Дэн Симмонс – Терор (страница 145)

Поки ще не всі в диявольському легіоні Гіккі впали у спокусу канібалізму. Гіккі, Менсон, Томпсон й Ейлмор, звісно, з величезним задоволенням брали участь у цьому бенкеті, так само як і матрос Вільям Оррен, стюард Вільям Ґібсон, кочегар Люк Сміт Голдінг, купор Джеймс Браун і його помічник Данн.

Але інші разом зі мною втримуються від поїдання людської плоті — Морфін, Бест, Джеррі, Ворк, Стрікленд, Сілі й, звичайно ж, Годжсон. Ми всі тримаємося на цвілих корабельних сухарях. З цих прихильників утримання, підозрюю, тільки Стрікленд, Морфін та лейтенант зможуть довго опиратися спокусі. Люди Гіккі вполювали всього одного тюленя на своєму шляху на захід уздовж берега, але цього вистачило лише на те, щоб заправити тюленячим жиром плитку, — й запах смаженого м’яса був шалено спокусливим. Гіккі мене поки не зачіпав. Навіть у попередні дні, коли я відмовився їсти людське м’ясо чи згодом розчленовувати інші тіла. Досі м’ясо містера Лейна та містера Годдарда вгамувало їхній апетит і звільняло мене від необхідності вибору між тим, щоб стати шеф-кухарем канібалів, і тим, щоб самому бути вбитим і розчленованим.

Але нікому не дозволено торкатися рушниць, крім містера Гіккі, містера Ейлмора або містера Томпсона — останні двоє стали лейтенантами при новому Бонапарті, на якого перетворився наш плюгавий помічник купора, — а Магнус Менсон є сам по собі зброєю, яку тільки одна людина — якщо він досі ще людина насправді — може спрямувати, нацькувати, пустити в хід.

Коли я казав про прихильність Фортуни до Гіккі, я мав на увазі не тільки його везіння в чорних справах, яке принесло йому джерело свіжого м’яса. Це швидше стосувалося сьогоднішнього відкриття — всього за дві милі на північний захід від нашого колишнього Річкового табору, де містер Брідженс зник без вісти, ми натрапили на великі розводдя, що тягнулися вздовж узбережжя на захід.

Розпаскуджена команда Гіккі майже одразу зняла з саней, оснастила, навантажила й спустила на воду пінасу, й ми швидко пішли під вітрилом та на веслах у західному напрямку.

Ви запитаєте, як можуть сімнадцятеро чоловіків розміститись у двадцятивосьмифутовій відкритій шлюпці, розрахованій на вісьмох, щонайбільше на дюжину людей?

А річ у тому, що ми ледь не сидимо один в одного на голові, й — хоча ми веземо із собою тільки намети, зброю, набої, барильця з водою й запас нашої жахливої їжі, — човен настільки перевантажений, що тільки-тільки не зачерпує через планшири на обох бортах воду, особливо коли ширина розводдя дозволяє йти галсами без весел.

Цього вечора я чув, як Гіккі та Ейлмор шепотілися, коли ми висадилися на кригу, щоб встановити намети, — вони навіть і не намагалися говорити надто тихо.

Когось потрібно позбутися.

Шлях уперед вільний, вода по курсу відкрита — можливо, на всьому шляху до табору Терору або навіть до самого «Терору», як і передбачав пророк Корнеліус Гіккі під час сутички з Крозьє в безіменній бухті у липні, коли від бунту людей втримало тільки повідомлення розвідників, які повернулися, про відкриту воду, — і все йде до того, що Гіккі разом з тими, хто з ним залишився, повернуться до табору Терору й корабля через три дні спокійного плавання під вітрилами, а не за три з половиною тяжких місяців у запрягу, які зайняло в нас подолання тієї ж відстані в зворотному напрямку.

Але зараз, коли їм не потрібно стільки тяглової сили, ким з матросів вони пожертвують, щоб поповнити свої харчові запаси, а заодно й розвантажити шлюпку до завтрашнього плавання?

Поки я пишу, Гіккі зі своїм велетнем та Ейлмор разом з іншими вожаками ходять по табору, владно наказуючи всім вийти з наметів, хоча час уже пізній і надворі стоїть глуха ніч.

Якщо я доживу до завтра, тоді напишу про все докладніше.

56 ДЖОПСОН

Рятувальний табір

20 серпня 1848 року

Вони ставилися до нього, як до людини у доходжалих літах, і покинули його тут, бо думали, що він геть старий, немічний, конаючий чоловік, але це цілковита нісенітниця. Томасу Джопсону було всього тридцять один. Сьогодні, двадцятого серпня, йому виповнився тридцять один рік. Сьогодні у нього день народження, але ніхто з них, крім капітана Крозьє, який з якоїсь невідомої причини перестав навідувати його в госпітальному наметі, навіть не знав про цю дату. Вони поводилися з ним, як із стариганом, тому що в нього від цинги повипадали майже всі зуби, і все волосся випало з якоїсь незрозумілої причини, і в нього кровоточили ясна, очі й дупа, але він аж ніяк не був старим. Сьогодні йому виповнився тридцять один рік, і вони покинули його помирати в його день народження.

Минулого вечора Джопсон чув гомін святкової учти — спогади про крики, сміх і запах смаженого м’яса були уривчастими, безладними, бо весь попередній день він перебував у напівпритомному стані, часто взагалі втрачаючи свідомість, — але, прокинувшись в сутінках, він побачив, що хтось приніс тарілку зі шматком масної тюленячої шкіри, смужками соковитої білої ворвані й шматком майже сирого тюленячого м’яса, що відгонило рибою. Джопсон усе виблював — його шлунок не приймав нічого, бо він не їв уже багато днів поспіль, — й роздратовано відсунув тарілку з риганиною геть з намету.

Він зрозумів, що вони залишають його, коли пізно ввечері товариші по команді один за одним підходили до його намету й мовчки, навіть не показуючи свого обличчя, просовували всередину один чи два позеленілі від плісняви корабельні сухарі, тверді як камінь, складаючи їх поряд з ним, наче білі камені, приготовлені для його могили. Він був занадто слабкий, щоб протестувати, — і занадто захоплений своїми видіннями, — але зрозумів, що ці кілька мерзенних шматків погано випеченої й зовсім цвілого борошна були єдиною винагородою, якої він удостоївся за свою сумлінну службу військово-морському флоту Британії, Службі географічних досліджень та капітанові Крозьє. Вони покинули його.

Цієї неділі він уперше за кілька днів, а може, й тижнів, прокинувся з більш-менш проясненим розумом, — але тільки для того, щоб почути, як товариші готуються назавжди полишити Рятувальний табір.

З берега долинали крики, де люди перевертали два вельботи, ставили на сани два катери й навантажували всі чотири шлюпки.

«Як вони можуть мене покинути?» Джопсон не йняв віри, що вони можуть так з ним вчинити. Хіба не стояв він біля ліжка капітана Крозьє сотні разів під час його хвороби, нападів депресії й тяжких запоїв? Хіба не тягав він — тихо й не ремствуючи, як і належить гарному стюардові, — відра блювотини з капітанської каюти посеред ночі, не підтирав дупу ірландському п’яниці, коли він засирався у білій гарячці?

«Мабуть, саме тому цей виблядок і залишає мене тут помирати».

Джопсон насилу розплющив очі й спробував перевернутися на бік у своєму мокрому спальному мішку. Зробити це виявилося дуже важко. Слабкість, що хвилями розходилася від живота по всьому тілу, робила його безпомічним. Щоразу, коли він розплющував очі, голова загрожувала вибухнути від болю. Земля хиталася під ним, немов палуба корабля, з тих, на яких він огинав мис Горн у штормову негоду. Всі кістки нили.

«Зачекайте мене!» — вигукнув він. Джопсонові здалося, що він кричить, але насправді ці слова прозвучали тільки в його голові. Він має наздогнати їх, перш ніж вони виштовхають шлюпки на кригу… він має показати їм, що він може йти у запрягу поряд з найкращими із них. Він спробує обдурити їх, заштовхавши в себе трохи смердючого, протухлого тюленячого м’яса.

Джопсон не міг повірити, що вони повелися з ним, як з покійником. Він був живою людиною, мав добру репутацію серед товаришів на флоті, а також досвід бездоганної роботи на посаді особистого стюарда, у нього була й біографія лояльного підданого її Величності, як в усіх інших моряків експедиції, не кажучи вже про родину й дім у Портсмуті (якщо Елізабет і його син, Евері, все ще живі і якщо їх не виселили з дому, який вони винайняли за двадцять вісім фунтів, отриманих Томасом Джопсоном від Служби географічних досліджень як аванс з тих шістдесяти п’яти фунтів, які мали виплатити йому за перший рік експедиції).

Рятувальний табір зараз здавався порожнім, якщо не зважати на тихі стогони, які могли лунати із сусідніх наметів, а могли бути й просто шумом безупинного вітру. Звичний скрип ріні під черевиками, тихі прокльони, нечастий сміх, балачки матросів, що йдуть на вахту чи з вахти, перегукування чоловіків між наметами, відлуння ударів молотків чи вищання пилок, запах тютюну — все пощезло, крім слабких звуків, що завмирали вдалині. Люди насправді покидали табір.

Томас Джопсон не збирався залишатись тут і помирати в тимчасовому таборі в цьому холодному задуп’ї світу.

Зібравши докупи всі сили, які ще в нього залишалися, а також ті, про які він навіть не підозрював, що вони у нього є, але які хтозна-звідки взялися, Джопсон стягнув з плечей спальник, пошитий з ковдри компанії Гудзонової затоки, й почав виповзати з нього. Справи ніяк не полегшувало те, що йому довелося віддирати від тіла кірки засохлої крові та інших виділень, перш ніж він зміг вибратися зі спальника й поповзти до виходу з намету.

Проповзши на ліктях, здавалося, кілька миль, Джопсон вивалився назовні через полу намету, і йому забило памороки від холодного повітря назовні. Він настільки призвичаївся до притлумленого тьмяного світла й спертого повітря свого прихистку в брезентовому наметі, що на відкритому повітрі він аж задихнувся, а від сліпучого сонячного блиску почали сльозити ся примружені очі.