Дэн Симмонс – Терор (страница 147)
І щодо всіх жертв, принесених на олтар загального блага — Годжсона, Ейлмора й Томпсона, — чортів хірург, Гудсер, навідріз відмовився виконувати свої обов’язки головного прозектора.
Тож за кожну таку відмову командор Гіккі був змушений призначити покарання для непокірного корабельного лікаря. Зазнавши трьох таких покарань, Гудсер зараз ледве волочив ноги, коли вони вимушено повернулися на берег.
Корнеліус Гіккі вірив у талан — свій власний талан, — і йому завжди щастило, але коли раптом фортуна відверталася від нього, він завжди був готовий покладатися на власні сили.
У цьому випадку, коли вони обігнули великий мис на південно-західному боці острова Короля Вільяма — то йдучи під вітрилами, коли була змога, то веслуючи з усіх сил, коли розводдя біля самого берега звужувалися, — і побачили попереду суцільний паковий лід, Гіккі наказав витяги човен на берег, і вони знову повантажили пінасу на сани.
Йому не треба було нагадувати матросам, як їм пощастило. Тимчасом як моряки Крозьє майже напевно мертві або конають з голоду в Рятувальному таборі — чи на паковій кризі протоки на південь від нього, — обранці Гіккі вже подолали більше двох третіх, а можливо, й всі три чверті, шляху до табору Терору й усіх складованих там запасів.
Гіккі вирішив, що такий достойник як він — коронований король експедиції Франкліна — не повинен тягнути лямку. Матроси завдяки йому (і тільки йому) зазвичай були гарно нагодовані й не могли скаржитися на хвороби чи брак енергії, тож цю заключну частину подорожі він вирішив сидіти на кормі пінаси, повантаженої на сани, дозволивши дюжині своїх вцілілих підлеглих, крім одного лише кульгавого Гудсера, тягнути його через кригу, рінь та сніг, коли вони огинали північний вигин мису.
В останні кілька днів Магнус Менсон їхав з ним у пінасі, і не просто тому, що зараз уже всі розуміли, що Магнус був консортом короля, так само як і великим інквізитором та катом. До бідолашного Менсона повернулися болі в животі.
Переважно тому, що Корнеліус Гіккі страшенно боявся усіляких хвороб та інфекцій, Гудсер усе ще залишався живим, хоча й накульгував. Недуги інших моряків у Рятувальному таборі й ще раніше — особливо цинга, що супроводжувалася кровотечами, — викликали у помічника купора огиду й жах. Йому був потрібен лікар, який би доглядав за ним, попри те, що він досі не помічав у себе жодних, бодай найменших, симптомів хвороби, що так докучала всім іншим.
Санна команда Гіккі — Морфін, Орден, Браун, Данн, Гібсон, Сміг, Бест, Джеррі, Ворк, Сілі й Стрікленд — зараз також не виказувала ознак розвитку цинги, бо вони знову харчувалися свіжим або майже свіжим м’ясом.
Тільки Гудсер, крім того, що кульгав, виглядав геть хворим — цей дурень вперто харчувався тільки залишками корабельних сухарів і водою. Гіккі знав, що незабаром йому доведеться втрутитися й примусити лікаря перейти на здоровіший, антискорбутний раціон — найпоживнішими м’ясистими частинами людського тіла були стегна, литки й руки та передпліччя, — щоб Гудсер не помер через власну віслячу впертість. Лікар, хай там як, має краще знатися на таких речах. Черстві корабельні сухарі й вода могли допомогти вижити хіба щурам, якщо не було іншої поживи, але аж ніяк не дорослому чоловікові.
Щоб не дати Гудсерові померти, Гіккі давно вичистив його лікарську сумку, забравши всі медикаменти, і сам пильнував за ними, дозволяючи Гудсеру давати ліки Магнусу або іншим тільки під своїм пильним наглядом. Він також подбав про те, щоб хірург не мав доступу до ножів, а коли вони пливли в човні, завжди наказував одному зі своїх моряків бути на сторожі, слідкуючи, щоб Гудсер не кинувся за борт.
Досі лікар не демонстрував ознак того, що наміряється вкоротити собі віку.
Біль у животі Магнуса тепер був настільки сильний, що він не тільки їхав у пінасі разом з Гіккі впродовж дня, але й не міг спати ночами. Гіккі ніколи раніше не помічав, щоб його друг мучився безсонням.
Певна річ, причиною цього болю були дві крихітні кульові рани, і Гіккі тепер змушував Гудсера щодня їх оглядати. Лікар твердив, що рани були неглибокі й що жодної інфекції в них не потрапило. Він показував і Гіккі, й довірливому Магнусу, який задирав свою сорочку і тривогою вдивлявся у свій живіт, — що м’язова тканина довкола ран усе так само рожева й здорова.
— Тоді чому живіт болить? — наполягав Гіккі.
— Це як синець від будь-якого удару — особливо від удару по внутрішніх м’язах, — відповів лікар. — Біль може турбувати кілька тижнів. Але він не є небезпечним і в жодному разі не загрожує життю.
— Ви можете видалити ті кулі? — запитав Гіккі.
— Корнеліусе, — заскімлив Магнус, — я не хочу, щоб мені видаляли яйця.
— Я маю на увазі пістолетні, любий, — казав Гіккі, погладжуючи величезне передпліччя велетня. — Маленькі кульки, що застрягли у твоєму животі.
— Загалом це можливо, — сказав Гудсер. — Але краще їх не чіпати. Принаймні, поки ми на марші. Така операція потребуватиме розтину м’язової тканини, яка вже значною мірою загоїлася. Містерові Менсону може знадобитися полежати кілька днів для цілковитого одужання… і завжди залишатиметься великий ризик сепсису. Якщо ми вирішимо видалити кулі, це буде набагато зручніше зробити в таборі Терору або коли ми повернемося на корабель. У цьому разі пацієнт зможе залишатися в ліжку протягом кількох днів або й на довший час.
— Я не хочу, щоб у мене боліло черево, — пробурчав Магнус.
— Ну звісно, що не хочеш, — казав Гіккі, пестячи рукою величезні груди та плечі свого дружка. — Дайте йому морфію, Гудсере.
Лікар кивнув і відміряв у ложку знеболювальне.
Магнус завжди із задоволенням ковтав свою ложку морфію, після чого вмощувався на носі пінаси й блаженно посміхався, сидячи так годину або й більше, перш ніж засинав.
Тож цієї п’ятниці, у восьмий день вересня, у світі короля Гіккі все йшло як належить. Одинадцять його тяглових тварин — Морфін, Оррен, Браун, Данн, Ґібсон, Сміт, Бест, Джеррі, Ворк, Сілі й Стрікленд — почувалися добре, на здоров’я не скаржилися й старанно тягнули сани, як і щодня. Магнус майже весь час був щасливим — він тішився, сидячи на носі човна, мов той офіцер, і споглядаючи місцевість позаду них, яку вони проминали, — і в пляшечках було достатньо морфію та витяжки опію, щоб вистачило до їхнього прибуття в табір Терору або на власне «Терор». Гудсер був живий, шкандибав поруч із саньми й доглядав за королем та його консортом. Погода стояла чудова, хоча й трохи похолодало, й не було абсолютно жодних слідів того створіння, яке полювало на них попередніми місяцями.
Навіть з їхньою поживною дієтою, маючи достатньо їжі з останків Ейлмора й Томпсона, щоб харчуватися тушкованим м’ясом ще кілька днів, — вони виявили, що людський жир горить так само гарно, як китова ворвань, хоча й коротший час і дає менше тепла. Гіккі планував тягнути жереб, якщо їм знадобиться ще одна жертва, перш ніж вони дістануться табору Терору.
Звісно, вони могли продовжувати подорож і на зменшених пайках, але Корнеліус Гіккі знав, що кидання жереба прониже жахом серця його одинадцяти тяглових тварин, а він ще раз утвердить свою владу короля цієї експедиції. Гіккі завжди спав сторожко, але зараз взагалі упівока, поклавши руку на капсульний пістоль, але останнє публічне жертвоприношення, після якого Магнусу, ймовірно, доведеться вчетверте покарати норовливого Гудсера, зламає останню приховану волю до опору, яка могла залишатися в зрадницьких серцях його тяглових тварин.
Загалом ця п’ятниця була чудовим днем, з температурою повітря двадцять приємних градусів[129] й блакитним небом, яке ставало ще блакитнішим на півночі, куди вони прямували.
Тяжкий човен високо стояв на санях, і дерев’яне полоззя з шурхотом і скрипом ковзало по кризі та ріні. На носі човна сидів Магнус, який отримав дозу і посміхався, обома руками тримаючись за живіт й наспівуючи собі під ніс якийсь нехитрий мотив.
Усі вони знали, що до табору Терору й могили Джона Ірвінга біля мису Вікторії залишалося менше тридцяти миль і вдвоє менше — до могили лейтенанта Ле Вісконте на березі. З матросами, які відновили свої сили, тепер вони долали дві або три милі щодня й змогли б, можливо, й більше, якщо їхній раціон знову покращиться.
Саме з цією метою Гіккі щойно видер чисту сторінку з одної з багатьох Біблій, які Магнус наполіг позбирати й покласти в пінасу, коли вони полишали Рятувальний табір, — байдуже, що сумирний ідіот не вмів читати, — і зараз розривав цю сторінку на одинадцять рівних смужок паперу.
Гіккі, звісно, не буде тягти жеребу, так само як Магнус і чортів хірург. Але сьогодні ввечері, коли вони зупиняться, щоб перекусити й попити чаю, Гіккі накаже кожному морякові написати своє ім’я або поставити свій підпис на одній зі смужок паперу й приготуватися до самого жеребкування. Потім Гіккі дасть Гудсеру передивитися всі смужки й привселюдно підтвердити, що кожен моряк написав своє власне справжнє ім’я або поставив особистий підпис. Потім ці смужки з іменами покладуть у кишеню бушлата короля, і на цьому приготування до урочистої церемонії будуть завершені.
58 ГУДСЕР
З персонального щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
6,