Серед усілякого мотлоху, що плавав на поверхні крижаного озера, ми не знайшли нічого придатного для церемонії, крім широкого брезентового полотнища з одного з голландських наметів, що були на борту загиблого вельбота лейтенанта Літтла. В нього ми загорнули тіло нашого друга Гаррі Пеґлара. Рештки скелета, які я оглядав біля виходу з розводдя, ми залишили в брезентовій сумці з-під зарядів. Тулуб містера Рейда зашили в запасний спальник.
За звичаєм поховання в морі у ногах моряка, якого віддають глибинам, кладуть одне чи кілька гарматних ядер, щоб тіло з гідністю опустилося на дно, а не бовталося бентежно на поверхні, але звісно, в нас не було жодного ядра. Матроси зняли шлюпковий якір з носової частини «Леді Дж. Франклін» і відшукали кілька порожніх бляшанок з-під консервів Ґолднера, щоб притопити всі савани.
Знадобилося доволі багато часу, щоб витягнути дев’ять човнів, що залишалися, з чорної води й знову встановити катери й чоловіків останні сили. Потім матроси зібралися біля краю крижаного поля, вишикувавшись широким півмісяцем, щоб уникнути критичного навантаження на лід.
Ніхто не був налаштований на довгу поховальну промову, тим паче взяту з пронизаної іронією легендарної «Книги Левіафана», тож для нас цілковитою несподіванкою стало те, що капітан напам’ять продекламував 90-й Псалом, який ми із хвилюванням вислухали.
Господи, пристановищем нашим Ти був з роду в рід!
Перше ніж гори народжені, і поки Ти витворив землю та світ, то від віку й до віку Ти Бог! Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини!
Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна…
Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає:
уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне!
Бо від гніву Твого ми гинемо, і пересердям Твоїм перестрашені, Ти наші провини поклав перед Себе, гріхи ж нашої молодості на світло Свого лиця!
Бо всі наші дні промайнули у гніві Твоїм, скінчили літа ми свої, як зідхання…
Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо…
Хто відає силу гніву Твого? А Твоє пересердя як страх перед Тобою!
Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!
Привернися ж, о Господи, доки терпітимемо? і пожалій Своїх рабів!
Насити нас уранці Своїм милосердям, і ми будемо співати й радіти по всі наші дні!
Порадуй же нас за ті дні, коли Ти впокоряв нас, за ті роки, що в них ми зазнали лихого!
Нехай виявиться Твоє діло рабам Твоїм, а величність Твоя їхнім синам, і хай буде над нами благовоління Господа, Бога нашого, і діло рук наших утверди нам, і діло рук наших утверди його!
Амінь.[121]
І ми всі хором проказали:
— Амінь.
Потім настала тиша. Падав негустий сніг. Чорна вода хлюпала з таким звуком, наче плямкав голодний звір. Крига тріщала й ледь здригалася під нашими ногами.
Гадаю, всі ми сприйняли ці слова як панегірик і прощання з кожним із нас. Аж до цього дня — до втрати шлюпки лейтенанта Літтла з усіма його моряками, включаючи незамінного містера Рейда й загального улюбленця містера Пеґлара, — більшість із нас вірили у можливість порятунку. Але тепер ми зрозуміли, що шансів вижити у нас майже не залишилося.
Така довгоочікувана відкрита вода, якій всі так раділи, виявилася підступною пасткою. Крига не відпустить нас.
І це створіння з криги не дозволить нам вижити.
Боцман Джонсон вигукнув:
— Моряки, шапки додолу!
Ми стягнули наші пістряві й брудні головні убори.
— Та я знаю, що мій Викупитель живий, — сказав Крозьє тим хрипким скреготом, на який зараз перетворився його голос, — і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі…[122]
Господи, прийми в царство Твоє покірних рабів Твоїх: льодового лоцмана Джеймса Рейда, фор-марсового старшину Гаррі Пеґлара, і їхнього невідомого корабельного побратима, і разом з цими двома, яких ми можемо назвати, будь ласка, прийми в царство Твоє душі лейтенанта Едварда Літтла, матроса Олександра Беррі, матроса Генрі Світа, матроса Вільяма Вентцала, матроса Самуеля Кріспа, матроса Джона Гейтса і матроса Девіда Сімса.
Коли настане наш час піти за ними, будь ласка, Господи, дозволь нам приєднатися до них у царстві Твоєму.
Почуй нашу молитву, о Господи, за наших суднобратчиків, і за нас самих, і за всі наші душі. Почуй наші благання і не будь байдужим до сліз наших. Змилуйся над нами бодай трішки, щоб ми могли відновити свої сили, перш ніж теж покинемо цей світ звідси, щоб опинитися у світі іншому.
Амінь.
— Амінь, — прошепотіли ми у відповідь.
Боцмани підняли парусинові савани з рештками і кинули їх у чорну воду — вони миттєво пішли на дно. На поверхню виринули білі бульбашки, як остання спроба наших покійних товаришів подати якусь звістку, потім вода в озері вляглася й знову стала чорною.
Сержант Тозер і два морські піхотинці дали один залп зі своїх мушкетів.
Я помітив погляд, яким капітан Крозьє пильно вдивлявся у чорне озеро, і в нього був такий вираз обличчя, наче він ледь стримував свої почуття.
— Вирушаємо далі, — твердо сказав він нам, нам усім, підупалим, глибоко засмученим людям, які подумки вже змирилися з неминучою поразкою. — Ми зможемо протягнути ці сани та шлюпки ще з милю, перш ніж зупинимося на нічліг. Попрямуємо на південний схід до гирла річки Бека. Тут, на льоду, іти буде легше.
Насправді, як виявилося, йти по кризі було значно важче. Зрештою це стало взагалі неможливим, і то не через звичні гребені торосів і вже очікувану важкість перетягання через них човнів, хоча й це ставало все проблемнішим через наш голод, хвороби та слабкість, а через розломи в кризі.
Перетягаючи човни, як завжди, двома заходами, але тепер, втративши дев’ятьох моряків, меншими силами, того довгого арктичного вечора 10 липня ми просунулися на віддаль менше милі, перш ніж зупинилися й встановили на кризі намети, щоб нарешті заснути.
Ми проспали заледве дві години, коли це крига під нами несподівано почала тріщати й коливатися. Все крижане поле дрижало, двигтіло й хиталося. Це був доволі тривожний сигнал, тож ми всі повилазили зі своїх наметів і розгублено скупчилися поблизу них. Матроси почали згортати намети й готувати речі до завантажування в шлюпки, поки капітан Крозьє, містер Коуч і перший помічник ДеВо не втихомирили їх криками. Офіцери вказали на те, що крига не тріскалася, тільки коливалася.
Хвилин за п’ятнадцять крига перестала ходити ходором, і поверхня замерзлого моря під нами знову стала твердою як камінь. Ми заповзли назад до своїх наметів.
Годиною пізніше крига знову почала коливатися й тріщати. Багато чоловіків, як і першого разу, повискакували назовні, де у темряві гуляв свіжий вітер, але хоробріші матроси залишились у своїх спальних мішках. Ті з нас, хто перелякався, через кілька хвилин уже заповзали назад — у напхом напхані маленькі намети, сповнені звуків хропіння й пердіння, у тісняву тіл у вологих опальниках, над якими витав сморід людей, що кілька місяців не міняли свого одягу, — зі збентеженим виразом обличчя. На щастя, було так темно, що ніхто не міг цього помітити.
Увесь наступний день ми, напружуючи останні сили, тягли човни на південний схід по кризі, що була не міцнішою за туго напнуту шкіру індіанського бубна. Стали з’являтися тріщини, і хоча, судячи з них, товщина льоду становила шість з лишком футів, у нас зникло відчуття, що ми рухаємося по крижаному полю, натомість почало здаватися, що ми перебираємося з крижини на крижину в збуреному білому океані.
Тут я маю згадати, що наступного вечора після того, як ми полишили те озеро посеред криги, мені довелося взятися до виконання своїх обов’язків — давати раду особистим речам загиблих моряків, більшість з яких були залишені з основним вантажем запасів і спорядження, коли розвідувальний загін лейтенанта Літтла вирушив у плавання розводдям на вельботі, і я вже перейшов до невеличкого вузлика фор-марсового старшини Пеґлара, в якому була благенька одежина, кілька листів, деякі особисті речі, серед яких роговий гребінець, та трохи книжок, коли мій помічник, Джон Брідженс, запитав:
— Чи можу я взяти деякі з цих речей собі, докторе Гудсер?
Я був здивований. Брідженс вказував на гребінець і грубий записник у шкіряній палітурці.
Я вже встиг зазирнути в той записник. Пеґлар вів щоденник такою собі подобою примітивного шрифту, записуючи слова задом наперед і закінчуючи останнє слово кожного речення великою літерою. Хоча опис подій останнього року нашої експедиції і міг становити певний інтерес для родичів, почерк фор-марсового старшини і структура речень, не кажучи вже про правопис, ставали все більш незграбними й незрозумілими протягом місяців безпосередньо перед та одразу після того, як ми покинули кораблі, а наприкінці його нотатки взагалі втрачали будь-який сенс. Ось, до прикладу, один такий запис:
«О смерть, ігдє твоє жало, могила в бухті Спокою, для того хто не мав жодних сумнівів, як…. [нерозбірливий рядок там, де записник пошкоджено водою]… фарбник скал…»
На звороті цього аркуша, на який я звернув увагу, Пеґлар накреслив нечітке коло, всередині якого написав: «табір Терору очищений». Дата була нерозбірливою, але, як я припускаю, цей запис міг бути зроблений десь наприкінці квітня. На іншому аркуші, поряд з цим, були такі уривчасті записи:
