Дэн Симмонс – Терор (страница 131)

Він знову хлопчик і перебуває разом з Мемо Мойрою в просторому католицькому соборі. Він зовсім голий. Мемо підштовхує його до огорожі вівтаря, але він боїться йти вперед. У соборі холодно, мармурова підлога під босими ногами малого Френсіса холодна, білі дерев’яні лави взялися кригою.

Опустившись навколішки біля вівтарної огорожі, малий Френсіс Крозьє відчуває схвальний погляд Мемо Мойри, яка стоїть десь позаду нього, але він дуже наляканий, щоб обернутися. Хтось наближається.

Священик немов підноситься з якогось люка у мармуровій підлозі по той бік вівтарних поручнів. Цей чоловік дуже великий — страшенно великий, — і його біле вбрання просочене водою. Він пахне кров’ю, потом і ще чимось огиднішим, він нахиляється над малим Френсісом Крозьє.

Френсіс заплющує очі і, як вчила його Мемо, коли ставала навколішки на товстому килимі у своїй вітальні, висолоплює язика, щоб отримати причастя. Хоча він розуміє всю важливість і необхідність цього таїнства, Френсіс боїться брати в рот облатку. Він знає, що його життя ніколи не буде колишнім після того, як він отримає католицьке причастя. Але він також знає, що його життя закінчиться, якщо він не причаститься.

Священик підходить ще ближче й нависає над ним…

Крозьє проснувся у вельботі. Як завжди, коли він прокидався від цих снів, навіть якщо заснув усього на кілька хвилин, його серце шалено калатало, а в роті пересохло від страху. Його били дрижаки, але більше від холоду, ніж від страху чи згадки про страх.

Крига скресла в частині протоки чи затоки, в якій вони були 17 і 18 липня й чотири наступні дні. Крозьє зібрав усіх моряків на великій плавучій крижині, на якій вони зупинилися. Вони зняли із саней катери й пінасу, повантажили в них усе своє майно, залишивши намети і спальні мішки, й спорядили всі п’ять човнів для плавання по відкритій воді.

Щоночі, коли крижина починала гойдатися і тріщати, вони, напівсонні, вискакували зі своїх наметів, охоплені страхом, що лід під ними розверзається й море готове поглинути їх, як сержанта Тозера з його людьми. І щоночі оглушливий гуркіт криги, схожий на гарматні постріли, поступово стихав, дика хитавиця крижини перетворювалася на плавне ритмічне погойдування, і вони заповзали назад у свої намети.

Потеплішало, в деякі дні температура піднімалася майже до точки замерзання води — ті кілька тижнів наприкінці липня майже напевно були єдиним натяком на літо за два останні роки, які моряки провели, затерті арктичною кригою, — але бідолашним чоловікам було холодніше, ніж будь-коли. Часом ішов справжній дощ. А в ті дні, коли було занадто холодно для дощу, крижані кристалики в туманному повітрі просочували їхній вовняний одяг, бо було занадто жарко, щоб одягати водонепроникні зимові плащі поверх бушлатів та шинелей.

Брудна білизна, брудні сорочки й шкарпетки, драні, зашкарублі штани наскрізь просякали потом. Попри їхні майже вичерпані запаси, п’ять човнів, що залишалися, здавалися їм важчими за ті десять, які вони тягли раніше, бо на додачу до Дейві Лейса, який перебував у комі, але їв і ще дихав, з кожним днем з’являлося все більше хворих, яких треба було тягнути. Доктор Гудсер щодня доповідав Крозьє про чергових пацієнтів, ноги яких — завжди вологі, вдягнуті у вологі шкарпетки, незважаючи на всі запасні черевики, які капітан наказав взяти із собою, — починали гнити, чорніти з пальців і п’яток, ступні покривалися гангренозними виразками й потребували ампутації.

Голландські намети були вологими й ніколи не просихали. Коли моряки прокидалися вранці після кількох хвилин уривчастого сну — міцно заснути їм не давали дрижаки, бо, оскільки виснажені тіла не виробляли жодного тепла, зігрітися вони вже не могли, — стінки всередині круглих та пірамідальних наметів були вкриті памороззю, яка шматками падала або скрапувала на голови матросів, їхні плечі й обличчя, поки вони сьорбали свою жалюгідну порцію ледь теплого чаю, який щоранку розносили по наметах капітан Крозьє, містер ДеВо й містер Коуч. Дивне перетворення командирів на стюардів, що відбулося з ініціативи Крозьє в перший тиждень перебування на кризі, сприймалося матросами як належне.

Містер Волл, кухар з «Еребуса», захворів на щось на кшталт сухот і більшість часу лежав скорчившись на дні одного з катерів, але містер Діггл залишався все так само енергійним, буркотливим, галасливим, невсипущим життєлюбом, яким був упродовж трьох років на своєму посту біля гігантської патентованої плити Фразера на борту корабля Її Величності «Терор». Зараз, коли запаси ефірного палива вичерпалися й спиртові плитки та важкі вугільні плити з вельботів були покинуті разом з іншим зайвим вантажем, робота містера Діггла полягала в тому, щоб двічі на день ділити на пайки жалюгідні залишки солоної свинини й інших продуктів, завжди під пильним наглядом містера Осмера та інших офіцерів. Але містер Діггл, який ніколи не занепадав духом, змайстрував примітивну плитку, яку планував заправляти тюленячим жиром і був готовий запалити, як тільки вони вполюють тюленів.

Щодня Крозьє висилав мисливські загони на пошуки тюленів для містера Діггла, але вони траплялися вкрай рідко, а кілька помічених встигали пірнути у розводдя чи маленькі ополонки, перш ніж мисливці встигали вистрілити в них. Кілька разів, як доповідали матроси з мисливських загонів, їм вдавалося влучити дробом або навіть мушкетною кулею чи рушничним набоєм у нерп, але вони примудрялися перед смертю зіслизнути у чорну воду й пірнути на глибину, залишивши на кризі кривавий слід. Іноді мисливці ставали навколішки і злизували ту кров.

Крозьє багато разів до цього бував у літніх арктичних водах і знав, що до середини липня розводдя серед крижин повинні кишіти життям: величезні моржі вигріваються на осонні на плавучих крижинах, а потім важко плюхаються у воду й шумно плескочуться поруч інших; тюлені, не зайняті шлюбними іграми, пустують у воді, як діти, й кумедно плазують по кризі; білуги й нарвали випускають фонтани, перекидаються та пірнають у відкритих розводдях, наповнюючи повітря рибним духом; білі ведмедиці плавають у чорній воді зі своїми незграбними ведмежатами й скрадаються до тюленів на крижинах, струшуючи воду зі свого дивного хутра, коли вибираються з океану на кригу, уникаючи великих і небезпечних самців, які залюбки зжеруть ведмежат, якщо їхні черева будуть порожніми; і, нарешті, морські птахи, які літають над головою такими щільними зграями, що геть затіняють блакитне літнє небо, — птахи на березі, на крижинах, на ламаних вершинах айсбергів, схожі на ноти партитури, й величезна кількість крячок, чайок і кречетів, які скрізь кружляють над водою, куди не кинь оком.

Цього літа, вже другий рік поспіль, майже ніякої живності на кризі не виднілося — тільки все менша й менша вервечка людей Крозьє, які, крекчучи від натуги, тягли у запрягах сани, та їхній не вблаганний переслідувач, що манячив удалині, не наближаючись на віддаль рушничного пострілу. Кілька разів увечері матроси чули дзявкання арктичних лисів і часто помічали їхні вишукані сліди на снігу, але жоден з них ніколи не потрапив на очі мисливцям.

Коли моряки бачили або чули китів, ті завжди були занадто далеко, щоб люди могли їх наздогнати, навіть якщо бігли щодуху і, ризикуючи життям, перескакували з однієї хисткої крижини на іншу, — морські ссавці вистрибували з води, пірнали й знову зникали з виду.

Крозьє не знав, чи їм вдасться вбити нарвала або білугу з тієї зброї, яку вони мали, але думав, що зможуть: кілька рушничних куль у голову можуть вколошкати будь-якого звіра, навіть ту бестію, яка скрадалася за ними (хоча матроси давно вирішили, що то взагалі не звір, а гнівний Бог з капітанової «Книги Левіафана»), а якщо вони якось спроможуться витягнути кита на кригу й витопити сало, жиру вистачить для плитки містера Діггл на тижні й місяці, і вони їстимуть ворвань та свіже м’ясо, поки не луснуть.

Чого Крозьє хотілося найбільше, то це вбити ту істоту. На противагу більшості своїх людей, він був упевнений, що вона смертна — тварина, нічого більше. Можливо, розумніша за небезпечно хитрих і кмітливих білих ведмедів, але все одно — звір.

Якби вони змогли вбити тварюку, знав Крозьє, сам факт її смерті — радість помсти за стількох загиблих товаришів, навіть якщо решті експедиції судилося померти пізніше від голоду й цинги, — на якийсь час підніме моральний дух вцілілих людей більше, ніж знахідка двадцяти галонів чистого рому.

Бестія не зачіпала їх — не вбила жодного з них — звідтоді, як вони покинули озеро серед криги, де загинув лейтенант Літтл зі своїми людьми. Кожен з мисливських загонів, які висилав на полювання капітан, отримував наказ негайно повертатися, якщо вони побачать на снігу сліди тварюки; Крозьє намірявся взяти усіх моряків, що трималися на ногах, й усю зброю, яка могла стріляти, щоб уполювати бестію. Якщо знадобиться, він накаже людям бряжчати каструлями й сковородами і кричати, щоб сполохати тварюку, як індійські загоничі, що переслідують тигра у високій траві, калаталами заганяючи у воду.

Але Крозьє розумів, що пуття з цього буде не більше, ніж із засідки покійного сера Джона. Щоб приманити тварюку, спонукати її підійти ближче, потрібна була наживка. Крозьє не мав сумніву, що звір, як і раніше, йде назирці за ними, наближається в темну пору доби, яка стає все довшою, і десь ховається — можливо, під кригою — вдень, і що він підійде ще ближче, якщо їм вдасться приманити його. Але в них не було свіжого м’яса, а якби вони навіть і мали фунт дичини, матроси одразу зжерли б її, а не використали на приманку для ловів тварюки.