Дэн Симмонс – Терор (страница 133)
І ось уже шість днів вони пливли, зв’язані разом фалинями[124], по каналах і розводдях, занадто коротких чи малих, щоб йти на веслах або під вітрилами. У Крозьє залишався один секстант з усіх (важкий теодоліт він залишив на кризі), і, поки решта спали, він знімав з нього показання, коли пелена хмар ненадовго розсіювалася.
За підрахунками Крозьє, вони перебували десь за вісімдесят п’ять миль на північний захід від гирла річки Бека.
Щодня очікуючи побачити попереду вузький перешийок — ймовірний півострів, що з’єднує Землю Короля Вільяма з уже нанесеним на мапи півостровом Аделаїда, — Крозьє прокинувся в шлюпці до схід сонця вранці середи 26 липня і спостеріг, що повітря похолоднішало, небо блакитне й безхмарне, а миль за п’ятнадцять на північ і південь видніється земля.
Пізніше, зібравши докупи всі п’ять човнів, Крозьє став на носі свого флагманського вельбота й прокричав:
— Гей, люди! Земля Короля Вільяма — насправді не півострів, острів! Я переконаний, що попереду тільки море — на всьому шляху на південний схід й аж до річки Бека, але я ладен закластися на свій останній фунт стерлінгів, що там немає суходолу, який поєднує мис, що ви бачите далеко на південному заході звідси, з мисом, який видніється далеко на північному сході. А оскільки ми, вірогідно, зараз перебуваємо на північ від півострова Аделаїди, ми досягли мети експедиції сера Джона Франкліна. Це Північно-Західний прохід. З Божою поміччю ви це зробили!
Слабенькі вигуки віншування змінилися кашлем.
Якби шлюпки і крижини дрейфували на південь, через кілька тижнів переходів і плавання вони дісталися б до гирла річки. Але канали й розводдя, у яких вони бовталися, продовжували скресати й відкриватися тільки в північному напрямку.
Життя в шлюпках було таким само нестерпним, як і на плавучих крижинах у наметах. Тіснява була неймовірна. Навіть з настеленими між банками дошками, що забезпечували горішні місця для спання у вельботах та катерах з нарощеними містером Хані бортами (розібрані сани слугували такими собі поперечними твіндеками на переповнених човнах), чоловіки у вологому вовняному вбранні вдень і вночі тиснулися один до одного. Морякам доводилося звисати з бортів, коли вони справляли нужду, що траплялося все рідше і рідше, навіть у людей з важкою формою цинги, бо їжі та води ставало все менше, і часто випадкова хвиля хлюпала на голі дупи й спущені штани чоловіків, що втратили останні залишки соромливості, спричиняючись до вибухів прокльонів, появи чиряків і пропасниці, яка не давала заснути протягом довгих ночей.
Уранці в п’ятницю, 28 липня 1848 року, дозорець на шлюпці Крозьє — найменшого моряка на кожній шлюпці посилали на невисоку щоглу із зоровою трубою — вгледів лабіринт каналів між крижинами, що вів прямо до мису на північному заході, десь за три милі від них.
Дужі моряки в п’яти шлюпках гребли — а за необхідності, коли канали звужувалися, відштовхувалися веслами від крижин, тимчасом як найздоровіші матроси прорубували шлях кайлами й відводили крижини баграми, — впродовж вісімнадцяти годин поспіль.
На початку дванадцятої години ночі вони висадилися на скелястий берег у темряві, що ледь розсіювалася проблисками місячного світла у просвітах між хмарами, що знову заволочили все небо.
Матроси були занадто виснажені, щоб розвантажувати сани й піднімати на них катери та пінасу. Вони були занадто втомлені, щоб розпакувати свої мокрі голландські намети й спальні мішки.
Вони попадали покотом просто на каміння, там, куди доволокли важкі шлюпки по вкритому кригою та рінню берегу, вилизаному високим припливом. Вони спали, збившись купами, й зігрівалися тільки теплом тіл своїх товаришів. Крозьє навіть не виставив вартового. Якби тварюка вполювала їх тієї ночі, вони б стали для неї легкою здобиччю. Але перш ніж самому заснути, він з годину намагався впіймати зорі своїм секстантом і опрацювати його виміри, звіряючись з навігаційними таблицями й мапами, які все ще носив з собою, щоб визначити місце, де вони перебувають.
За його якнайретельнішими підрахунками, вони провели на кризі двадцять п’ять днів і за цей час пройшли пішки, продрейфували чи пропливли у човнах загалом сорок шість миль на схід-південний схід.
Вони знову були на Землі Короля Вільяма десь на північ від півострова Аделаїда, зараз ще далі від гирла річки Бека, ніж були двома днями раніше, — десь за тридцять п’ять миль на північний захід від затоки на тому боці безіменної протоки, якої їм не вдалося перетнути. Навіть якщо вони переправляться через цю протоку, їм доведеться пройти ще більше ніж шістдесят миль вгору по лиману до гирла річки — загалом понад дев’ятсот миль до Великого Невільницького озера й свого порятунку.
Крозьє дбайливо поклав свій секстант у дерев’яний футляр, який заховав у клейончасту водонепроникну сумку, знайшов у вельботі вологу ковдру й кинув її на каміння поруч з ДеВо й трьома сплячими матросами. За мить він уже спав.
Йому снилася Мемо Мойра, яка підштовхувала його в бік огорожі вівтаря, де на нього очікував священик у мокрому убранні.
Лежачи поміж матросів, що хропіли на залитому місячним світлом незнаному березі, Крозьє у своєму сні заплющив очі й висолопив язика, щоб причаститися тіла Христового.
50 БРІДЖЕНС
Джон Брідженс завжди — таємно — порівнював окремі періоди свого життя з різними літературними творами, що впливали на формування його особистості.
У дитинстві та в студентські роки він час від часу уявляв себе то тим, то тим персонажем «Декамерону» Бокаччо або Чосерових сороміцьких «Кентерберійських оповідок» — і не всі з обраних ним персонажів були героїчними в будь-якому значенні цього слова. (Його ставлення до світу кілька років виражалося фразою «поцілуй мене в сраку».)
У свої двадцять Джон Брідженс найчастіше ототожнював себе із Гамлетом. Дивовижно подорослілий принц Данський — Брідженс був переконаний, що за кілька тижнів театрального часу юнак Гамлет до п’ятого акту магічним чином зістарився до чоловіка, якому було щонайменше тридцять років, — вагався у нерішучості між думками та справами, між спонукою та дією, настільки поглинутий роздумами про власний душевний стан, що це змушувало його
(Репетитор Брідженса, елегантний викладач, вигнаний з Оксфорду, і перший неприхований содоміт, якого майбутній студент зустрів у житті, зневажливо пояснював йому, що знаменитий монолог «бути чи не бути» в жодному разі не був обмірковуванням самогубства, але Брідженс краще знав. Слова
На щастя, в юні роки, коли він ще не повністю сформувався, у Джона Брідженса вже були, крім нерішучості, дві риси, які утримували його від самогубства — книжки та почуття іронії.
У зрілості Брідженс найчастіше ототожнював себе з Одіссеєм. Зовсім не мандри по світу стали підставою для того, щоб порівнювати майбутнього грамотія, що перетворився на стюарда унтер-офіцерів, з цим персонажем, але радше Гомерів епітет, яким він наділив втомленого життям мандрівника, — грецьке слово, що значило «хитрий» або «підступний», яким сучасники називали Одіссея (і яке дехто, до прикладу, Ахіллес, вживали, щоб образити його). Брідженс послуговувався своєю хитромудрістю не для того, щоб маніпулювати іншими, а користувався нею, як одним з круглих щитів з дерева й шкіри або гордого металу, якими прикривалися Гомерові герої від дротиків та списів, спрямованих на них.
Він користувався своєю хитромудрістю, щоб стати і залишатися невидимим.
Одного разу, кілька років тому, під час п’ятирічного плавання на кораблі Її Величності «Бігл», коли він познайомився з Гаррі Пеґларом, Брідженс згадав про цю аналогію з Одіссеєм — припускаючи, що всі моряки в такому рейсі тією чи іншою мірою були сучасними Уліссами, — у розмові з натурфілософом, який перебував на борту корабля (вони вдвох часто грали в шахи у маленькій каюті містера Дарвіна), і юний знавець пташок із сумними очима й гострим розумом пильно подивився на стюарда і сказав:
— А на вас чекає вдома Пенелопа, містере Брідженс?
Після цього стюард став обачнішим. Він збагнув — як збагнув Одіссей після багаторічних мандрів, — що хитрощами світ не пройдеш і що гординя завжди буде покарана богами.
Віднедавна Джон Брідженс став вважати, що літературним персонажем, з яким у нього наразі найбільше спільного — у поглядах, у почуттях, у спогадах, у майбутньому, в смутку, — був король Лір. І настав час фінального акту.
Вони вже два дні перебували в гирлі річки, що впадала в безіменну протоку на південь від Землі Короля Вільяма, що насправді виявився не півостровом, а островом. Річка тут, в кінці липня, місцями скресла, що дозволило їм наповнити водою всі барильця, але ніхто не побачив і не впіймав у ній жодної рибини. Здавалося, звірі теж не приходили сюди, щоб напитися… навіть білі арктичні лиси. Найбільшою перевагою цього табору було те, що незначне заглиблення річкової долини почасти захищало їх від шалених вітрів і дозволяло їм бодай трохи розслабитися під час гроз, що скаженіли тут щоночі.