Дэн Симмонс – Терор (страница 143)
— Надалі Гудсер потрошитиме мертвяків, Боббі, — відповів Гіккі. — А сьогодні це доведеться зробити тобі. Ми не можемо довіряти докторові Гудсеру… поки не відведемо його до наших людей і не опинимося за багато миль звідсіля. Будь гарних хлопцем — приведи доктора й прив’яжи його до тороса, міцно, своїми найнадійнішими вузлами, і скажи Магнусу притягти сюди трупи, щоб ти зміг узятися до справи. Прихопи ножі з лікарської сумки, а також сікачі та столярну пилку, які я приніс у мішку.
— Ну, добре, — сказав Голдінг. — Але краще б я вирушив на пошуки. — Він поплентався з лісу торосів.
— Капітан мав втратити добру половину крові, поки доповз сюди з того місця, де ти його підстрелив, Корнеліусе, — сказав Ейлмор. — Якщо він не впав у воду, то не міг ніде сховатися, не залишивши слідів.
— Саме так, Дікі, дорогенький, — сказав Гіккі з дивною посмішкою. — Якщо він не у воді, то, звісно, міг відповзти, але не міг зупинити кровотечі з таких ран. Ми шукатимемо, поки не переконаємося, що він або потонув, або сконав десь серед торосів, стікши кров’ю. Ти починай пошуки он звідтіля, з південного боку
В очах Ейлмора відбилися здивування й тривога.
— Ти насправді вважаєш, що йому може вистачити сил на таке? З трьома кулями і всім тим рушничним дробом у ньому? Без шинелі він замерзне на смерть за кілька хвилин. Стає все холодніше, і здіймається вітер. Ти насправді вважаєш, що він десь зачаївся і підстерігає нас, Корнеліусе?
Гіккі посміхнувся й кивнув на чорну ополонку.
— Ні, я вважаю, що він мертвий, втонув там. Але ми, трясця його матері, повинні в цьому переконатися. Ми не підемо звідси, доки не переконаємося, навіть якщо нам доведеться шукати аж до сходу сраного сонця.
Вони шукали протягом трьох годин у світлі місяця, що сходив, а потім уже й заходив. І не побачили жодних слідів — ні біля
Робертові Голдінгу знадобилося три години на те, щоб розрізати тіла Джона Лейна й Вільяма Годдарда на шматки потрібного розміру, як велів Гіккі, але хлопець робив усе дуже невміло, і скрізь панував жахливий безлад. Ребра, голови, руки, ноги, частини хребта були розкидані довкола нього, наче після вибуху на бойні. Сам молодий Голдінг так замастився кров’ю, що скидався на актора у шоу менестрелів, і на той час, коли Гіккі з рештою повернулися, він виглядав настільки страхітливо, що Ейлмор, Томпсон і навіть Магнус Менсон відсахнулися від нього, а Гіккі довго й сильно реготав.
Чоловіки набили джутові й полотняні мішки м’ясом, загорнутим у церату, яку вони завбачливо принесли із собою. Але з мішків все одно крапало.
Вони відв’язали Гудсера, який тремтів чи то від холоду, чи то від жаху.
— Час іти, лікарю, — сказав Гіккі. — Хлопці чекають нас на кризі за десять миль на захід звідси, щоб привітати вас із поверненням.
Гудсер сказав:
— Містер ДеВо з іншими кинуться за вами в погоню.
— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з цілковитою впевненістю, — не кинуться. Знаючи, що тепер ми маємо принаймні три рушниці й пістоль. Якщо вони взагалі коли-небудь довідаються, що ми були тут, чого, я думаю, не станеться.
Звертаючись до Голдінга, він сказав:
— Дай нашому новому товаришеві мішок з м’ясом, Боббі, нехай несе.
Коли Гудсер відмовився взяти у Голдінга набитий м’ясом мішок, Магнус Менсон ударом кулака звалив його з ніг, ледь не потрощивши ребра лікаря. Третього разу, після ще двох спроб вручити йому мокрий від крові мішок і ще двох міцних ударів, лікар таки взяв його.
— Пішли, — сказав Гіккі. — Тут більше нічого робити.
54 ДЕВО
Перший помічник Чарльз ДеВо не міг втриматися від усмішки, коли він разом зі своїми вісьмома матросами повертався до Рятувального табору суботнього ранку 19 серпня. Всупереч традиції, яка переважала останнім часом, він ніс тільки добрі новини для свого капітана й решти моряків.
Пакова крига скресла, між плавучими крижинами відкрилися придатні для плавання розводдя всього за чотири милі від них, і розвідувальний загін ДеВо витратив цілий день, йдучи вздовж цих каналів на південь, поки вийшов до відкритої води, що простягалася до самого півострова Аделаїда й майже напевно до лиману, що вів до річки Бека, далі на сході, за півостровом. ДеВо
Усі могли полишити Рятувальний табір. Кожен тепер отримував шанс на виживання.
Ще однією чудовою новиною для табору було те, що вони провели два дні, стріляючи тюленів на плавучих крижинах на краю вільного від криги моря. Два дні й дві ночі ДеВо та його матроси відгодувалися на тюленячому м’ясі й ворвані, яких так потребували їхні виснажені організми. І попри те, що багато їжі одразу було не на користь — після тижнів, проведених на самих лише сухарях і шматочку старої солонини, — вони, проблювавшись, ставали лише голоднішими, сміялися й майже одразу починали знову обжиратися.
Зараз кожен з його восьми моряків тягнув за собою тушу тюленя. Вони проминали бамбукові палиці, увіткнуті на останній милі забережного льоду, що залишалася до табору. Сорок шість моряків, що чекали на них у Рятувальному таборі, сьогодні ситно повечеряють, не гірше восьми тріумфальних дослідників.
Загалом, думав ДеВо, коли вони вийшли на каменистий берег і проминули човни, окликаючи вахту й вигукуючи «ура!», щоб привернути до себе увагу людей у таборі, якщо не брати до уваги молодого Голдінга, який сам повернувся назад першого ж дня через розлад шлунку, експедиція була дуже вдалою. Вперше за кілька місяців — ба навіть років — капітан Крозьє та решта матимуть підстави для святкування. Вони всі повернуться додому. Якщо вони вирушать вже сьогодні, то найздоровішим з них доведеться тягти шлюпки з недужими тільки чотири милі по звивистому шляху проміж стиковими гребенями, які ДеВо ретельно наніс на карту, і вже за три або чотири дні вони спустять човни на воду, а через тиждень будуть у гирлі Бекової Великої Рибної річки. А ще була можливість того, що розводдя відкрилися ближче до берега!
Брудні, обшарпані, згорблені створіння вибиралися з наметів, полишаючи свої недоладні табірні клопоти, щоб зустріти розвідувальний загін.
Радісні вигуки моряків ДеВо — Товстуна Алекса Вілсона, Френсіса Покока, Джозефуса Грейтера, Джорджа Канна, Роберта Джонса, Томаса Тедмена, Томаса МакКонвея й Вільяма Марка — стихли, коли вони вгледіли похмурі, застиглі обличчя й майже божевільні очі зустрічаючих. Мешканці табору, звісно, побачили тюленів, яких вони притягли, але здавалося, ніяк на них не реагували.
Помічники Коуч і Томас вийшли зі своїх наметів і спустилися по ріні, ставши попереду натовпу примар, які населяли Рятувальний табір.
— Хтось помер? — запитав Чарльз Фредерік ДеВо.
Другий помічник Едвард Коуч, перший помічник Роберт Томас, перший помічник Чарльз ДеВо, трюмний старшина з «Еребуса» Джозеф Ендрю й фор-марсовий старшина Томас Фарр скупчились у великому наметі, який доктор Гудсер обладнав під шпиталь. Люди з ампутованими ногами, як дізнався ДеВо, або померли за чотири дні його відсутності, або їх перемістили до менших наметів, де лежали решта хворих моряків.
П’ятеро чоловіків, які цього ранку тут зібралися, були останніми офіцерами, які мали бодай якісь командні повноваження, що залишилися живими — або, принаймні, перебували в Рятувальному таборі й могли триматися на ногах, — з усієї експедиції Джона Франкліна. Залишків їхнього тютюну ледве вистачило, щоб набити чотири люльки — Фарр не палив. У наметі витав сизий дим.
— А ви певні, що це не тварюка з криги вчинила ту криваву різанину, сліди якої ви там побачили? — запитав ДеВо.
Коуч похитав головою.
— Спочатку ми саме так і подумали, навіть не припускаючи нічого іншого, але кістки, голови і шматки м’яса, що залишилися, які ми знайшли на тому місці… — він затнувся й сильно закусив чубук люльки.
— На них були сліди ножа, — закінчив Роберт Томас. — Лейна і Годдарда розчленувала людина.
— Ні, не людина, — сказав Томас Фарр. — Мерзенна тварюка в людській подобі.
— Гіккі, — сказав ДеВо.
Решта кивнули.
— Ми повинні вирушити в погоню за ним та іншими вбивцями, — сказав ДеВо.
На якусь мить усі замовкли. Потім Роберт Томас запитав:
— Навіщо?
— Щоб судити їх праведним судом.
Четверо з п’ятьох чоловіків перезирнулися.
— Зараз у них вже є три рушниці, — сказав Коуч. — І майже напевне капітанів капсульний пістоль.
— У нас більше людей… зброї… пороху, набоїв, патронів, — сказав ДеВо.
— Так, — сказав Томас Фарр. — А скільки з них загине в бою з Гіккі та його п’ятнадцятьма канібалами? Томас Джонсон так і не повернувся, ви ж знаєте. А він мав лише прослідкувати за бандою Гіккі, щоб переконатися, що вони насправді пішли, як обіцяли.