Праворуч і ліворуч від виходу з каналу на пласкій кризі ми побачили багряні смуги й плями, що могли бути тільки кров’ю. Від цього видовища мене всипало морозом, а у решти моряків, я помітив, повідвисали щелепи.
— Спокійно, хлопці, — пробурмотів містер Коуч з носа шлюпки. — Це всього лише сліди тюленів, упольованих білими ведмедями, ми бачили такі патьоки тюленячої крові й до цього, влітку.
Капітан Крозьє в провідній шлюпці казав приблизно те саме своїм матросам. Ллє за хвилину ми вже знали, що криваві сліди були залишені не тюленями, розтерзаними білими ведмедями.
— О Боже! — вигукнув Кумбс. Усі моряки покинули гребти. Три вельботи, чотири катери й дві пінаси зійшлися докупи посеред вкритої брижами червонястої води.
З води вертикально стирчав ніс вельбота лейтенанта Літтла. Ми чітко бачили чорні літери назви його шлюпки, єдиної з п’яти, не перейменованої після травневої надгробної проповіді капітана Крозьє, взятої з «Книги Левіафана», — «Леді Дж. Франклін». Човен був переламаний надвоє десь за чотири фути від носа, тож тільки носова частина — зазубрені кінці розтрощених банок і розбитих на друзки бортів ледь виднілися під поверхнею темної крижаної води — трималася на поверхні.
Дев’ять наших шлюпок розійшлися віялом і повільно рушили вперед, а моряки почали збирати інші рештки кораблетрощі: весло, уламки планшира та корми, стернове весло, «вельська перука», сумка з-під набоїв, рукавиця, клапоть жилета.
Коли матрос Фер’є підчепив відпорним гаком[120] те, що здавалося шматком синього бушлата, він раптом закричав від жаху й ледь не випустив з рук багор.
Там плавало тіло чоловіка, без голови, все ще одягнутого в синю вовняну куртку, його руки і ноги повільно погойдувалися на поверхні чорної води. Шия скидалася на обрубок пенька. Його пальці, які, можливо, опухли в холодній воді вже після смерті, схожі на товсті короткі оцупки, ворушилися, піднімаючись і опускаючись на дрібних хвилях, немов звивалися білі хробаки. Здавалося, наче безголове тіло намагалося нам щось сказати мовою жестів.
Я допоміг Фер’є та МакКонвею втягнути труп на борт. Риби або якийсь морський хижак обгризли пальці мертвяка до другої фаланги, але холод затримав процеси гниття й розпаду. Вельбот капітана Крозьє підплив до нашого, стукнувшись носом у борт.
— Хто це? — пробурмотів один з матросів.
— Це Гаррі Пеґлар, — відгукнувся другий. — Я впізнав його бушлат.
— Гаррі Пеґлар не носив зеленого жилета, — зауважив третій.
— Семмі Крісп носив! — обізвався четвертий матрос.
— Тихо! — гаркнув капітан Крозьє. — Докторе Гудсер, будьте такі ласкаві вивернути кишені нашого бідолашного товариша.
Так я і зробив. З великої кишені мокрого жилета я витяг майже порожній тютюновий кисет з червоної шкіри.
— Хай йому біс! — вигукнув Томас Тедмен, що сидів поряд з Робертом Фер’є у моїй шлюпці. — Це нещасний містер Рейд.
Це насправді був він. Усі матроси одразу пригадали, що минулого вечора льодовий лоцман був одягнений у синій бушлат та зелений жилет, і всі ми тисячу разів бачили, як він набиває люльку тютюном з цього вицвілого кисета з червоної шкіри.
Ми дивилися на капітана Крозьє, наче чекаючи від нього пояснень, що сталося з нашими товаришами, хоча в глибині душі й самі це знали.
— Покладіть тіло містера Рейда під шлюпковий чохол, — наказав капітан. — Ми оглянемо цей район, щоб пересвідчитися, чи ніхто не порятувався. Не відходьте на шлюпках далі дистанції пострілу та залишайтеся на виду один в одного.
Човни знову розійшлися віялом. Містер Коуч повів нашу шлюпку назад до гирла розводдя, й ми повільно попливли вздовж краю крижаного поля, що піднімалося десь на чотири фути над урізом відкритої води. Ми зупинялися біля кожної кривавої плями на горизонтальній поверхні криги та на вертикальній стіні, але трупів більше не побачили.
— От дідько, — простогнав тридцятилітній Френсіс Покок, який сидів на кормі нашої шлюпки. — Ви ж бачите ці криваві борозни від людських пальців та нігтів на снігу. Те чудовисько, мабуть, тягло його назад у воду.
— Стули пельку, і щоб я більше не чув таких розмов! — гарикнув містер Коуч. Він стояв, поставивши одну ногу в чоботі на ніс вельбота й тримаючи в руці довгий багор, наче справжній гарпун, і сердито позирав на гребців. Матроси замовкли.
У цьому північно-західному закутку ми побачили три криваві плями. Третя з них виглядала так, начебто когось з’їли прямо на місці, не затягуючи у воду, за якихось десять футів від краю крижаного поля. Там залишилися кістки ніг, кілька обгризених ребер, якийсь клапоть, схожий на людську шкіру, й кілька шматків одягу, але ні голови, ні інших впізнаваних предметів ми не знайшли.
— Висадіть мене на кригу, містере Коуч, — сказав я, — я хочу оглянути рештки.
Так я і зробив. Якби все це відбувалося практично в будь-якому місці світу, а не тут, мухи вже роїлися б над червоним м’ясом і м’язами, що залишилися, не говорячи вже про купку нутрощів, схожу на горбик над ніркою крота, вкриту тонким шаром снігу, що випав уночі, але тут була лише тиша, яку порушував лише тихий посвист північно-західного вітру й тріск криги.
Я гукнув чоловікам, які сиділи у шлюпці, відвертаючи свої обличчя, що розпізнати рештки неможливо. Кілька клаптів пошматованого одягу не давали жодної підказки. Тут не залишилося ні голови, ні черевиків, ні рук, ні ніг, ні навіть тулуба, крім сильно обгризених ребер, фрагмента хребта із сухожиллями й половини тазової кістки.
— Залишайтеся на місці, містере Гудсер! — крикнув Коуч. — Я посилаю до вас Марка й Тедмена з порожньою сумкою з-під зарядів, щоб покласти в неї рештки цього бідолахи. Капітан Крозьє захоче їх поховати.
Це була невесела робота, але ми швидко з нею впоралися. Врешті-решт я звелів двом набурмосеним матросам запакували в сумку-саван тільки ребра й шматок тазової кістки. Хребет вмерз у кригу, а інші рештки були занадто бридкими, щоб їх чіпати.
Ми саме відчалили від криги й вирушили досліджували південний край відкритої води, коли з півночі почулися крики.
— Ми знайшли! — закричали кілька матросів. І знову: — Ми знайшли людину!
Мені здається, що у всіх нас шалено калатало серце, поки Кумис, МакКонвей, Фер’є й Тедмен та Марк і Джонс налягали на весла, а стерновий Френсіс Покок спрямовував човен до плавучої крижини розміром з крикетне поле, яка дрейфувала в центрі цих кількох сотень акрів відкритої води посеред льодів. Ми всі хотіли — нам усім було необхідно — знайшли когось живого з команди лейтенанта Літтла.
Однак цього не сталося.
Капітан Крозьє, який уже був на крижині, покликав мене і попросив підійти до тіла, що там лежало. Зізнаюся, я відчув роздратування: невже капітан сам не може констатувати смерть, поки не примусить мене оглянути ще одне безсумнівно мертве тіло. Я був страшенно втомлений.
Це був Гаррі Пеґлар, майже голий — в одній лише спідній білизні, — він лежав скорчений на кризі, підтягнувши коліна майже до підборіддя, схрестивши ноги на щиколотках, наче остання енергія його тіла пішла на намагання втримати тепло, зіщулюючись все дужче й дужче, він засунув долоні під пахви й обіймав сам себе, конаючи в невтримних дрижаках.
Його блакитні очі були розплющені й скрижанілі. Задубіле посиніле тіло на дотик здавалося таким твердим, як каррарський мармур.
— Очевидно, він доплив до крижини, спромігся видертися на неї й замерз тут до смерті, — стиха припустив містер ДеВо. — Те чудовисько з криги не схопило й не скалічило Гаррі.
Капітан Крозьє тільки кивнув. Я знаю, що він любив Гаррі Пеґлара і багато в чому на нього покладався. Мені теж подобався фор-марсовий старшина. Як і більшості матросів.
Потім я побачив, на що саме дивиться Крозьє. Вся крижина, запорошена свіжим снігом, була змережана, особливо довкола трузурів, на вигляд схожими на сліди білого ведмедя, але в три чи в чотири рази більшими.
Та тварюка обійшла довкола Гаррі безліч разів. Спостерігаючи за тим, як бідолашний містер Пеґлар лежить, здригаючись і конаючи від холоду? Тішачись з цього видовища? Невже останнє, що бачив згасаючим поглядом Гаррі Пеґлар на цій землі, було біле чудовисько, яке нависає над ним, втуплюючи в нього свої чорні незмигні очі? Чому та істота не зжерла нашого друга?
— Та бестія пересувалася на двох лапах весь час, що була на крижині, — тільки й сказав капітан Крозьє.
Інші моряки зі шлюпок прийшли зі шматком парусини.
З цього озера в кризі не було виходу, крім протоки, з якої ми вийшли, що швидко затягувалася льодом. Ми двічі обійшли вздовж межі відкритої води — п’ять шлюпок рухалося за ходом сонця, а чотири гребли їм назустріч — і побачили тільки єрики, проломи в кризі й ще дві криваві смуги, які виглядали так, наче хтось з команди розвідувального вельбота вибрався на кригу й спробував утекти, але його схопили й відтягли назад у воду. Дякувати Богу, там ми знайшли тільки клапті синьої вовняної тканини й жодних інших решток.
Було вже пополудні, і я певен, що кожен моряк мав лише одне бажання — забратися подалі від цього проклятого місця. Але в нас були три тіла наших товаришів — або частин тіл, — і ми хотіли гідно їх поховати. (Багато з нас припускало — цілком слушно, як виявилося, — що ця поховальна служба стане останньою, яку наша експедиція має змогу провести.)
