Дэн Симмонс – Терор (страница 141)
— Невже ти бачив тут багато жінок, чорт забирай? Леді Сайленс, звісно.
— О так, сер, — захихотів хлопець. — Вона точно мертва. У неї відірвані цицьки.
Капітан сердито зиркнув на хлопця, а тим часом вони перебралися через ще одну низьку смугу торосів й увійшли в тінь високого айсберга, що відсвічував блакитним світлом.
— Але ти певен, що це саме Сайленс? Може, це якась інша тубільна жінка?
Голдінг, здавалося, був збентежений цим запитанням.
— А хіба поблизу є ще якісь ескімоські жінки, капітане? Крозьє похитав головою й махнув рукою, щоб хлопець вів їх далі. Вони дісталися до «полину», як Голдінг продовжував називати
— З твоїх слів я зрозумів, що це трохи далі, — сказав Крозьє.
— Я раніше не заходив так далеко, — відповів Голдінг. — Коли містер ДеВо знайшов ту тварюку, я полював на тюленів ондечки. — Він махнув рукою кудись назад і ліворуч від того місця, де вони зараз стояли біля ополонки у кризі.
— Ви казали, хтось із моряків був поранений? — запитав доктор Гудсер.
— Так, сер. Обличчя Товстуна Алекса Вілсона було все в крові.
— Мені пригадується, ти казав, що це в Джорджа Кенна було закривавлене обличчя, — сказав Крозьє.
Голдінг затряс головою.
— Ні-ні, капітане. У крові був Товстун Алекс Вілсон.
— Це була його кров чи когось іншого? — спитав Гудсер.
— Я не знаю, — відповів Голдінг з роздратуванням у голосі. — Містер ДеВо лише наказав передати вам, щоб ви взяли із собою свої хірургічні інструменти. Я подумав, що хтось поранений, якщо ви знадобилися містерові ДеВо.
— Гаразд, але тут нікого немає, — сказав боцман Джон Лейн, обережно обходячи
— Де ж вони? Коли містер ДеВо вирушав з табору, з ним було ще вісім матросів крім тебе, Голдінгу.
— Я не знаю, містере Лейн. Він наказав мені привести вас саме сюди.
Трюмний старшина Годдард склав долоні рупором і прокричав:
— Агов! Містере ДеВо? Агов!
Звідкілясь справа пролунав крик у відповідь. Голос був невиразний, приглушений, але звучав схвильовано.
Жестом звелівши Голдінгу йти за ним, Крозьє заглибився у ліс ропаків заввишки не менше дванадцяти футів. Вітер протяжливо завивав поміж різьблених крижаних веж, і всі вони знали, що краї ропаків були гостріші й міцніші за леза більшості корабельних ножів.
Попереду них у місячному світлі, на пласкій чистій місцині посеред торосів, самотньо стояла темна людська фігура.
— Якщо це ДеВо, — прошепотів Лейн своєму капітанові, — він втратив вісьмох моряків.
Крозьє кивнув.
— Джоне, Вільяме, йдіть уперед — повільно — і тримайте рушниці напоготові, зі зведеними гачками. Докторе Гудсер, будьте такі ласкаві залишитися зі мною. Голдінгу, ти також чекаєш тут.
— Єсть, сер, — прошепотів Вільям Годдард.
Він і Джон Лейн стягнули зубами рукавиці, тож могли діяти в пальчатках, підняли зброю, звели по одному гачки на своїх двостволках й обережно рушили вперед до освітленої місяцем галявини поміж ропакового лісу.
Величезна тінь ковзнула з-поза останнього тороса й зі страшенною силою стукнула лобами Кейнса та Годдарда. Обоє моряків упали, як худоба під кувалдою м’ясника на бійні.
Інша темна фігура вдарила Крозьє по потилиці, заломила йому руки за спину, а коли він спробував підвестися, приставила йому до шиї ножа. Роберт Голдінг зненацька схопив доктора Гудсера й підніс довге лезо до його горлянки.
— Не рухайтеся, докторе, — прошепотів молодик, — або я сам трохи повправляюсь у хірургії.
Велетенська тінь підняла Годдарда й Лейна за комір їхніх шинелей й потягла на крижану галявину. Носки їхніх черевиків залишали на снігу борозни. З-поза ропаків вийшов третій чоловік, підняв рушниці Годдарда й Лейна, одну віддав Голдінгу, а другу залишив собі.
— Давай туди, — сказав Річард Ейлмор, вказуючи рушницею напрямок.
З ножем, усе ще приставленим до його горлянки темною фігурою, в якій тепер Крозьє за запахом упізнав ледаря й п’яничку Джорджа Томпсона, капітан підвівся й, отримуючи стусани у спину, перечіпаючись, вийшов з тіні торосів і рушив у бік чоловіка, що стояв у місячному світлі.
Магнус Менсон кинув тіла Лейна й Годдарда перед своїм господарем, Корнеліусом Гіккі.
— Вони живі? — прохрипів Крозьє. Томпсон усе ще заламував руки капітана за спину, але зараз, коли на бранця були спрямовані дула двох рушниць, відвів лезо від його горлянки.
Гіккі схилився над чоловіками, наче збираючись пересвідчитись, чи живі вони, і двома плавними, легкими рухами перетяв обом горлянки ножем, що невідь звідки з’явився у його руці.
— Тепер уже не живі, містере Великий-і-Пихатий Крозьє, — відповів помічник купора.
Кров, що струменіла на кригу, здавалася чорною у світлі місяця.
— Саме таким чином ти зарізав Джона Ірвінга? — запитав Крозьє голосом, що тремтів від ненависті.
— Та пішов ти… — сказав Гіккі.
Крозьє люто вирячився на Роберта Голдінга.
— Сподіваюся, ти отримаєш свої тридцять срібляків.
Голдінг захихотів.
— Джордже, — звернувся помічник купора до Томпсона, який стояв позаду капітана. — Крозьє носить пістоль у правій кишені своєї шинелі. Витягни його. Дікі, принеси мені пістоль. Якщо Крозьє поворухнеться, вбий його.
Томпсон витягнув пістоля, тимчасом як Ейлмор увесь час тримав присвоєну рушницю націленою на капітана. Потім Ейлмор підійшов, узяв пістоль і коробку з набоями, яку знайшов Томпсон, і позадкував, знову навівши рушницю на Крозьє. Він перетнув освітлений місяцем простір і передав пістоля Гіккі.
— Усі ці нестерпні страждання, — несподівано сказав доктор Гудсер. — Чому люди їх примножують? Чому наш рід завжди має отримати відміряні повною мірою біди, жахи і смерті, послані Богом, а потім збільшувати їх? Ви можете відповісти мені на це запитання, містере Гіккі?
Помічник купора, Менсон, Ейлмор, Томпсон й Голдінг витріщилися на лікаря, наче він заговорив до них арамейською.
Не збентежився лише ще один живий чоловік тут, Френсіс Крозьє.
— Чого ти хочеш, Гіккі? — запитав Крозьє. — Убити ще кількох добрих моряків, щоб запастися м’ясом для своєї мандрівки?
— Я хочу, щоб ти, хай тобі біс, заткнувся і помер повільною та болісною смертю, — сказав Гіккі.
Роберт Голдінг засміявся сміхом божевільної дитини. Дула рушниці, яку він тримав у руках, замолотили по спині Гудсера.
— Містере Гіккі, — сказав Гудсер, — ви маєте розуміти, що я ніколи не буду обслуговувати ваші потреби, розчленовуючи тіла моїх товаришів у плаванні?
Гіккі вишкірив дрібненькі зуби, що зблиснули у місячному світлі.
— Будете, лікарю. Присягаюся, що будете. Або побачите, як ми різатимемо вас на шматки й згодовуватимемо їх вам.
Гудсер нічого не відповів.
— Том Джонсон та решта знайдуть вас, — сказав Крозьє, не відводячи погляду від обличчя Корнеліуса Гіккі.
Помічник купора розсміявся.
— Джонсон уже знайшов нас, Крозьє. Або, швидше, ми його.
Помічник купора обернувся назад і підняв зі снігу полотняну торбу.
— Як ви завжди називали Джонсона, королю Крозьє? Моя надійна правиця? Вона тут. — Він підкинув у повітря скривавлену праву руку, відтяту по лікоть, і спостерігав за тим, як, блиснувши білою кісткою, вона впала біля ніг Крозьє.
Крозьє навіть не глянув на неї.
— Ти жалюгідний покидьок. Нікчема — і завжди був нікчемою.
Обличчя Гіккі перекривилося так, наче місячне світло перетворювало його на якусь нелюдську істоту. Тонкі губи розтяглися, й вишкірилися дрібні зуби — таку жахливу гримасу можна було побачити у жертв цинги в їхні останні години. Його очі були сповнені чимось більшим, ніж божевілля, чимось значно більшим, ніж проста ненависть.
— Магнусе, — сказав Гіккі, — задуши капітана. Повільно.