Дэн Симмонс – Терор (страница 132)
Проте, думав Крозьє, згадуючи неймовірно величезні розміри і масу чудовиська з криги, у ньому було більше тонни м’яса та м’язів — можливо, кілька тонн, — бо найбільші самці білих ведмедів важать до півтори тисячі фунтів, а білі ведмеді поруч з тією потворою здаються мисливськими псами поряд з дебелою людиною. Якщо їм вдасться вбити свого вбивцю, вони зможуть упродовж багатьох тижнів тривно харчуватися. І з кожним відкушеним шматком, знав Крозьє, навіть якщо вони їстимуть м’ясо тварюки холодним, як вони їли солону свинину під час походу, вони отримуватимуть задоволення від помсти, бо помста — то страва, яку краще подавати холодною.
Якби це спрацювало, Френсіс Крозьє сам би залишився на кризі, як приманка. Якщо це спрацювало б. Якби це врятувало і нагодувало бодай кількох з його моряків, Крозьє запропонував би себе як наживку для звіра, сподіваючись, що його матроси, які виявилися геть нікудишніми стрільцями ще до того, як у холодній воді загинули останні морські піхотинці з «Терору», все ж зможуть здійснити достатню кількість пострілів у чудовисько, навіть якщо й не досить влучних, щоб його завалити, виживе при цьому сам Крозьє як приманка чи ні.
З думкою про морських піхотинців прийшла непрохана згадка про тіло рядового Генрі Вілкіса, яке залишили в одній з покинутих шлюпок тижнем раніше. Матросів на похорон Вілкіса не збирали, тільки Крозьє, ДеВо й найближчі друзі померлого сказали удосвіта кілька слів над тілом.
«Ми могли б для приманки використати труп Вілкіса», — подумав Крозьє, лежачи на дні вельбота, набитого моряками, які спали на купах пакунків довкола нього.
Потім він усвідомив — і не вперше, — що вони мають із собою свіжішу наживку. Девід Лейс був не чим іншим, як тягарем останніх вісім місяців, з тої грудневої минулорічної ночі, коли тварюка погналася за покійним льодовим лоцманом Бланкі. Відтоді Лейс витріщався невидющими очима в порожнечу, ні на що не реагував, був просто непотребом, який перетягували в шлюпці, як сто тридцять фунтів брудної білизни, вже майже чотири місяці, попри це він примудрявся ковтати бульйон із солонини кожного вечора, порцію рому кожного обіду й чай із цукром кожного ранку.
До честі матросів, жоден із них — навіть лиходійні Гіккі чи Ейлмор — не запропонував залишити на кризі Лейса або когось з інших тяжкохворих моряків, які не можуть самостійно рухатися. Але кожному напевно спадало на думку те саме…
Крозьє був такий голодний, що допускав думку про поїдання людської плоті. Він, звісно, не став би вбивати людини, щоб з’їсти її — поки що не став би, — але якщо вона вже померла, навіщо залишати це м’ясо гнити під літнім арктичним сонцем? Або, ще гірше, кидати позаду, щоб його з’їла тварюка, що переслідувала їх?
Молодим лейтенантом у свої двадцять Крозьє дізнався — як рано чи пізно дізнаються всі мореплавці, але зазвичай ще корабельними палубними юнгами, — правдиву історію капітана Полларда з американського брига «Ессекс» далекого 1820 року.
«Ессекс» отримав пробоїну й потонув, як пізніше доповіли кілька моряків, які вижили, внаслідок нападу вісімдесятип’ятифутового спермацетового кита. Бриг пішов під воду в одній з найбезлюдніших частин Тихого океану, і всі двадцять членів його екіпажу в той час полювали на китів у своїх човнах, а повернувшись, побачили лише, як їхнє судно швидко тоне. Вони встигли забрати з корабля лише кілька інструментів, кілька навігаційних приладів та один пістоль і вирушили у плавання на трьох вельботах. З харчів у них були дві живі черепахи, піймані на Галапагосах, два барильця із сухарями й шість барилець з прісною водою.
Вони спрямували вельботи до Південної Америки.
Спочатку, звісно, вони вбили і з’їли великих черепах, випивши їхню кров. Потім їм пощастило впіймати кілька нещасних летючих риб, які випадково застрибнули в їхню шлюпку, але якщо м’ясо черепах моряки примудрялися ще якось готувати, то рибу вони з’їли сирою. Потім вони пірнали в море, зішкрябували мушлі з бортів своїх човнів і їли їх. Дивовижним чином шлюпки винесло до острова Гендерсона — однієї з небагатьох крихітних цяток суходолу посеред безкінечної блакиті, яка зветься Тихими океаном. Чотири дні двадцять моряків ловили крабів і підкрадалися до чайок та їхніх яєць. Але капітан Поллард розумів, що на острові не вистачить крабів, чайок та їхніх яєць, щоб двадцять чоловік могли прохарчуватися довше кількох тижнів, тож сімнадцятеро з двадцятьох проголосували за те, щоб повернутися до шлюпок і плисти далі. Тож 27 грудня 1820 року вони спустили човни на воду й помахали на прощання рукою своїм трьом товаришам, що залишалися на острові.
До 28 січня три шлюпки розкидало штормом, і вельбот капітана Полларда пішов під вітрилами на схід один під безкінечними небесами. Денний раціон п’ятьох моряків, що пливли у вельботі, складався з півтори унції сухарів на кожного. За не таким уже й випадковим збігом, це була саме та зменшена пайка, яку Крозьє таємно обговорював з доктором Гудсером та першим помічником ДеВо, коли запасів солоної свинини у них залишалося на кілька днів.
Шматок сухаря і кілька ковтків прісної води підтримували життя моряків Полларда — його небожа Овена Коффіна, вільного чорношкірого на ймення Барзіллай Рей і двох матросів — упродовж дев’яти тижнів.
Вони все ще були більше ніж за 1600 миль від землі, коли був з’їдений останній сухар і випита остання крапля води. Крозьє підрахував: якщо його люди протримаються на сухарях ще місяць і доберуться до гирла річки Бека, вони все ще будуть більше ніж за 800 миль від людських осель.
У Полларда на борту його шлюпки не було свіжого покійника, тож вони тягнули жереб. Юний небіж Полларда Овен Коффін витягнув коротку соломинку. Потім вони тягнули жереб, щоб визначити, хто зробить цю справу. Цього разу коротка соломинка дісталася Чарльзу Рамсделлу.
Юний Коффін тремтливим голосом попрощався з друзями (Крозьє завжди пам’ятав холодок жаху у своєму паху, коли він уперше почув цю частину історії від літнього матроса, який разом із ним ніс вахту високо на бізань-щоглі військового корабля неподалік Аргентини і, щоб більше його настрахати, переляканим дитячим голосом промовив «бувайте»), а потім поклав голову на планшир і заплющив очі.
Капітан Поллард, як він пізніше свідчив особисто, дав Рамсделлу свій пістоль й відвернувся.
Рамсделл вистрілив хлопцю в потилицю.
Решта четверо, включаючи й капітана Полларда, дядька хлопця, спершу випили його кров, поки вона ще була тепла. Хоча й солона, вона — на відміну від води нескінченного океану довкола них — була придатною до пиття.
Потім вони зрізали м’ясо хлопця з кісток і їли його сирим.
Потім вони потрощили кістки Овена Коффіна й висмоктали з них кістковий мозок до останнього шматочка.
На трупі юнги вони протрималися ще тринадцять днів, і коли вже вирішили знову тягнути жереб, чорношкірий матрос — Баріллай Рей — помер від спраги та виснаження. І знову кров, м’ясо, кістковий мозок підтримували їх, поки 23 лютого 1821 року їх підібрав китобій «Дофін».
Френсіс Крозьє особисто не знав капітана Полларда, але слідкував за його кар’єрою.
Нещасливий американець відновив своє звання й вийшов у море ще тільки один раз — і знову зазнав кораблетрощі. Порятованому вдруге, йому вже більше не довіряли командування кораблем. Останнє, що чув Крозьє про нього всього за кілька місяців перед відплиттям експедиції сера Джона три роки тому, капітан Поллард жив у Нантакеті, працював міським сторожем, і всі жителі міста, а також китобої оминали його десятою дорогою. Казали, що Поллард передчасно зістарився, розмовляв уголос сам із собою та своїм давно померлим небожем і ховав сухарі та солонину під кроквами свого будинку.
Крозьє знав, що його підлеглі впродовж кількох наступних тижнів, якщо не днів, також повинні будуть ухвалити рішення, чи їсти їм своїх покійників.
Тепер людей залишилося занадто мало, й були вони занадто слабкими, щоб тягнути шлюпки, але чотириденний відпочинок на плавучій крижині з 18 до 22 липня не відновив їхніх сил. Крозьє, ДеВо і Коуч — молодий лейтенант Годжсон, хоча формально й був другим за званням, не отримував від капітана жодних повноважень — щоранку піднімали матросів і наказували їм вирушати полювати, або ремонтувати полоззя саней, або конопатити й лагодити човни, тільки щоб не давати їм лежати цілий день у промерзлих спальних мішках у вологих наметах, — але, по суті, все, що їх залишалося робити, це день при дні сидіти на сусідніх плавучих крижинах, бо численні невеличкі смуги відкритої води, тріщини й розколини в кризі, маленькі розводдя й ділянки тонкого та крихкого льоду, що оточували їх звідусіль, не давали їм змоги просуватися ні на південь, ні на схід чи на північ.
Крозьє не мав жодного бажання повертатися назад на захід або північний захід.
Але крижини не дрейфували в потрібному їм напрямку — на південний схід, до гирла Бекової Великої Рибної річки. Вони просто розламувалися й кружляли одна довкола одної, як пакова крига, що тримала в полоні «Еребус» і «Терор» дві довгі зими.
Нарешті в суботу 22 липня, після полудня, їхня власна крижина почала тріщати, і Крозьє наказав усім сісти в шлюпки.