Дэн Симмонс – Терор (страница 138)
Один з матросів позаду Крозьє впав навколішки, здригаючись у блювотних судомах.
— У мене є інструмент, який має назву тенакулум, щоб відділяти ребра від груднини, — сказав Гудсер тихо, — але боюсь, я не зможу його вам позичити. Судновий молоток та зубило, які є серед набору інструментів у кожному човні, можуть прислужитися для цієї потреби так само добре. Я рекомендую вам спершу зрізати і з’їсти все м’ясо, а голови, руки, стопи ваших друзів, їхні кишки — увесь вміст м’якої черевної порожнини — відкласти на потім. Хочу попередити вас — розколоти довгі кістки заради їхнього кісткового мозку набагато важче, ніж вам здається. Вам потрібен буде якийсь шкребок — щось на кшталт стамески містера Хані для різьблення по дереву. І майте на увазі, що кістковий мозок, який ви дістанете зсередини кісток, буде грудкуватим і червоним… і перемішаним з гострими уламками та фрагментами кісток, тож для блага вашого здоров’я не радив би споживати його сирим. Я рекомендую вам покласти кістковий мозок у казанок і довести його до кипіння, перш ніж вживати.
— А бодай тобі, — прогарчав Корнеліус Гіккі.
Доктор Гудсер кивнув.
— І ось що іще, — тихо додав лікар. — Коли ви почнете їсти мозок одне одного, це буде напрочуд просто. Просто відпиляйте нижню щелепу, викиньте її геть разом з нижніми зубами і скористайтеся будь-яким ножем, щоб проштрикнути і продовбати м’яке піднебіння і проникнути в черепне склепіння. Якщо захочете, можете перевернути череп і всістися довкола нього, зачерпуючи мозок ложкою, мов різдвяний пудинг.
На хвилину запанувала мертва тиша, яку порушували тільки шум вітру і стогін, тріск та скрипіння криги.
— Чи є ще охочі покинути завтра табір? — голосно запитав капітан Крозьє.
Рувим Мейл, Роберт Сінклер і Самуель Хані — баковий старшина з «Терору», фор-марсовий старшина з «Еребуса» і коваль з «Терору» відповідно — вийшли наперед.
— Ви підете з Гіккі та Ходжсоном? — запитав Крозьє. Він не дозволив собі виказати, наскільки був вражений.
— Ні, сер, — відповів Рувим Мейл, похитавши головою. — Ми не з ними. Але ми хочемо спробувати повернутися на «Терор».
— Шлюпка нам не потрібна, сер, — сказав Сінклер. — Ми спробуємо пройти суходолом. Перетнути острів. Може, нам трапляться песці чи якась інша звірина, що мешкає в глибині острова, далеко від моря.
— Вам буде складно орієнтуватися на місцевості, — сказав Крозьє. — Компаси тут допомагають, як мертвому припарка, а я не можу віддати вам свого останнього секстанта.
Мейл похитав головою.
— Не переймайтеся, капітане. Ми користуватимемося зчисленням шляху. Якщо більшу частину часу цей сраний вітер дутиме нам у мордяку — перепрошую за такі слова, сер, — отже, ми тримаємо правильний курс.
— Я був матросом, перш ніж стати ковалем, сер, — сказав Семуель Хані. — Ми всі моряки. Якщо нам не судилося померти у морі, можливо, нам вдасться померти бодай на борту нашого корабля.
— Гаразд, — сказав Крозьє, звертаючись до всіх моряків, що все ще стояли там, і намагаючись говорити так, щоб його голос почули і в наметах. — Ми зберемося після шести склянок і розділимо всі корабельні сухарі, що в нас залишилися, а також спиртне, тютюн та іншу провізію. Порівну на кожного. Навіть на тих, хто був прооперований вчора і сьогодні. Всі побачать, що ми маємо, і кожен отримає рівну частку. Відтепер кожен з вас — крім тих, кого годує і доглядає доктор Гудсер, — сам визначатиме свій денний раціон.
Крозьє холодно подивився на Гіккі, Годжсона та їхню групу.
— А ви — під наглядом містера ДеВо — готуйте свою пінасу. Ви вирушите завтра на світанку, а до того часу я не хочу бачити ваших мармиз, крім як під час розподілу спорядження і харчів після шести склянок.
52 ГУДСЕР
Протягом двох днів після ампутацій, смерті містера Діггла, переклички матросів, оголошення планів містера Гіккі й розподілу жалюгідних залишків їжі лікар не мав жодного бажання вести далі щоденник. Він кинув засмальцьований шкіряний зошит у свою похідну медичну сумку й залишив його там.
Великий розподіл продуктів, як Гудсер подумки назвав це дійство, був доволі сумною, втомливою і довгою справою, що затяглася на весь арктичний серпневий вечір. Невдовзі стало очевидним, що — принаймні коли дійшло до харчів — ніхто нікому не довіряє. Здавалося, кожного пожирала зачаєна тривога, начебто хтось приховує їжу, таємно запасає їжу, не бажає ділитися їжею з іншими. Години пішли на те, щоб розчохлити всі шлюпки, викласти всі запаси, обнишпорити всі намети, вигребти всі запаси містера Діггла та містера Волла під пильним наглядом представників від кожного рангу моряків з обох кораблів — офіцерів, унтер-офіцерів, старшин та матросів першого класу, — скласти докупи все знайдене й розподілити його під жадібними поглядами решти чоловіків.
Томас Хані помер наступної ночі після Великого розподілу продуктів. Гудсер наказав Томасу Гартнеллу доповісти про це капітанові, а потім допоміг зашити тіло теслі в його спальний мішок. Два матроси віднесли його до снігового замету за сотню ярдів від табору, де вже лежало тіло містера Діггла.
їхній загін давно відмовився від церемонії поховання й поховальної служби, і то не через наказ капітана чи якесь голосування, а просто з мовчазної згоди.
«Чи не тому ми зберігаємо тіла померлих у сніговому заметі, щоб вони не зіпсувалися і збереглись як майбутня їжа?» — сам у себе запитував лікар.
І не міг відповісти на власне запитання. Гаррі Д. С. Гудсер знав лише те, що поки він детально розповідав Гіккі — і всім іншим людям, що зібралися на перекличку (цілком навмисне, попередньо обговоривши цю тактику з капітаном Крозьє), — методику розчленування людського тіла, що мало стати продуктами харчування, він із жахом виявив, що у нього котиться слина. І лікар знав, що був не поодиноким у такій реакції всього лише на думку про свіже м’ясо… будь-якого походження.
Тільки жменька моряків зібралася на світанку наступного ранку, понеділка 14 серпня, щоб подивитися, які Гіккі та його п’ятнадцятеро товаришів залишають табір зі своєю пінасою, встановленою на роздовбані сани. Гудсер теж прийшов, щоб провести їх, після того, як переконався, що містер Хані таємно похований у заметі. Він спізнився й не встиг попрощатися з трьома моряками — містером Мейлом, містером Сінклером і Семуелем Хані (зовсім не родичем щойно померлого теслі), — які ще удосвіта вирушили у свій запланований перехід через острів до табору Терору, прихопивши із собою лише наплічники, вовняні спальні мішки, трохи галет, воду й одну рушницю з набоями. Вони не взяли навіть одного голландського намету, маючи намір виривати у снігу печери, якщо їх у дорозі заскочить зимова погода, перш ніж вони дістануться до табору Терору.
Гудсер припустив, що троє чоловіків попрощалися з друзями напередодні ввечері, бо вони вийшли з табору ще до того, як сірий світанок зайнявся над горизонтом на півдні. Пізніше містер Коуч сказав докторові Гудсеру, що вони попрямували на північ, в глиб суходолу й далі від узбережжя, й планували повернути на північний захід на другий чи третій день подорожі.
Лікар був вражений, як важко люди Гіккі, на противагу цим трьом чоловікам, що вирушили в дорогу впорожні, навантажили свого човна. Моряки в таборі, включаючи Мейла, Сінклера й Семуеля Хані, викидали непотрібні речі — щітки для волосся, книжки, рушники, письмові конторки, гребінці — такі собі уламки цивілізації, які вони волокли за собою сто днів, а зараз відмовлялися тягнути далі, і, з якоїсь незрозумілої причини, Гіккі та його люди завантажили у свою пінасу значну частину цього мотлоху разом із наметами, спальними мішками й продовольством. В одному мішку у них лежало сто п’ять окремо загорнутих шматочків чорного шоколаду, які були сумарною часткою цих шістнадцятьох чоловіків, отриманою після розподілу таємного запасу, який приберігали містер Діггл та містер Волл, щоб зробити всім сюрприз, — шість з половиною шматочків шоколаду на кожного.
Лейтенант Годжсон потис Крозьє руку, й кілька інших моряків ніяково попрощалися зі своїми давніми товаришами, але Гіккі, Менсон, Ейлмор та більшість чоловіків з цієї групи не промовили й слова. Потім помічник боцмана Джонсон дав Годжсону незаряджену рушницю й сумку з набоями й пильнував, поки він сховає її у важко навантаженому човні. Принаймні дюжина з шістнадцяти моряків з Менсоном на чолі впряглися у сани з прив’язаною до них шлюпкою й покинули табір у тиші, яку порушував тільки скрип полоззя по ріні, потім по снігу, потім знову по ріні, потім знову по снігу та кризі. За двадцять хвилин вони вже зникли з поля зору за пагорбами на захід від Рятувального табору.
— Ви думаєте, чи вдасться їм здійснити задумане, докторе Гудсер? — запитав помічник Едвард Коуч, який стояв поруч з лікарем і зауважив його мовчазність.
— Ні, — сказав Гудсер. Він був такий втомлений, що міг відповісти тільки чесно. — Я думав про рядового Хетера.
— Про рядового Хетера? — перепитав Коуч. — Але ж ми залишили його тіло… Він затнувся.
— Так, — сказав Гудсер. — Труп морського піхотинця лежить під шматком парусини обабіч сліду наших саней неподалік від Річкового табору, за дванадцять днів шляху звідсіля на захід — ба навіть менше, ніж дванадцять, якщо взяти до уваги, що численна команда Гіккі тягне лише одну пінасу.