Дэн Симмонс – Терор (страница 139)

— Господи Ісусе, — присвиснув Коуч.

Гудсер кивнув.

— Можу тільки сподіватися, що вони не знайдуть тіла стюарда. Я любив Джона Брідженса. Він був гідною людиною й заслуговує на краще, ніж стати поживою для такого, як Корнеліус Гіккі.

Того дня Гудсеру звеліли прийти на збори, що проводилися біля чотирьох шлюпок на березі — двох вельботів, перевернутих, як завжди, кілем догори, і двох катерів, які все ще стояли на санях, але вже розвантажених, — подалі від вух матросів, зайнятих своїми обов’язками у таборі, а також тих, хто дрімав у наметах. Там був капітан Крозьє, перший помічник ДеВо, перший помічник Роберт Томас, другий помічник Коуч, помічник боцмана Джонсон, боцман Джон Лейн і капрал морської піхоти Пірсон, який ледь тримався на ногах і мав обпертися на вкритий тріщинами борт перекинутого вельбота.

— Дякую, що прийшли так швидко, докторе, — сказав Крозьє. — Ми зібралися тут, щоб обговорити заходи захисту на випадок повернення групи Корнеліуса Гіккі й наші власні плани на кілька наступних тижні.

— Але, капітане, — сказав лікар, — ви ж не очікуєте, що Гіккі, Годжсон і решта повернуться сюди?

Крозьє підняв руки в рукавицях і знизав плечима. Сипав легенький сніжок, лягаючи на одяг моряків.

— Можливо, він усе ще хоче захопити Девіда Лейса. Або трупи містера Діггла й містера Хані. Або навіть вас, докторе.

Гудсер похитав головою і поділився своїми думками про тіла — починаючи з рядового Хетера, — які лежали на зворотному шляху до табору Терору, як запас мороженої їжі.

— Так, — сказав Чарльз ДеВо, — ми думали про це. Це, ймовірно, головна причина того, що Гіккі вирішив, що зможе дістатися до табору Терору. Але ми все одно збираємося виставити цілодобову вахту тут, у Рятувальному таборі, на найближчі дні й послати помічника боцмана Джонсона з кількома матросом, щоб ішов назирці за групою Гіккі три-чотири дні — просто для певності.

— А яким, докторе Гудсер, — прохрипів Крозьє — вам вбачається наше майбутнє?

Настала черга лікаря знизати плечима.

— Містер Джопсон, містер Хелпмен й механік Томпсон не протягнуть довше кількох днів, — сказав він стиха. — Щодо решти моїх п’ятнадцяти цинготних пацієнтів, мені важко щось сказати напевне. Кілька можуть вижити… тобто одужати від цинги, я маю на увазі. Особливо якщо ми знайдемо свіже для них м’ясо. Але з вісімнадцяти моряків, що, можливо, залишаться зі мною в Рятувальному таборі — до речі, Томас Гартнелл зголосився залишитися моїм помічником, — тільки троє або четверо будуть здатні полювати на тюленів на кризі або на песців у глибині острова. І це триватиме недовго. Припускаю, що решта тих, хто залишиться тут, помруть від голоду не пізніше п’ятнадцятого вересня. А більшість ще раніше.

Він промовчав про те, що дехто може протриматися трохи довше, поїдаючи тіла померлих. А також не згадав, що особисто він, доктор Гаррі Д. С. Гудсер, вирішив, що в жодному разі не перетворюватиметься на канібала, щоб вижити, і не допомагатиме тим, хто зважиться на це. Настанови з розтину тіла, озвучені ним на вчорашній перекличці, були його останніми словами на цю тему. Але він ніколи не осудить матросів, які залишаться тут, у Рятувальному таборі, або тих, які вирушили на південь, хто дійде до того, щоб поїдати людське м’ясо, аби ненадовго продовжити своє життя. Якщо хтось в експедиції Франкліна і розумів, що людське тіло було лише фізичною оболонкою душі — і перетворювалося просто на купу м’яса, варто душі покинути його, — то це був їхній єдиний вцілілий лікар і патологоанатом, доктор Гаррі Гудсер. Не продовжувати своє власне життя на кілька тижнів або навіть місяців поїданням мертвої людської плоті було його власним рішенням, прийнятим з особистих моральних і філософських причин. Він ніколи не був добрим християнином, але волів померти як один із них.

— Можливо, у нас є інший варіант, — тихо сказав Крозьє, наче прочитавши думки Гудсера. — Цього ранку я вирішив, що загін, який мав вирушити до річки Бека, може затриматися в Рятувальному таборі ще на тиждень — або навіть на десять днів, залежно від погоди, — сподіваючись на те, що крига таки скресне і ми всі зможемо попливти звідси на човнах… навіть ті, хто вже стоїть на Божій дорозі.

Гудсер із сумнівом подивився на чотири човни довкола них.

— Хіба зможуть стільки людей вміститися в ці кілька суден? — запитав він.

— Не забувайте, докторе, — сказав Едвард Коуч, — що нас стало на дев’ятнадцять чоловік менше після того, як незадоволені покинули табір. Й відучора померли ще двоє. Залишається всього п’ятдесят три душі на чотири добрі шлюпки, включаючи нас самих.

— Окрім того, як ви самі казали, — докинув Томас Джонсон, — наступного тижня помре більшість хворих.

— І в нас майже не залишилось їжі, щоб тягнути човни волоком, — обізвався капрал Пірсон, який стояв, важко прихилившись до перекинутого вельбота. — Молю Бога, щоб це було не так.

— І я вирішив залишити тут усі намети, — сказав Крозьє.

— А де ж ви ховатиметеся під час грози? — запитав Гудсер.

— Під шлюпками на кризі, — відповів ДеВо. — Під чохлами шлюпок на відкритій воді. Я робив так, коли намагався дістатися до півострова Бутія минулого березня, посеред зими, і під перекинутою шлюпкою або в ній самій тепліше, ніж у цих сраних наметах… пробачте мені мою французьку, капітане.

— Пробачаю, — сказав Крозьє. — А ще кожен голландський намет зараз утричі, а то й вчетверо важчий, ніж тоді, коли ми вирушали у подорож. Вони ніколи не висихають. Вони, мабуть, всотали половину вологи в усій Арктиці.

— Як і наше спіднє, — сказав помічник Роберт Томас.

Усі засміялися. Двоє з них припинили реготати, лише коли закашлялися.

— Також я планую залишити тут усі три великі бочки для води, — сказав Крозьє. — Дві з них будуть вже порожні, коли ми вирушимо у плавання. В кожну шлюпку візьмемо тільки одне маленьке барильце для продуктів.

Гудсер похитав головою.

— Але яким чином ви вгамовуватимете спрагу під час плавання або переходу по кризі?

— Ми вгамовуватимемо, докторе, — сказав капітан. — Не забувайте, якщо крига скресне, ви з хворими попливете разом з нами, а не залишитеся тут помирати. А ми регулярно наповнюватимемо барильця прісною водою, коли дістанемося до річки Бека. А доти… я маю зізнатися. Ми — офіцери — приховали дещо під час вчорашнього розподілу. Трохи пального для спиртової плитки, захованого під подвійним дном одного з останніх барилець з ромом.

— Ми розтоплюватимемо кригу та сніг, щоб отримати питну воду, — сказав Джонсон.

Гудсер повільно кивнув. Він настільки змирився з невідворотністю власної смерті в наступні дні або тижні, що думка про можливий порятунок здалась йому ледь не болючою. Він опирався бажанню дозволити своїм надіям знову воскреснути. Швидше за все, всі вони — група Гіккі, три шукачі пригод на чолі з містером Мейлом і загін Крозьє, що пробиватиметься на південь, — через місяць загинуть.

І знову Крозьє, наче прочитавши його думки, запитав Гудсера:

— Що може дати нам шанс, докторе, не померти від цинги та слабкості протягом трьох місяців, які займе у нас подорож вгору по річці до Великого Невільницького озера?

— Свіжа їжа, — просто відповів лікар. — Я переконаний, що ми змогли б поставити на ноги деяких моряків, якби могли дати їм свіжих харчів. Якщо не овочів та фруктів — я знаю, що тут це неможливо, — то свіжого м’яса, особливо жирного. Навіть кров тварин була б помічною.

— А яким чином м’ясо і ворвань затримують чи навіть лікують таку страшну хворобу, докторе?

— Цього я не знаю, — відповів Гудсер, хитаючи головою. — Але я впевнений в цьому так само, як у тому, що ми всі помремо від цинги, якщо не розживемося свіжим м’ясом… навіть раніше, ніж сконаємо від голоду.

— Якщо Гіккі з рештою дістануться до табору Терору, — сказав ДеВо, — чи задовольнять таку потребу консерви Ґолднера?

Гудсер знову знизав плечима.

— Можливо, хоча я погоджуюся з моїм покійним колегою, помічником лікаря МакДональдом, що свіжа їжа завжди краще, ніж консервована. Також я переконаний в тому, що у бляшанках Ґолднера було принаймні два типи отрути: одна діє повільно й підступно, а друга, як у випадку з бідолашним капітаном Фітцджеймсом й кількома іншими, — дуже швидко й жахливо. В будь-якому випадку, нам краще шукати й роздобувати свіже м’ясо або рибу, ніж, як вони, покладати свої надії на старі зіпсовані бляшанки Ґолднера.

— Ми сподіваємося, — сказав капітан Крозьє, — що коли доберемось до відкритої води затоки, серед плавучих крижин буде доволі тюленів та моржів, перш ніж настане справжня зима. А вже на річці ми час від часу зупинятимемося, щоб полювати на оленів, лисиць або карибу, але головним чином ми маємо покладатися на риболовлю… це реальна можливість, про яку свідчать такі дослідники, як Джордж Бек та наш сер Джон Франклін.

— Сер Джон також з’їв свої черевики, — нагадав капрал Пірсон.

Ніхто не вказав геть охлялому від голоду морському піхотинцеві на недоречність такого жарту, але ніхто й не розсміявся і не відповів йому, поки Крозьє, начебто цілком серйозно, сказав своїм хрипким голосом:

— Це і є справжньою причиною того, що я взяв із собою кілька сотень запасних черевиків. А зовсім не для того, щоб тримати ноги моряків сухими, що, як ви самі пересвідчились, докторе, виявилося неможливим. Натомість тепер ми маємо всю цю шкіру, щоб перекусити нею під час нашої подорожі на південь.