Дэн Симмонс – Терор (страница 146)
Джопсон швидко зрозумів, що сонячний блиск був ілюзорним: цей ранок видався похмурим, а між наметами звивалися клуби густого туману, як примари всіх тих мертвих моряків, яких вони покинули в таборі. Мимохіть капітанський стюард згадав густий туман того дня, коли вони послали лейтенанта Літтла, льодового лоцмана Рейда, Гаррі Пеґлара й інших уперед по першому відкритому в кризі розводдю.
«Послали на смерть», — подумалося Джопсону.
Повзучи по галетах і шматках тюленячого м’яса, піднесених йому, наче він був якимось поганським ідолом, Джопсон проволочив свої ноги, яких він не відчував, через напівкруглий отвір намету.
Поблизу він побачив два чи три намети і на кілька секунд сповнився надією, що моряки покинули табір тимчасово, що вони всі зайняті чимось важливим біля шлюпок і незабаром повернуться. Але потім Джопсон зауважив, що більшість голландських наметів зникли.
«Ні, не зникли».
Зараз, коли його очі адаптувалися до розсіяного світла, що пробивалося крізь туман, він побачив, що більшість наметів тут, на південному кінці табору — найближчому до шлюпок і берегової лінії, — були згорнуті й притиснуті згори каменями, щоб їх не здуло вітром. Джопсон був збентежений. Якщо вони насправді вирушають у похід, чому не беруть із собою намети? Усе це виглядало так, наче вони вирішили вийти на кригу, але невдовзі збиралися повернутися. Куди? І чому?
Нічого з цього не мало жодного сенсу для хворого стюарда, якого лише нещодавно навідували галюцинації.
Потім туман заколихався, розвіявся, і десь за п’ятдесят ярдів від себе він побачив моряків, що волочили, штовхали й тягнули на кригу шлюпки. Джопсон прикинув, що на кожен човен припадало принаймні по десять моряків, а отже, майже всі вцілілі мешканці табору вирушали в похід, залишаючи напризволяще його та інших тяжкохворих матросів.
«Як міг доктор Гудсер покинути мене?» — дивувався Джопсон. Він намагався пригадати, коли лікар востаннє приходив до нього, щоб нагодувати його бульйоном чи обмити. Вчора це робив молодий Гартнелл, так? Чи це було кілька днів тому? Він не міг згадати, коли лікар востаннє оглядав його або давав йому ліки.
— Зачекайте! — крикнув він.
Тільки це був не крик, а якесь харчання. Джопсон усвідомив, що не говорив уголос вже багато днів поспіль — а може, й тижнів, — і всі звуки, які він зараз здатен видавати, приглушені й нечутні навіть для його власних вух.
— Зачекайте! — цього разу навряд чи вийшло краще. Він зрозумів, що має помахати в повітрі рукою, щоб його помітили, щоб за ним повернулися.
Томас Джопсон не зміг підняти жодної з рук. Від спроби зробити це він упав вперед, вдарившись обличчям об землю.
Залишалося тільки одне — він повинен повзти до них, вони неодмінно його помітять і повернуться за ним. Вони не зможуть покинути свого товариша по команді, достатньо здорового для того, щоб проповзти сотню ярдів до криги.
На збитих ліктях Джопсон проповз уперед ще три фути й знову впав обличчям на зледенілу рінь. Туман клубочився довкола нього, застилаючи пеленою навіть його намет за кілька кроків позаду. Вітер завивав — або, може, це стогнали інші покинуті хворі в кількох наметах, — і холод студеного ранку проникав крізь брудну вовняну сорочку й заквецяні штани. Він зрозумів, що якщо і далі повзтиме геть від свого намету, в нього може забракнути сил повернутися назад і він помре від холоду й вологи тут, назовні.
— Зачекайте! — гукнув він. Його голос був такий слабкий, як у щойно народженого кошеняти. Він проповз ще три фути… чотири… й знесилено упав на рінь, захеканий, як загарпунена нерпа. Його немічні, занімілі руки слухалися його не більше, ніж ласти прислужились би нерпі… або й ще менше.
Джопсон спробував впертися підборіддям у мерзлу землю, щоб, відштовхуючись від неї, проповзти вперед ще фут чи два. Він одразу вибив один зуб із двох, що ще залишалися, але одразу вдався до нової спроби. Його тіло було занадто важким. Воно здавалося прикутим до землі власною вагою.
«Мені тільки тридцять один рік, — подумав він люто, з ненавистю. — Сьогодні мій день народження».
— Зачекайте… зачекайте… зачекайте… зачекайте, — кожне наступне слово звучало слабше за попереднє.
Задихаючись, притиснувшись щокою до скривавлених круглих каменів із залишками його волосся, Джопсон розпластався на животі, витягнувши вздовж тіла безпомічні руки і болісно вивернувши шию так, що зміг подивитися прямо перед собою.
— Зачекайте…
Туман закрутився вихором і розвіявся.
Він бачив на сотню ярдів уперед, але там, де раніше в ряд стояли човни, побачив лише порожнє місце, нагромадження крижаних брил на березі, а за ними щось із сорок моряків, які волочили кригою чотири шлюпки — куди пощезла п’ята? — у південному напрямку, й немічність матросів була помітною навіть здалеку, вони просувалися вперед не набагато швидше й спритніше, ніж Джопсон, коли долав ті п’ять ярдів.
— Зачекайте! — цей крик забрав у нього залишки енергії — Джопсон відчував, як внутрішнє тепло витікає з його тіла в крижану землю під ним, — але цей крик прозвучав так гучно, як жодне слово, яке він будь-коли вигукував.
— Зачекайте! — крикнув він востаннє. Зараз це був людський голос, а не нявкання кошеняти або хрипіння конаючого тюленя.
Але було занадто пізно. Матроси й шлюпки були вже за сотню ярдів від нього і швидко зникали вдалині — темні невиразні силуети на сірому тлі безмежної крижаної пустки, — й тріск льоду та стогін вітру заглушили б навіть звук пострілу з рушниці, а не те що самітний голос покинутої людини.
На мить туман розійшовся ще більше, й благословенне світло осяяло все довкола — наче сонце зібралося розтопити всюдисущу кригу й повернути зелені паростки, і живих істот, і надію навіть туди, де вони вже вмерли, — але потім туман знову став щільним і заклубочився довкола Джопсона, сірою паволокою впав на очі, обвиваючи липкими, холодними мацаками.
А потім люди й човни зникли.
Наче їх ніколи й не було.
57 ГІККІ
Помічник купора Гіккі ненавидів королів та королев. Він вважав, що всі вони були паразитами на дупі нації, які лише смоктали з неї кров.
Але раптом він збагнув, що сам зовсім не проти
Його план пройти під вітрами й на веслах весь шлях до табору Терору або й до самого «Терору» пішов псові під хвіст, коли їхня пінаса — вже не така переповнена — обігнула південно-західний мис острова Короля Вільяма й вперлася в потужну пакову кригу. Все вужчі розводдя чистої води нікуди не вели або закривалися прямо перед їхнім носом, коли вони намагалися провести човен вздовж берега, який зараз тягнувся на північний схід.
Справжня велика вода була далі на захід, але Гіккі не міг дозволити собі втратити з виду землю, оскільки ніхто з тих, хто залишався в їхній шлюпці, не знав, як прокладати курс у відкритому морі.
Єдиною причиною, з якої Гіккі та Ейлмор виявилися такими великодушними, щоб дозволити Джорджеві Годжсону йти разом з ними — насправді, натуркали молодому лейтенантові бажання приєднатися до них, — була та, що цей дурень був навчений, як і всі інші офіцери військово-морського флоту, навігації за розташуванням на небосхилі зірок. Але у перший же день походу, коли вони вийшли з Рятувального табору, Годжсон зізнався, що він не може визначити їхніх координат або прокласти по морю курс до «Терору» без секстанта, а єдиний секстант залишився у капітана Крозьє.
Однією з причин, яка спонукала Гіккі, Менсона, Ейлмора та Томпсона повернутися назад і виманити Крозьє та Гудсера на кригу, було бажання якимось чином дістати той бісів секстант, але тут вроджена кмітливість Корнеліуса Гіккі підвела його. Вони з Дікі Ейлмором так і не змогли вигадати жодної переконливої причини, з якої їхній Іудин козел[128] — Боббі Голдінг — міг би попросити Крозьє взяти із собою на кригу секстан, тож вони вирішили вдатися до тортур, щоб змусити цього нікчемного ірландського джентльмена написати записку з вимогою прислати той інструмент з табору, але зрештою, побачивши свого мучителя на колінах, Гіккі не міг втриматися від бажання одразу його не вбити.
Тож, хоча вони й знайшли відкриту воду, молодий Годжсон більше не міг бути корисним для них, навіть для того, щоб йти у запрягу, і Гіккі вирішив позбутися його, стративши швидко і милосердно.
Для цієї потреби чудово придався пістоль Крозьє та запасні набої до нього. В перші дні, коли вони повернулися до місця таборування з Гудсером та запасом їжі, Гіккі дозволив Ейлмору та Томпсону залишити собі дві захоплені рушниці — сам Гіккі мав третю, яку йому дав Крозьє того дня, коли вони покинули Рятувальний табір, — але потім вирішив, що краще не тримати в таборі зайвої зброї, й наказав Магнусу викинути дробовики в море. Так воно було надійніше: король Корнеліус Гіккі мав пістоль і розпоряджався єдиною рушницею і набоями до неї, а ще до його послуг був Магнус Менсон. Гіккі знав, що Ейлмор був слиньком, який свої знання про життя черпав з книжок, а Томпсон п’яним тюхтієм, якому не можна довіряти, — такі речі Гіккі відчував на підсвідомому рівні, а ще схоплював завдяки своєму вродженому меткому розуму, — тож коли десь на третій день вересня підійшов до кінця запас їжі з останків Годжсона, Гіккі послав Магнуса оглушити обох матросів, зв’язати їх і притягнути, ледь притомних, поставивши перед зібрання дюжини моряків, де Гіккі швиденько провів над ними судилище, визнавши обох, і Ейлмора й Томпсона, винними в підбурюванні до бунту й змові проти їхнього вожака, а також товаришів по команді, й убив їх вистрілом у потилицю.