися своїм думкам про «дослухання» до снів, але ці сни й справді радше слухаєш, немов чиюсь пісню — попри те, що там не було ні слів, ні мелодії, ні голосів, — ніж «бачиш», як те було завжди, поки він був живий. Хоча в цих снах, які сприймалися слухом, і переважали візуальні образи, їхні форми й кольори не були схожі ні на що, з чим Френсіс Крозьє стикався по інший бік запинала смерті, і ця безголоса непісенна розповідь наповнювала його посмертні сни.
Була собі вродлива ескімоська дівчина на ім’я Седна. Вона жила самотньо разом зі своїм батьком у сніговій хатинці далеко на північ від постійних ескімоських поселень. Чутки про красу дівчини сповнювали довколишні землі, й багато юнаків долали довгий шлях через крижані поля й пустельні острови, щоб ушанувати сивочолого батька й посвататися до Седни.
Але серця дівчини не зворушили ні слова, ні обличчя, ні статура жодного із залицяльників, і наприкінці весни, коли крига починає скресати, вона вирушає далеко в крижині поля, щоб сховатися від ще одної щорічної навали кругловидих шанувальників.
А це було в часи, коли звірі ще вміли говорити зрозумілою людям мовою, тож один птах, який летів понад плавучими крижинами, почав зваблювати Седну своєю піснею:
«Ходімо зі мною до пташиної землі, там усе таке ж прекрасне, як моя пісня, — виспівував птах. — Ходімо зі мною до тої пташиної землі, де немає голоду, де ти завжди житимеш у наметі з найкращих оленячих шкур і лежатимеш на найніжніших і найм’якіших ведмежих шкурах, де твої каганці завжди будуть повними жиру. Я і мої друзі принесемо тобі все, чого твоє серце забажає, і ти вдягнешся у наше найкраще та найяскравіше пір’я».
Седна повірила птахові-залицяльнику, одружилася з ним за звичаєм Справжніх Людей і помандрувала з ним до пташиної землі, здолавши довгий шлях через моря й льоди.
Але птах обманув.
їхній дім був зроблений не з найкращих оленячих шкур, а з клаптів риб’ячої шкіри, латаної-перелатаної. Холодний вітер продував його наскрізь й насміхався над легковірністю дівчини.
Вона спала не на найніжніших і найм’якіших ведмежих шкурах, а на твердих шкурах моржів. У її світильнику не було й краплі жиру. Інші птахи оминали її своєю увагою, і вона носила той самий одяг, в якому виходила заміж. Чоловік приносив їй для харчування тільки сиру рибу.
Седна повсякчас повторювала своєму байдужому птахові-чоловіку, що вона сумує за батьком, тож зрештою птах дозволив літньому ескімосові навідати її. Щоб побачити свою доньку, старому довелося багато тижнів пливти по морю на своєму вутлому човнику. Коли батько прибув, Седна вдавала із себе радісну і задоволену, аж поки вони залишилися наодинці в темному наметі, що смердів рибою, і тоді вона розридалася й розповіла батькові, що чоловік ошукав її і що вона втратила все — юність, красу, щастя, — коли одружилася з птахом, а не з одним із юнаків зі Справжніх Людей.
Батько вжахнувся, почувши цю історію, й допоміг Седні вигадати, як вбити її чоловіка. Наступного ранку, коли птах-чоловік повернувся із сирою рибою для Седни, старий з дівчиною, озброївшись гарпуном та веслом з батькового каяка, напали на птаха й убили його. Потім батько з дочкою втекли із землі пташиного народу.