«Чи маємо ми серйозні підстави… нам знадобиться трохи грогу, щоб намочити мотику… іссел… все моє мистецтво Том, бо я думаю… час… я просто маю лягти й… 21-у ніч жар».
Здогадно, ці записи Пеґлар зробив увечері 21 квітня, коли капітан Крозьє повідомив людям з «Терору» та «Еребуса», що останні з них мають покинути кораблі наступного ранку.
Загалом кажучи, це були просто якісь безладні нотатки напівграмотного моряка, в яких не було й сліду здорового глузду чи вченості Гаррі Пеґлара.
— Навіщо вам це? — запитав я Брідженса. — Пеґлар був вашим другом?
— Так, докторе.
— Вам потрібен гребінець? — Старий стюард був майже лисий.
— Ні, докторе, це лише річ на згадку про цього чоловіка. Як і його щоденник.
Дуже дивно, подумав я, бо зараз усі намагалися позбутися зайвих речей, тимчасом як мій помічник мав намір збільшити вагу вантажу, який треба було тягнути, забравши собі той грубенький записник.
Але я віддав Брідженсу і гребінець і щоденник. Нікому не знадобилися ні Пеґларові сорочка, ні шкарпетки, ні запасні вовняні штани, ні Біблія, тож наступного ранку я залишив їх у купі непотрібних речей. Зрештою з пожитків Пеґлара, Літтла, Рейда, Беррі, Кріспа, Бейтса, Сімса, Вентцала й Сейта утворився такий собі надгробок, що унаочнював їхню смерть.
Наступного ранку, 12 липня, нам трапилися криваві плями на кризі. Спочатку матроси були нажахані тим, що це нові свідчення смерті наших товаришів, але капітан Крозьє підвів нас до однієї з таких плям і показав, що посеред цього багряного кола лежить кістяк білого ведмедя. На цих заплямованих кров’ю просторах скрізь лежали трупи полярних ведмедів — часто сама лише розтрощена голова, чи велика скривавлена біла шкура, чи роздроблені кістки і лапи.
Спочатку матроси заспокоїлися. А потім, звісно, постало очевидне питання — хто вбив цих велетенських хижаків усього за кілька годин до нашої тут появи?
Відповідь була очевидною.
Але чому те чудовисько винищувало білих ведмедів? Відповідь теж була очевидною: щоб позбавити нас будь-яких можливих джерел їжі.
До 16 липня матроси, здавалося, геть знесиліли й були нездатними йти далі. За вісімнадцять годин безперервних зусиль ми могли подолали менше милі. Часто, стаючи ввечері табором, ми могли бачити купу викинутих вранці одягу й спорядження. Ми знайшли ще кількох убитих білих ведмедів. Наш моральний дух так занепав, що якби того тижня було проведене голосування, більшість напевне проголосувала б за те, щоб здатися, лягти на кригу й померти.
Тієї ночі, 16 липня, коли всі спали й тільки один моряк стояв на вахті, капітан Крозьє попросив мене прийти до нього в намет. Зараз він спав в одному наметі з Чарльзом ДеВо, своїм скарбником Чарльзом Тамільтоном Осмером (в якого спостерігалися симптоми пневмонії), Вільямом Беллом (інтендантом з «Еребуса») й Філіпом Релінгтоном, колишнім баковим старшиною сера Джона й капітана Фітцджеймса. Капітан кивнув, й усі, крім першого помічника ДеВо та містера Осмера, вийшли з намету, щоб залишити нас наодинці.
— Докторе Гудсер, — почав капітан, — мені потрібна ваша порада.
Я кивнув і приготувався слухати.
— У нас є теплий одяг і намети, — сказав капітан Крозьє. — Запасні черевики, які я наказав матросам повантажити в пінаси і везти разом з іншим спорядженням і запасами, врятували багатьох від ампутації ніг.
— Саме так, сер, — промовив я, хоча й розумів, що це не те питання, щодо якого він хотів попросити у мене поради.
— Завтра вранці я збираюся оголосити, що нам доведеться залишити один з вельботів, два катери й одну пінасу й рухатися далі лише з п’ятьма шлюпками, — сказав капітан Крозьє. — Ті два вельботи, два катери й остання пінаса в кращому стані, ніж інші човни, і цілком придатні для плавання по відкритій воді, якщо ми, звісно, натрапимо на неї, перш ніж дістанемося гирла річки Бека, до того ж наші запаси значно зменшилися.
— Матроси зрадіють, почувши це, капітане, — сказав я. Щодо мене, то я щиро втішився. Оскільки зараз я допомагав волокти шлюпки, від усвідомлення того, що більше не треба їх поперемінно тягнути, я в буквальному сенсі відчув, як з моїх втомлених плечей звалилася частина тяготи.
— Мені треба знати, докторе Гудсер, — продовжив капітан своїм вкрай утомленим хрипким голосом, з похмурим обличчям, — чи можна ще врізати матроський раціон? Правильніше буде сказати, чи зможуть матроси тягнути сани, коли ми уріжемо їхній раціон? Мені потрібна ваша професійна думка, докторе.
Я втупився у брезентову підлогу намету. Одна з пеміканових[123]сковорідок містера Діггла — або, можливо, портативна штукенція містера Волла для кип’ятіння чаю, що залишилася відтоді, коли у нас були пляшки з ефіром для спиртових плиток, — пропалила в ній круглу діру.
— Капітане, містере ДеВо, — обізвався я нарешті, чудово розуміючи, що констатую речі, очевидні для них, — матроси і зараз не отримують достатньо харчів, щоб щоденно працювати з таким напруженням сил. — Я глибоко зітхнув і продовжив: — Вони споживають лише холодну їжу. Останні консервовані продукти з’їли багато тижнів тому. Спиртові плитки й спиртові лампи ми залишили на кризі разом з останньою порожньою пляшкою з-під піролізного ефіру. Цього вечора кожен моряк отримає один сухар, шматочок холодної солоної свинини, унцію шоколаду, трохи чаю з неповною чайною ложкою цукру і столову ложку рому.
— І дрібку тютюну, який ми приберегли, — додав містер Осмер.
Я кивнув.
— Так, і дрібку тютюну — вони його насправді люблять. Це була блискуча думка — приберегти трохи тютюну про запас. Але ні, капітане, люди не можуть отримувати менше їжі, ніж їхня нинішня пайка.
— Однак нам доведеться піти на такий крок, — відповів капітан Крозьє. — Солонина в нас закінчиться через шість днів. Ром — через десять.
Містер ДеВо прокашлявся:
— Багато що залежить від нас, треба вислідити і підстрелити побільше тюленів на крижинах.
Хоч як це прикро, але я знав — і кожен у цьому наметі знав, кожен у цій експедиції знав, — що ми застрелили, чим дуже втішилися, і з’їли аж двох тюленів відтоді, як два місяці тому покинули бухту Спокою.
— На мою думку, — сказав капітан Крозьє, — зараз для нас найкраще — вирушити назад, на північ, до узбережжя Землі Короля Вільяма. Цей перехід у нас займе три, щонайбільше — чотири дні. Там можна принаймні харчуватися мохом і лишайниками, що ростуть на скелях. Мені казали, що з багатьох їхніх різновидів можна приготувати майже апетитний суп. Якщо, звісно, ми зможемо знайти їстівні різновиди моху та лишайників.
«Сер Джон Франклін, — втомлено подумав я. — Чоловік, який з’їв свої черевики».
Мій старший брат розповідав мені цю історію за кілька місяців до нашого відплиття. Сер Джон зі свого гіркого досвіду мав би знати, які саме мохи й лишайники на скелях слід вибирати.
— Матроси будуть щасливі забратися з криги й повернутися на суходіл, капітане, — тільки й спромігся я сказати. — І вони просто знетямляться від радощів, коли почують, що тепер ми тягтимемо менше човнів.
— Щиро вдячний, докторе, — сказав капітан Крозьє. — Це все.
Кивнувши головою, я вийшов, навідав найважчих хворих на цингу — у нас, звісно, більше не було госпітального намету, й ми з Брідженсом щовечора ходили від намету до намету, щоб проконсультувати пацієнтів і видати їм ліки, — а потім побрів до свого намету (який ділив з Брідженсом, непритомним Дейві Лейсом, вмираючим механіком Томпсоном і тяжкохворим теслею містером Хані) й одразу заснув.
Тієї ночі крига розверзлася й проковтнула голландський намет, в якому спали п’ятеро наших морських піхотинців: сержант Тозер, капрал Хеджес, рядовий Вілкіс, рядовий Гаммонд та рядовий Дейлі.
Тільки Вілкіс устиг вискочити з намету, перш ніж той гулькнув у темну воду моря, і його витягнули з крижаної розколини за кілька секунд до того, як вона з оглушливим гуркотом зімкнулася.
Але Вілкіс занадто сильно переохолодився, був занадто хворим і занадто наляканим, щоб оклигати, навіть після того, як ми з Брідженсом загорнули його в останні сухі ковдри з наших запасів і поклали його поміж нами в наш спальний мішок. Удосвіта він помер.
Його тіло ми залишили на кризі разом з купою одягу та чотирма шлюпками і саньми.
Поховальної служби по ньому та іншим морським піхотинцям ми не проводили.
І ніхто не кричав «ура!», коли капітан оголосив, що нам більше не доведеться тягти тих чотирьох шлюпок і саней.
Ми повернули на північ, в напрямку суходолу, що ховався за горизонтом. Навіть відступ Наполеона від Москви не був таким наочним втіленням сенсу слова «поразка».
Трьома годинами пізніше крига знову пішла численними тріщинами, і ми опинилися перед розводдями та озерами на північ від нас, які були занадто малими, щоб спускати шлюпки на воду, і занадто великими, щоб перетягати через них сани і шлюпки.
49 КРОЗЬЄ
Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома
26 липня 1848 року
Коли Крозьє засинав — навіть на кілька хвилин, — його починали мучити сни. Два скелети у човні. Нестерпні американські дівчиська в затемненій кімнаті, які клацали пальцями ніг, імітуючи постукування по столу нібито викликаних ними духів. Американський доктор, що вдавав із себе полярного дослідника, — товстий чоловічок, вбраний в ескімоську парку, з грубим шаром гриму на обличчі, у яскравому світлі ламп на сцені. Годі знову два скелети у човні. Ніч завжди завершувалася найдратівливішим для Крозьє сном.
