Дэн Симмонс – Терор (страница 137)

— Так, — сказав Крозьє. — І нам усім зараз не завадило б скористатися тієї їжею — навіть консервованими продуктами, які стали причиною жахливої смерті декотрих наших товаришів. Але, лейтенанте, табір Терору залишився за вісімдесяти, якщо не за дев’яносто миль позаду — це майже сто днів подорожі. Невже ви разом з іншими справді думаєте, що зможете дістатися до нього, пройшовши весь зворотний шлях — з човнами чи без них, — і тільки для того, щоб потрапити в зуби зими? На той час, коли ви доберетеся до табору, буде кінець листопада. Суцільна темрява. А ви ж пам’ятаєте холоднечу й грозу минулого листопада?

Годжсон мовчки кивнув.

— Ми не збираємося йти до кінця листопада, — сказав Корнеліус Гіккі, виступаючи з шеренги, щоб стати поряд зі зніченим молодим лейтенантом — Ми думаємо, що крига вздовж берегів скресла на всьому зворотному шляху. Ми підемо під вітрилами й на веслах довкола того сраного мису, через який волочили п’ять шлюпок, як єгипетські раби, й через місяць повернемося до табору Терору.

Моряки стиха загомоніли проміж себе.

Крозьє кивнув.

— Може, воно й так, і крига справді скресла для вас, містере Гіккі. А можливо, й ні. Але навіть якщо крига таки скресла, звідси більше сотні миль до корабля, який може виявитися розтрощеним і вже напевно затертим льодом до того часу, як ви туди дістанетеся. Звідси до гирла річки Бека принаймні на тридцять миль ближче, і шанси на те, що лиман на південь від нас вільний від криги, значно вищі.

— Ви не переконаєте нас, капітане, — сказав Гіккі твердо. — Ми все вже обговорили між собою і вирішили повертатися.

Крозьє пильно подивився на помічника купора. У ньому прокинувся притаманний кожному капітанові інстинкт негайно придушити будь-який вияв непокори — рішуче й різко, але Крозьє нагадав собі, що саме цього він і хоті в. Це була гарна нагода позбутися всіх заколотників і порятувати ту решту, хто довіряв розважливості свого капітана. Крім того, цього пізнього літа план Гіккі міг навіть виявитися здійсненним. Усе залежало від того, де саме скресла крига — якщо вона взагалі де-небудь скресла протягом літа. Люди заслуговували на те, щоб самим обрати свій останній шанс.

— Скільки чоловік вирушить з вами, лейтенанте? — спитав Крозьє, звертаючись до Годжсона, наче той насправді був командиром групи.

— Ну… — почав було молодий чоловік.

— Магнус піде, — сказав Гіккі, жестом закликаючи велетня вийти наперед. — І містер Ейлмор.

Похмурий стюард виступив уперед, з викликом і неприхованою зневагою дивлячись на Крозьє.

— І Джордж Томпсон… — продовжував помічник купора.

Цей матрос завжди був зухвалий і лінивий та — допоки не закінчився ром — напивався за першої-ліпшої нагоди.

— Я теж піду з ним… сер, — сказав Джон Морфін, виходячи зі строю й ставши поруч з іншими.

Вільям Орден, якому щойно виповнилося двадцять шість, мовчки виступив уперед і приєднався до групи Гіккі.

Його приклад наслідували Джеймс Браун та Френсіс Данн — купор та помічник купора з «Еребуса».

— Ми думаємо, що це наш єдиний шанс, капітане, — сказав Данн і опустив погляд.

Очікуючи, поки Рувим Мейл та Роберт Сінклер оголосять про свої наміри, — і розуміючи, що коли більшість моряків, які стояли на перекличці, приєднаються до цієї групи, його власні плани пробиватися далі на південь підуть прахом, — Крозьє був немало здивований, коли Вільям Гібсон, офіцерський стюард з «Терору», й кочегар Люк Сміт повільно вийшли вперед. Вони були хорошими моряками на борту корабля й терпляче йшли у запрягу.

Чарльз Бест — надійний матрос з «Еребуса», який завжди був відданий лейтенантові Гору, — виступив уперед разом з чотирма іншими матросами, що слідували за ним: Вільямом Джеррі, Томасом Ворком, який був тяжко поранений під час подій на карнавалі, молодим Джоном Стріклендом і Абрагамом Сілі.

Перед капітаном стояло шістнадцятеро моряків.

— Це всі? — запитав Крозьє, відчуваючи полегшення від того, що зникла гризота, від якої аж млоїло в животі, наче від голоду, який тепер ні на мить його не відпускав. Перед ним стояло шістнадцятеро моряків; їм знадобиться одна шлюпка, але з ним залишається ще цілком достатньо вірних людей, щоб вирушити з ним до річки Бека, залишивши кількох із них тут, у Рятувальному таборі, щоб доглядати за хворими.

— Я дам вам пінасу, — сказав він Годжсону.

Лейтенант вдячно кивнув.

— Пінаса вся розбита й споряджена для плавання річкою, а волочити її на санях — ще той клопіт на свою дупу, — заявив Гіккі. — Ми візьмемо вельбот.

— Ви візьмете пінасу, — відрубав Крозьє.

— Ми також хочемо взяти із собою Джорджа Чамберса й Девіда Лейса, — сказав помічник купора, склавши на грудях руки й широко розставивши ноги, стоячи перед своїми людьми, як Наполеон з кокні. — Що за дурниця, — здивувався Крозьє. — Чому це вам захотілося взяти із собою двох безпорадних моряків?

— Джордж може йти у запрягу, — відповів Гіккі. — І ми досі піклувалися про Дейві й хочемо надалі це робити.

— Ні, — сказав доктор Гудсер, виступивши вперед і ставши між Крозьє та людьми Гіккі, — ви не дбали про містера Лейса, і ви хочете взяти із собою Джорджа Чамберса зовсім не як товариша у мандрах. Вони вам потрібні як їжа.

Лейтенант Годжсон розгублено закліпав, не вірячи своїм вухам, але Гіккі стиснув кулаки й дав знак Магнусу Менсону. Коротун та велетень зробили крок уперед.

— Зупиніться, де стоїте, — гримнув Крозьє. Позаду нього три вцілілі морські піхотинці — капрал Пірсон, рядовий Гопкрафт та рядовий Гілі, — очевидно хворі й нетверді на ногах, підняли свої довгі мушкети й прицілилися.

Понад те перший помічник ДеВо, помічник Едвард Коуч, боцман Джон Лейн й помічник боцмана Том Джонсон навели на заколотників свої рушниці.

Корнеліус Гіккі загарчав:

— У нас теж є рушниці.

— Ні, — сказав капітан Крозьє, — вже немає. Поки ви були на перекличці, перший помічник ДеВо зібрав усю зброю. Якщо завтра ви мирно підете, то отримаєте одну рушницю й трохи набоїв. Якщо зараз зробите бодай один крок, всі отримаєте заряд дробу в обличчя.

— Ви всі приречені на смерть, — сказав Корнеліус Гіккі, тицяючи своїм кістлявим пальцем у бік матросів, що мовчки стояли в строю на своїх місцях, і змахнув рукою, провівши півколо, як кістлявий флюгер. — Якщо ви підете за Крозьє й рештою цих дурнів, то помрете.

Помічник купора повернувся до лікаря:

— Докторе Гудсер, ми пробачимо вам те, що ви сказали про наші наміри врятувати Джорджа Чамберса й Дейві Лейса. Ходімте з нами. Ви не зможете врятувати цих людей.

Гіккі зневажливо вказав на обвислі вологі намети, де лежали хворі.

— Вони вже мертві, тільки не знають про це, — продовжував Гіккі, його голос лунав на диво лунко й гучно як для такого миршавого чоловічка. — А ми виживемо. Ходімте з нами, і ви знову побачите свою родину, докторе Гудсер. Якщо ви залишитесь тут — або навіть підете за Крозьє, — ви покійник. Ходімте з нами.

Гудсер з неуважності, коли виходив зі шпитального намету, забув на носі окуляри, тож зараз він зняв їх і неквапно витирав з них паморозь, користуючись замість ганчірки скривавленою полою свого вовняного жилета. Гудсер здавався зовсім спокійним — невисокий, худорлявий чоловік з повнявими губами і скошеним підборіддям, тільки частково прихованим кучерявою борідкою, що розрослася під колишніми бакенбардами. Він знову надягнув окуляри й подивися на Гіккі й моряків, що стояли позад нього.

— Містере Гіккі, — сказав він тихо, — я щиро вдячний за вашу безмежно великодушну пропозицію порятувати моє життя, але ви мусите знати, що вам не потрібно брати мене із собою, аби здійснити задумане — розчленувати тіла ваших товаришів, щоб забезпечити себе запасами м’яса.

— Я не… — почав було Гіккі.

— Навіть дилетант може дуже швидко освоїти анатомію розтину, — перебив Гудсер достатньо голосно, щоб змусити помічника купора замовкнути. — Коли один із цих джентльменів, яких ви берете із собою як свій особистий продуктовий запас, помре — або коли ви допоможете йому померти, — все, що ви маєте зробити, це нагострити корабельний ніж, щоб він став мов скальпель, й почати різати.

— Ми не збираємося… — вигукнув Гіккі.

— Але я дуже рекомендую вам узяти із собою пилку, — перекрив його голос Гудсер. — Одна з пилок теслі містера Хані підійде якнайкраще. Бо якщо ви легко зможете відтяти пальці й зрізати мясо з гомілок, стегон і живота просто ножем, вам майже напевне знадобиться пилка, щоб відділити від тулуба ноги та руки.

— Хай вам біс! — заверещав Гіккі.

Він кинувся вперед разом з Менсоном, але зупинився, коли помічники капітана й морські піхотинці знову звели свої рушниці й мушкети.

Залишаючись цілком незворушним, навіть не дивлячись на Гіккі, хірург став показувати на велетенському тілі Магнуса Менсона, наче той був анатомічним атласом, повішеним на стіну.

— Це майже як розбирати гусака на Різдво. — Він накреслив у повітрі кілька вертикальних ліній у ділянці верхньої частини тулуба Менсона й одну горизонтальну лінію нижче пояса. — Руки слід відпилювати на плечових суглобах, звісно, але щоб відтяти ноги, вам потрібно буде розпиляти обидві тазові кістки.

На шиї Гіккі напнулися жили, а бліде обличчя налилося кров’ю, але він мовчав, тимчасом як Гудсер продовжував:

— Я б скористався своєю маленькою пилкою, щоб відрізати ноги на рівні колін і, звісно, руки на рівні ліктів, а потім узявся б за скальпель, щоб відтяти відбірні частини — стегна, сідниці, біцепси, трицепси й литкові м’язи. І тільки потім можна приступати до пекторальних — грудних — м’язів і дістатися до підшкірного жиру, який у вас, можливо, зберігся біля лопаток, вздовж боків та внизу спини. Звісно, там не буде багато ні жиру, ні м’язів, але я певен, що в містера Гіккі не пропаде жодна частина вашого тіла.