Дэн Симмонс – Терор (страница 135)
Брідженс похитав головою. Він знав, що останнє слово мало бути «сказав», хай би про що йшлося у розмитій водою й нечіткій частині запису. Він навчив Пеґлара читати, але йому так і не вдалося навчити Гаррі правопису. Брідженс підозрював — бо Гаррі Пеґлар був одним із найрозумніших людей, яких він будь-коли знав, — що річ тут була в якійсь вродженій ваді його мозку, якійсь невідомій медичній науці ділянці кори головного мозку, що керує правописом слів. Навіть через роки після того, як він вивчив абетку й став читати найскладніші книжки з проникливістю й розумінням справжнього вченого, Гаррі був нездатен написати Брідженсу найкоротшого листа без переставлених літер і помилок у найпростіших словах.
О
Брідженс востаннє усміхнувся, поклав щоденник у нагрудну кишеню бушлата, де йому не загрожуватимуть дрібні пожирачі падла, бо він лежатиме на ньому, й розтягнувся на ріні, підклавши під щоку голі долоні.
Він поворухнувся тільки раз, щоб підняти комір і глибше натягнути шапку. Здійнявся вітер, і було дуже холодно. Потім він знову застиг у тій самій позі. Джон Брідженс заснув, перш ніж останній сірий присмерк згас на півдні.
51 КРОЗЬЄ
Вони два тижні волочили шлюпки до південно-східного кінця острова Короля Вільяма — точки, де берегова лінія різко вигиналася й завертала на північний схід, — і там зупинилися, встановили намети, щоб перепочити, спробувати розжитися дичиною й зачекати на скресання криги в морській протоці на південь від них. Доктор Гудсер сказав Крозьє, що йому потрібен час, щоб дати раду хворим і пораненим, яких вони тягнули в п’яти човнах. Табір назвали Кінець Землі.
Коли Гудсер доповів Крозьє, що принаймні п’ятьом морякам треба терміново ампутувати стопи — а це означало, розумів він, що жоден з них ніколи не піде далі цього місця, тому що навіть ходячі матроси вже не мали сили тягнути додаткову вагу в шлюпках, — тож капітан перейменував продутий всіма вітрами мис на Рятувальний табір.
Ідея, запропонована Гудсером, яка досі обговорювалася капітаном тільки з ним одним, полягала в тому, щоб лікар залишився тут з матросами, що відновлюються після ампутацій. Четверо вже були прооперовані, й поки що жоден з них не помер; останній, містер Діггл, мав бути прооперованим цього ранку. Інші матроси, занадто хворі або виснажені, щоб продовжувати похід, могли, якщо забажають, залишитися з Гудсером та чоловіками з ампутованими кінцівками, а тим часом Крозьє, ДеВо, Коуч, вірний другий помічник Крозьє Джонсон та решта, в кого ще залишилися сили, попливуть на південь, коли — або якщо — крига скресне. Потім ця маленька група, подорожуючи без вантажу, підніметься по річці Бека до Великого Невільницького озера і повернеться назад з рятувальним загоном навесні — або навіть за місяць чи два, ще до настання зими, якщо раптом станеться диво і вони зустрінуться з рятівниками, які пливуть річкою на північ.
Крозьє знав, що шанси на це диво були такими мізерними, що падали до нуля, а шанси на те, що хтось із хворих моряків виживе в Рятувальному таборі до наступної весни, якщо допомога не наспіє раніше, навіть не варто обговорювати. У перші два місяці літа 1848 року вони майже завжди поверталися з полювання впорожні, й серпень не обіцяв бути інакшим. Крига була занадто товстою, щоб ловити рибу будь-де, крім кількох невеликих ополонок, які не замерзали цілий рік, і вузьких розколин у кризі; вони не зловили жодної рибини, навіть коли пливли у човнах. Як зможе Гудсер разом з кількома іншими чоловіками, які доглядатимуть за вмирущими, протриматися тут наступну зиму? Крозьє знав, що лікар підписав собі смертний вирок, зголосившись залишитися з приреченими моряками, й Гудсер знав, що капітан знає це. Але жоден з них не говорив про це вголос.
Проте такий план дій наразі залишався чинним, якщо тільки Гудсер цього ранку не передумає або станеться справжнє диво і крига скресне на всьому шляху до узбережжя саме сьогодні, на другий тиждень серпня, що дозволить їм підняти вітрила на двох пошарпаних вельботах, двох катерах у тріщинах і одній пінасі, що ледве трималася купи, забравши із собою у човни всіх прооперованих, поранених, конаючих з голоду й занадто слабких, щоб триматися на ногах, а також найважчих хворих на цингу.
«Як потенційну їжу?» — подумалося Крозьє.
Це було друге питання, з яким треба було розібратися.
Зараз капітан носив у шинелі два пістолі щоразу, як виходив зі свого намету: великий револьвер у правій кишені, як зазвичай, і двозарядний двоствольний маленький капсульний пістоль (який американський морський капітан, що продав йому ту зброю, зневажливо називав «зброєю для пузатих картярів на річковому пароплаві») у лівій. Він більше не повторював помилки, якої припустився раніше, і ніколи не посилав виконувати те чи те доручення найнадійніших своїх людей — Коуча, ДеВо, Джонсона й кількох інших — за межі табору одночасно, залишаючи там таких баламутів, як Гіккі, Ейлмор та здоровецький недоумок Менсон. Також Френсіс Крозьє не довіряв ні лейтенантові Генрі Годжсону, ні своєму баковому старшині кубрика Рувиму Мейлу, ні фор-марсовому старшині з «Еребуса» Роберту Сінклеру з того дня, коли місяцем раніше у Госпітальному таборі ледь не вибухнув заколот.
Вид з Рятувального табору відкривався гнітючий. Небо вже два тижні поспіль було заволочене пеленою низьких хмар, тож Крозьє не міг скористатися своїм секстантом. Знову почав налітати скажений північно-західний вітер, й повітря стало холоднішим, ніж було впродовж двох останніх місяців. Протока на півдні залишалася скутою суцільною масою криги, але не рівної, що час від часу перемежалася стиковими гребенями, якою колись, дуже давно, вони йшли, долаючи шлях з корабля до табору Терору. Крига в цій протоці на південь від острова Короля Вільяма дибилася диким нагромадженням айсбергів, стикових гребенів, незліченних торосів з гострими краями й крижаних брил, з вкрапленнями де-не-де ополонок та розколин, в яких десятьма футами нижче від поверхні бовталася чорна вода, але які нікуди не вели.
Крозьє не вірив, що бодай хтось із моряків у Рятувальному таборі — навіть велетень Менсон — здатний протягнути хоча б одну шлюпку через цей крижаний ліс і ці ланцюги льодових гір.
Єдиною їхньою надією були гуркіт, тріск, скрегіт та стогони криги, якими тепер були сповнені всі дні та ночі. Крига здригалася в корчах. Час від часу, геть далеко від берега, відкривалися вузькі розводдя, які іноді трималися годинами. Потім вони з гуркотом закривалися. За лічені секунди виростали стикові гребені заввишки тридцять футів, а за кілька годин вони руйнувалися так само швидко, як вистрілювали вгору нові гребені. Айсберги розколювалися й розсипалися на друзки під тиском криги, що зусібіч напирала на них.
«Це всього лише 13 серпня», — казав сам собі Крозьє. Але проблема була в тому, що, оскільки літо закінчувалося, замість «це всього лише 13 серпня» настав час думати «вже 13 серпня». На носі була зима. «Еребус» і «Терор» вмерзли у кригу поблизу Землі Короля Вільяма у вересні 1846 року, і жодного зрушення відтоді не відбулося.
«Це всього лише 13 серпня», — повторював собі Крозьє. Якщо тільки станеться маленьке диво, то часу у них вдосталь, щоб перетнути протоку під вітрилами або на веслах — можливо, перетягуючи човни волоком через неширокі перемички, — й подолати сімдесят п’ять миль, які, за його розрахунками, залишалися до гирла річки Бека, а там переоснастити пошарпані човни для подорожі вгору по річці. Якщо ще трохи пощастить, сам лиман по той бік цієї крижаної тисняви буде вільним від криги протягом шістдесяти миль шляху, тому що літньою порою Велика Рибна річка Бека потужною течією несе на північ свою порівняно теплу воду. На самій же річці вони будуть йти наввипередки із зимою, щоб до її настання просунутися вгору за течією, але плавання все ще буде можливим.
Теоретично.
Цього ранку — в неділю, якщо стомлений Крозьє не збився з ліку днів, — Гудсер мав виконати останню з ампутацій за допомогою свого нового помічника, Томаса Гартнелла, а потім Крозьє планував зібрати моряків на таку собі службу Божу.
На ній він оголосить, що Гудсер залишається тут зі скаліченими моряками й хворими на цингу, і повідомить про свої плани вирушити на південь з кількома найздоровішими матросами і принаймні двома шлюпками — байдуже, скресне крига чи ні.
Якщо Рувим Мейл, Годжсон, Сінклер або інші змовники з-поміж прибічників Гіккі захочуть запропонувати альтернативний план дій — без виклику його владі, Крозьє був готовий не тільки обговорити всі пропозиції, але й погодитися на них. Що менше людей залишиться в Рятувальному таборі, то краще, особливо якщо це дозволить «позбутися гнилих яблук».
Крики, що почулися з госпітального намету, свідчили, що доктор Гудсер розпочав ампутацію враженої гангреною лівої ноги містера Діггла.
З пістолем у кожній кишені, Крозьє вирушив на пошуки Томаса Джонсона, щоб наказати йому зібрати моряків.
Містер Діггл, улюбленець серед усіх членів експедиції й чудовий кок, з яким Френсіс Крозьє протягом довгих років прослужив в експедиціях до обох полюсів, помер від втрати крові й ускладнень одразу після операції й за кілька хвилин до того, як була оголошена перекличка.