Дэн Симмонс – Терор (страница 136)

Щоразу, коли вцілілі моряки стояли табором більше двох днів, боцмани утрамбовували рінь і сніг на якомусь відносно рівному п’ятачку і креслили палицею приблизні контури верхньої та нижньої палуб «Еребуса» й «Терору», щоб люди знали, де стати під час переклички. В перші дні у таборі Терору й пізніше місце для шикування було заповнене вщерть, бо більше сотні моряків з двох кораблів юрмилися на розмітці верхньої палуби корабля, але зараз кількість людей у загоні скоротилася до чисельності команди одного судна.

У тиші, що настала після переклички за судновою роллю, ще глибшій після відчайдушних криків містера Діггла, перш ніж Крозьє звернувся до моряків зі словами Святого письма, капітан обвів поглядом натовп обірваних, бородатих, блідих, брудних чоловіків із запалими очима, знесилених і згорблених, постава яких скидалася на позу втомленої мавпи, але мала означати стройову стійку.

З колишніх тринадцяти офіцерів корабля Її Величності «Еребус» дев’ятеро були мертвими: сер Джон, командор Фітцджеймс, лейтенант Грехем Гор, лейтенант Х. Т. Д. Ле Вісконте, лейтенант Фейргольм, перший помічник Серджент, другий лоцман Коллінс, льодовий лоцман Рейд і головний лікар Стенлі. Вціліли перший і другий помічники, ДеВо й Коуч; фельдшер Гудсер (який став у стрій з деяким запізненням і сутулився більше за решту моряків, не маючи сил підвести очі від втоми, суму й зневіри), а також скарбник Чарльз Гамільтон Осмер, який здолав пневмонію з тяжким перебігом, щоб зараз здатися на милість скорбуту.

Від уваги капітана Крозьє не приховався той факт, що всі стройові флотські офіцери з «Еребуса» були мертві, а вцілілі були простими помічниками або цивільними особами, які отримали почесне звання офіцера на час служби на кораблі.

Усі троє кондукторів з «Еребуса» — механік Джон Ґреґорі, боцман Томас Террі й тесля Джон Вікес — були мертві.

«Еребус» залишив Ґренландію з двадцять одним унтер-офіцером, і зараз п’ятнадцятеро з них були живі, хоча дехто з них — такі як стюард скарбниці Вільям Фовлер, який так цілком і не оклигав після опіків, отриманих на карнавалі, — були тільки зайвими ротами. Під час переклички на Різдво 1845 року на «Еребусі» було дев’ятнадцять матросів першого класу. З них зараз залишалося живими п’ятнадцятеро. Із семи королівських морських піхотинців, які колись відгукувалися на перекличці на «Еребусі», до цього дня серпня 1848 року вціліли троє — капрал Пірсон і рядові Гопкрафт та Гілі, — але всі вони були занадто хворі на цингу, навіть щоб стояти на чатах або ходити на полювання, а не те щоб тягнути шлюпки. Але цього ранку вони стояли, опершись на свої мушкети, серед інших обірваних, скоцюрблених чоловіків.

Обоє корабельних юнг із суднової ролі «Еребуса», яким насправді виповнилося по вісімнадцять років, коли два кораблі виходили в море, — Девід Янг і Джордж Чамберс — вижили, але Чамберс був так тяжко травмований тварюкою з криги під час карнавалу, що з тієї ночі пожежі перетворився практично на ідіота. Але він був здатний, отримавши наказ, іти в запрягу, їсти, коли скажуть, і самостійно дихати.

Тож, згідно зі щойно проведеною перекличкою, на 13 серпня 1848 року залишалося живими тридцять дев’ять моряків з шістдесяти п’яти членів екіпажу «Еребуса».

З офіцерським складом «Терору» справи стояли трохи краще, ніж на «Еребусі», принаймні в тому сенсі, що два флотські офіцери — капітан Крозьє та другий лейтенант Годжсон — вижили. Другий помічник Роберт Томас і містер Е. Дж. Хелпмен, секретар Крозьє, ще один цивільний, який в експедиції служив на офіцерській посаді, були двома іншими вцілілими офіцерами.

Не відгукнулися на сьогоднішній перекличці лейтенанти Крозьє Літтл та Ірвінг, а також перший помічник Горнбі, льодовий лоцман Бланкі, другий лоцман МакБін і обидва його лікарі, Педді та МакДональд.

Четверо з одинадцяти офіцерів «Терору» все ще були живі.

Крозьє розпочав плавання з трьома кондукторами — механіком Джеймсом Томпсоном, боцманом Джоном Лейном й старшим теслею Томасом Хані, — і всі троє все залишалися живими, хоча механік став схожим на скелета, заслабкого, навіть щоб стояти на ногах, не кажучи вже про те, щоб тягнути сани, а містер Хані не страждав від цинги у пізній стадії, а й залишився без обох ступень внаслідок ампутації, проведеної напередодні ввечері. Неймовірно, але тесля все ще був живий і навіть спромігся вигукнути: «Присутній!» — зі свого намету, коли під час переклику прозвучало його ім’я.

Три роки тому «Терор» вийшов у рейс з двадцять одним унтер-офіцером на борту, і цього хмарного серпневого ранку шістнадцятеро досі були живими — вибули з цієї групи внаслідок трагічних випадків лише кочегар Джон Торрінгтон, фор-марсовий старшина Гаррі Пеґлар та інтенданти Кенлі та Родос, а буквально кілька хвилин тому до них приєднався кок Джон Діггл.

З дев’ятнадцяти матросів першого класу «Терору», які колись відгукувалися на перекличці, зараз відгукнулося десятеро, хоча вижило одинадцятеро: Девід Лейс усе ще лежав у комі в наметі доктора Гудсера, ні на що не реагуючи.

Із шести королівських морських піхотинців, приписаних до корабля Її Величності «Терор», не вцілів ніхто.

Рядовий Хетер, який протягнув кілька місяців зі своїм проламаним черепом, зрештою помер через день по тому, як вони покинули Річковий табір, і його тіло просто залишили на прибережній ріні — без поховання і прощальних слів.

У списку команди корабля «Терор» було двоє юнг, і зараз тільки один — Роберт Ґолдінґ, майже двадцяти трьох років і, звісно ж, більше не юнга, хоча й по-хлопчачому довірливий — відгукнувся на перекличці.

З шістдесяти двох членів екіпажу корабля Її Величності «Терор» на службі Божій, що проводилась у Рятувальному таборі 13 серпня 1848 року, були присутні тридцять п’ятеро моряків.

Таким чином, живими залишалося тридцять дев’ять чоловік з «Еребуса» й тридцять п’ять членів екіпажу з «Терору» — загальним числом сімдесят чотири моряки зі ста двадцяти шести, які відпливли від берегів Ґренландії влітку 1845 року.

Але чотирьом з них за останню добу ампутували ступню чи обидві, і ще принаймні двадцятеро інших були занадто хворі, занадто травмовані, занадто виснажені або охлялі, щоб іти далі. Третина членів експедиція дійшла своєї межі.

Настав час ухвалювати рішення.

— Всемогутній Бог, — речитативом почав промовляти Крозьє втомленим хрипким голосом, — який відродив тебе з води та Духа Святого для життя вічного, нехай тепер завершить справу, яку Він розпочав на святому хрещенні. Тіло твоє було храмом Святого Духа; нехай Бог прийме тебе до своєї слави. Боже, ми віддаємо Тобі нашого брата Джона Діггла, тридцяти дев’яти років, і просимо Тебе, всемилосердний Отче, відпустити йому гріхи, які він вчинив через свою людську слабкість, щоб, померши для світу, він жив для Тебе. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

— Амінь, — прохрипіли шістдесят два моряки, все ще здатні стояти в строю.

— Амінь, — пролунали голоси інших дванадцяти, що лежали в наметах.

Крозьє не розпустив зібраних людей.

— Джентльмени офіцери й матроси кораблів Її Величності «Еребус» та «Терор», учасники експедиції сера Джона Франкліна, товариші у плаванні! — гучно промовив він. — Сьогодні ми маємо вирішити, яким шляхом підемо далі. Ви всі залишаєтеся — згідно з Корабельним статутом і Статутом Королівської служби географічних досліджень, які ви зобов’язувалися виконувати, — під моєю командою й продовжуватимете під нею залишатися, поки я вас не звільню. Досі ви виконували волю сера Джона, капітана Фітцджеймса і мою, і ви робили все правильно. Багато наших друзів і товаришів покинули цей світ, але сімдесят четверо все ще залишаються непохитними. У серці своєму я вирішив, що кожен з вас, хто перебуває зараз у Рятувальному таборі, повинен вижити, щоб знову побачити Англію, свій дім, свою родину, і, Бог мені свідок, я зроблю все можливе, щоб наші зусилля не були марними. Але сьогодні я даю вам волю самим вирішити, яким шляхом іти до здійснення цієї мети.

Моряки загомоніли один до одного. Крозьє помовчав кілька секунд, а потім продовжив:

— Ви знаєте наші плани: доктор Гудсер залишиться тут з тими, хто занадто хворий і знесилений для мандрівки, здоровіші моряки мають продовжити похід до річки Бека. Чи є серед вас хтось, хто хоче спробувати знайти якийсь інший шлях до порятунку?

Запала тиша, матроси почали перезиратися й переминалися з ноги на ногу, але потім зі строю вийшов Джордж Годжсон.

— Сер, дехто з нас насправді хоче спробувати, сер. Ті, хто воліють повернутися назад, капітане Крозьє.

Кілька хвилин капітан мовчки дивився на молодого офіцера. Він знав, що Годжсон був таким собі прикриттям для Гіккі, Ейлмора й кількох інших заколотників, які збурювали моряків уже багато місяців поспіль, але навряд чи сам Годжсон здогадувався про це.

— Куди назад, лейтенанте? — спитав нарешті Крозьє.

— На корабель, сер.

— Ви думаєте, «Терор» усе ще там, лейтенанте? — і наче щоб підкреслити його запитання, над морською кригою на південь від них прокотився гуркіт, схожий на гарматні постріли, а потім сильний гул, як під час землетрусу. Айсберг за кілька сотень ярдів від берега розколовся й розсипався на шматки.

Годжсон по-хлопчачому знизав плечима.

— Табір Терору буде на місці, капітане, хай би що трапилося з кораблем. Ми залишили там їжу, вугілля та шлюпки.