Дэн Симмонс – Терор (страница 134)

Обидва ранки в цьому таборі моряки — підносячи молитви до неба, з надією — розкладали на камінні намети, спальні мішки й той одяг, без якого могли обійтися, щоб просушити на осонні. Сонце, звісно, не з’являлося. Кілька разів накрапав дощ. За півтора місяця вони лише раз бачили чисте блакитне небо — це було їхнього останнього дня плавання у шлюпках, — після чого більшість людей звернулося до доктора Гудсера зі скаргами на сонячні опіки.

У Гудсера, — як добре знав Брідженс, виконуючи обов’язки його помічника, — залишилося обмаль ліків у коробці, куди він склав усі медикаменти із запасів трьох своїх загиблих колег, а також свої власні. В аптечці доброго доктора все ще залишалося трохи проносного (переважно рицинова олія й настоянка іпомеї на насінні кручених паничів); загальнозміцнюючі протицинготні засоби, такі як камфора і витяжка з рогів червоного оленя, бо всі запаси настоянки лобелії були витрачені в перші місяці після появи у людей симптомів цинги; трохи опію як заспокійливого засобу; дрібка порошку сушеного кореня мандрагори й доверів порошок для вгамування болю; і тільки сульфат міді й свинцю, що залишався на випадок дезінфекції ран або оброблювання сонячних опіків, що пішли пухирями. Дотримуючись настанов доктора Гудсера, Брідженс використовував сульфат міді й свинцю, щоб допомогти матросам, що стогнали від болю, які зняли свої сорочки, коли веслували, й додали сильні сонячні опіки до всіх своїх інших болячок.

Але зараз сонця не було, щоб просушити намети, спальники та інші речі. Люди були змушені повсякчас ходити в мокрому одязі й уночі стогнали, тремтячи від холоду та здригаючись у пропасниці.

Розвідка місцевості, яку провели їхні найздоровіші та найпрудконогіші товариші, показала, що, не бачачи землі, вони на шлюпках проминули глибоко врізану в берег затоку менше ніж за п’ятнадцять миль на північний захід від річки, де вони зрештою пристали до берега. А найголовнішим, про що доповіли всі розвідники, було те, що острів вигинається на північний схід усього за десять миль попереду них на сході. Якщо це насправді так, отже, вони перебували дуже близько до південно-східного краю острова Короля Вільяма, звідки відкривався найкоротший шлях до лиману Бекової річки.

Річка Бека, мета їхньої подорожі, лежала на південному сході за протокою, але капітан Крозьє повідомив матросам, що він планує продовжити волокти човни на схід острова Короля Вільяма до місця, де берегова лінія, яка зараз тягнеться на південний схід, робить закрут. Там, на південно-східному кінці острова, вони знову розіб’ють табір на найвищій місцині та спостерігатимуть за протокою. Якщо крига в найближчі два тижні скресне, вони сядуть у човни. Якщо ж ні, вони спробують перетягнути човни по кризі до півострова Аделаїда і, досягнувши суходолу, попрямують просто на схід — їм потрібно буде подолати п’ятнадцять миль або й менше, які, за підрахунками Крозьє, залишаться до входу в лиман, що веде на південь до Бекової річки.

Кінець шахової партії завжди був найслабкішим місцем Джона Брідженса. Він рідко тішився ендшпілем.

Увечері напередодні того дня, коли вони мали залишити Річковий табір, Брідженс охайно спакував усе своє майно — включаючи грубий щоденник, який він вів протягом останнього року (п’ять цілком списаних він залишив на «Терорі» 22 квітня), — поклав його у свій спальний мішок разом із запискою, в якій сказав товаришами поділити між собою всі корисні речі, взяв щоденник Гаррі Пеґлара і його гребінець, а також свою стару одежну щітку, яку носив із собою вже багато років, засунув їх у кишеню свого бушлата й попрямував до маленького медичного намету доктора Гудсера, щоб попрощатися.

— Що означає — ви йдете прогулятися й можете не повернутися до часу, коли ми завтра вирушимо в похід? — запитав Гудсер. — Що за дивні розмови, Брідженсе?

— Перепрошую, докторе, я лише дуже хочу піти прогулятися.

— Прогулятися, — повторив Гудсер. — Але чому, Брідженсе? Ви в середньому на тридцять років старші за вцілілих учасників цієї експедиції, проте вдесятеро здоровіші.

— Щодо здоров’я, сер, мені завжди щастило, — сказав Брідженс. — Припускаю, що річ тут у спадковості. А не в якійсь мудрості, яку я виявляв упродовж багатьох років.

— Тоді чому… — почав було лікар.

— Тому що настав час, докторе Гудсер. Мушу зізнатися, що страшенно давно, в юності, я грав на підмостках як драматичний актор. Однією з небагатьох речей, якої мене навчила ця професія, було те, що великі актори вміють вчасно залишати сцену, перш ніж вони втратять прихильність публіки або надто заграються.

— Ви говорите, як стоїк, містере Брідженс. Послідовник Марка Аврелія. Якщо імператор незадоволений вами, ви йдете додому, набираєте теплу ванну…

— О ні, сер, — відповів Брідженс. — Звісно, я завжди захоплювався філософією стоїків, але насправді мав острах перед ножами й лезами. Імператор міг би легко отримати мою голову, мою родину й мої землі, бо я страшенний боягуз, коли доходить до гострих лез. Я просто хочу прогулятися цього вечора. Може, задрімати.

— «І бачити сни?» — запитав Гудсер.

— «Так, ось в чому заковика[125]», — погодився стюард. Сум і тривога — а можливо, й страх — у його голосі були щирими.

— Ви насправді вважаєте, що у нас нема шансів врятуватися? — запитав лікар, в голосі якого була допитливість, а ще трохи смутку.

Брідженс з хвилину мовчав. Нарешті він сказав:

— Правду кажучи, я не знаю. Можливо, все залежить від того, чи вже вислали рятувальну експедицію на північ від Великого Невільницького озера або від інших аванпостів. Гадаю, вислали, адже від нас ось уже три роки немає жодних звісток, а якщо так, тоді шанс на порятунок є. Одне я знаю напевне: якщо хтось із нашої експедиції і зможе повернути нас додому, то це капітан Френсіс Роудон Мойра Крозьє. На мою скромну думку, Адміралтейство завжди його недооцінювало.

— Скажіть це йому особисто, чоловіче, — сказав Гудсер. — Або принаймні скажіть йому, що ви йдете. Ви маєте це зробити.

Брідженс усміхнувся.

— Я б саме так і зробив, докторе, але ми обидва знаємо, що капітан нізащо не дозволить мені піти. Він, звісно, стоїчний, але не стоїк. Він може навіть посадити мене на ланцюг, щоб утримати мене.

— Так, — погодився Гудсер. — Але ви зробите мені ласку, якщо залишитеся, Брідженсе. Незабаром мені доведеться провести кілька операцій з ампутації, які потребуватимуть вашої твердої руки.

— Є інші моряки, значно молодші за мене, які можуть вам допомогти, сер, які мають твердіші — і сильніші — руки, ніж у мене.

— Але жодного такого розумного, — сказав Гудсер. — Ні з ким я не можу говорити так, як з вами. Я дуже ціную ваші поради.

— Дякую, докторе, — сказав Брідженс. Він знову посміхнувся. — Я не хотів говорити вам, сер, але я завжди відчував млість від вигляду крові, та й від усього, що пов’язано з болем. З дитинства. Я дуже цінував можливість працювати разом з вами в ці останні тижні, але це заняття суперечило моїй вразливій натурі. Я завжди погоджувався зі Святим Августином, який казав, що єдиний справжній гріх — то людський біль. Якщо справа дійшла до ампутацій, то ліпше я піду. — Він простягнув руку. — Прощавайте, докторе Гудсер.

— Прощавайте, Брідженсе. — Доктор обома руками потис руку старого моряка.

Брідженс вийшов з табору і попрямував на північний схід, вибрався з долини мілкої річечки — як і скрізь на острові Короля Вільяма, жоден пагорб, жоден гірський хребет не піднімався тут вище за п’ятнадцять футів над рівнем моря, — знайшов скелястий гребінь, вільний від снігу, й пішов собі по ньому геть від табору.

Сонце зараз сідало десь о десятій вечора, але Джон Брідженс вирішив, що не йтиме до самої темряви. Десь за три милі від Річкового табору він знайшов на гребені суху місцину, сів, витягнув з кишені бушлата галету — свій денний раціон — і повільно з’їв. Зовсім зачерствіла, ця галета була найсмачнішою стравою, яку він будь-коли смакував. Брідженс забув узяти із собою води, тож він зачерпнув трохи снігу й дав йому розтанути в роті.

Захід сонця на південному заході був чарівним видовищем. Сонце ненадовго визирнуло у просвіті між низькими сірими хмарами й сірими каменистими пагорбами, зависло над ними на якусь мить помаранчевою кулею — захід, на який би дивився й дивився Одіссей, а не Лір, — а потім зникло. Лягли сірі тихі сутінки, і температура повітря, яка весь день трималася на рівні двадцяти градусів[126], зараз дуже швидко падала. Скоро здійметься вітер. Брідженс волів би заснути раніше, ніж з північного заходу налетить нічний вітер або гроза з блискавками прокотиться через суходіл та крижану протоку.

Він сягнув рукою до кишені й витягнув звідти три останні речі.

Першою була щітка для одягу, якою Джон Брідженс, виконуючи обов’язки стюарда, користувався понад тридцять років. Він доторкнувся до шматочка нитки на ній, усміхнувся з легкою іронією, зрозумілою тільки йому самому, й поклав її в іншу кишеню.

Наступною річчю був роговий гребінець Гаррі Пеґлара. Кілька світло-каштанових волосинок застрягли між його зубцями. Брідженс на мить міцно стиснув гребінця у холодному голому кулаці, а потім поклав його в кишеню бушлата до щітки для одягу. Останнім був записник Пеґлара. Він навмання розгорнув його.