Матроси схвально загомоніли й налягли на весла. Пеґлар на стерні завів морську пісню, чоловіки її дружно підхопили — вперше за багато місяців вони заспівали справжнє шанті.
Це зайняло в них три години — на цілу годину більше обумовленого часу повернення, — але вони мали переконатися.
«Відкрита вода» була ілюзією: озеро посеред криги трохи більше ніж півтори милі завдовжки й трохи більше двох третіх милі завширшки. Десятки «єриків» відкривалося з нерівних південного, східного та північного крижаних берегів озера, але всі вони були глухими — просто вузькими затоками.
На південно-східному кінці озера вони пришвартувалися до крижаного шельфу, забивши кирку в кригу шестифутової товщини і прив’язавши до неї вельбот, потім вирубали сходинки, наче на причалі, і всі чоловіки видерлися нагору й подивилися в тому напрямку, де вони сподівалися побачити відкриту воду.
Пласка біла твердь. Крига, сніг і тороси. Й хмари, що знову низько опускалися на кригу, закручуючись клубами туману. Почав іти сніг.
Після того як лейтенант Літтл подивився у свій далекогляд в кожному напрямку, вони підсадили найменшого моряка, Беррі, на плечі найвищого з них, тридцятишестилітнього Біллі Вентцала, й дали далекогляд Беррі. Він обстежив усі тридцять два компасні румби, говорячи Вентцалу, коли повертатися.
— Не так швидко, як пришелепуватий пінгвін, — казав він. Це був давній жарт, що побутував з часів плавання капітана Крозьє на Південний полюс. Але ніхто не сміявся.
— Ви бачите десь темне небо? — запитав лейтенант Літтл. — Яке зазвичай буває над відкритою водою? Або верхівку більшого айсберга?
— Ні, сер. І хмари наближаються.
Літтл кивнув.
— Повертаймося, хлопці. Гаррі, спускайтесь у шлюпку першим і тримайте її.
Ніхто не промовив жодного слова за час їхнього півторагодинного плавання через озеро. Сонце зникло, й туман знову оповив усе довкола, але ще до цього довге «крикетне поле» айсберга замаячило в імлі й вказало їм, що вони рухаються в правильному напрямку.
— Ми вже майже дісталися до нашого каналу, — гукнув з носа Літтл. На той час туман уже був настільки густий, що Пеґлар зі свого місця біля стерна ледь бачив лейтенанта. — Містере Пеґлар, будь ласка, трохи ліворуч.
— Єсть, сер.
Матроси на веслах навіть не підвели очей. Здавалося, вони глибоко поринули у свої невеселі думки. Знову налетіла хурделиця, але цього разу з північного заходу. Гребці принаймні сиділи спиною до вітру й колючого снігу.
Коли туман трохи розвіявся, вони були менше ніж за сотню футів від каналу в кризі.
— Я бачу багор, — безбарвним голосом промовив містер Рейд. — Трохи на правий борт, і ми будемо на курсі, Гаррі.
— Щось тут не так, — сказав Пеґлар.
— Що ви маєте на увазі? — запитав лейтенант.
Кілька матросів підвели голови й похмурим поглядом втупились у Пеґлара. Сидячи спинами до носа, вони не могли дивитися вперед.
— Бачите той торос чи великий крижаний валун поряд з багром, який я встромив у сніг біля початку протоки? — запитав Гаррі.
— Так, — сказав лейтенант Літтл. — І що?
— Його не було там, коли ми виходили з каналу, — сказав Пеґлар.
— Табань! — наказав Літтл, але хоча матроси вже квапливо загрібали в протилежному напрямку, важкий вельбот за інерцією продовжував рухатися вперед, до криги.
Крижаний валун ворухнувся.
48 ГУДСЕР
Земля Короля Вільяма, шир. невідома, довг. невідома
18 липня 1848 року
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
Вівторок, 18 липня 1848 року
Дев’ять днів тому, коли наш капітан послав лейтенанта Літтла з вісьмома моряками вперед у вельботі через розводдя в кризі з наказом повернутися за чотири години, решта з нас поснули в той жалюгідний проміжок часу, що залишався з цих чотирьох годин. Ми витратили більше двох годин на завантаження саней на човни, а потім, не гаючи часу на те, щоб поставити намети, спробували заснути в наших пошитих з оленячих шкур та ковдр спальниках, які ми поклали на полотнища водонепроникного брезенту, розстелені прямо на кризі біля самих човнів. Дні опівнічного сонця проминули ще на початку липня, і ми спали — або намагалися заснути — в ті кілька годин перед темрявою. Ми були дуже стомлені.
Коли минули домовлені чотири години, перший помічник ДеВо розбудив моряків, але лейтенанта Літтла ніде не було видно. Капітан дозволив більшості з нас спати далі.
Двома годинами пізніше всі вже були на ногах, і я намагався, скільки змога, допомагати готувати шлюпки до спуску на воду згідно з наказам другого помічника Коуча. (Як лікар, я, звісно, завжди боявся поранити руки, хоча насправді в цьому рейсі вони зазнавали усіляких лих, окрім серйозного обмороження та ампутації.)
Тож коли минуло вже сім годин, відколи лейтенант Літтл, Джеймс Рейд, Гаррі Пеґлар і шестеро матросів вирушили на розвідку, вісімдесят чоловіків, що залишилися на кризі, приготувалися на своїх човнах іти слідом за ними. Через переміщення льоду й зниження температури повітря за ті кілька годин темряви й ще кілька годин нашого сну розводдя трохи звузилося, і щоб належно встановити й правильно спустити на воду дев’ять човнів, знадобилася певна вправність, але зрештою всі човни — три вельботи (головним командував капітан Крозьє, а я сидів у другому з них, яким командував помічник Коуч), чотири катери (під командою, відповідно, другого помічника Роберта Томаса, боцмана Джона Лейна, боцманського помічника Томаса Джонсона й другого лейтенанта Джорджа Годжсона), а за ними дві пінаси під командою помічника боцмана Семуеля Брауна й першого помічника Чарльза ДеВо (ДеВо посідав третє по старшинству місце в нашій експедиції після капітана Крозьє і лейтенанта Літтла, тож його призначили відповідати за ар’єргард) — були спущені на воду.
Ставало все холодніше, пішов сніг, але було доволі світло — туман піднявся футів на сто, перетворившись на пелену низьких хмар. Це дозволило нам бачити набагато далі, ніж в імлі минулого дня, проте картина, що постала перед нашими очима, справляла доволі гнітюче враження — здавалося, ми опинилися в якійсь чудернацькій танцювальній залі посеред пустельного Арктичного Палацу, з помережаною тріщинами підлогою з білого мармуру під ногами й низькою сірою стелею з trompe l’oeil[119] хмар над головою.
Тієї миті, коли дев’ятий і останній човен був спущений на воду і його екіпаж розмістився в ньому, матроси якось в’яло і невлад спробували прокричати «ура!», бо вперше за майже два роки вони вирушали у плавання, але їхніх вигуків ніхто не підтримав, тож вони одразу завмерли. Тривога за долю команди лейтенанта Літтла була надто великою, щоб щиро радіти й вигукували «ура!»
За перших півтори години нашої подорожі єдиними звуками, що порушували довколишню тишу, були стогін дрейфуючої криги і натужне хекання матросів на веслах.
Але зі свого місця на банці другої шлюпки, сидячи позаду містера Коуча, який стояв на носі, усвідомлюючи, що я не можу принести жодної користі для просування човна вперед, відчуваючи себе просто баластом, таким, як бідолашний, але все ще живий Девід Лейс, що залишався у комі, якого матроси без жодних скарг тягнули в одній з пінас більше трьох місяців і якого мій новий помічник, колишній стюард Джон Брідженс, годував і щовечора в медичному наметі, який ми з ним ділили, відмивав від нечистот з такою турботою, наче він доглядав за любим паралізованим дідусем (іронія ситуації полягала в тому, що Брідженсу було вже за шістдесят, а Лейсу — лише 40), — так ось, зі свого місця я міг чути стишені розмови гребців.
— Літтл з рештою, мабуть, десь заблукали, — прошепотів матрос на ім’я Кумис.
— Лейтенант Літтл ніяк не міг заблукати, — обурено відповів Чарльз Бест. — Він міг застрягнути, але не заблукати.
— Застрягнути в чому? — пошепки запитав Роберт Фер’є, що сидів за сусіднім веслом. — Це розводдя зараз відкрите. Воно було відкритим і вчора.
— Може, лейтенант Літтл та містер Рейд знайшли попереду відкритий аж до річки Бека шлях, підняли вітрило й попливли собі далі, — прошепотів Том МакКонвей із загрібного весла. — Здогадуюсь, що вони вже там… Їдять лососів, що застрибують їм до човна, й вимінюють у тубільців ворвань на якісь цяцьки.
Ніхто нічого не сказав на це неправдоподібне припущення. Згадка про ескімосів сповнювала людей страхом після загибелі лейтенанта Ірвінга, по-звірячому зарізаного, та розстрілу вісьмох дикунів 24 квітня. На моє переконання, більшість моряків, попри розпачливе сподівання на порятунок або будь-яку допомогу, радше боялися, аніж покладали надію на зустріч з тубільними племенами. Помста, як стверджували деякі натурфілософи, а мореплавці згоджувалися з ними, є одним з найбільш універсальних спонукальних людських мотивів.
Через дві з половиною години після того, як ми покинули місце нашого нічного привалу, вельбот капітана Крозьє вихопився з вузького розводдя на відкрите плесо чистої води.
З провідної шлюпки, як і з моєї власної, залунали радісні вигуки матросів. На виході з каналу, начебто залишений, щоб позначити шлях, вертикально стояв довгий багор, глибоко увіткнутий в сніг. З північно-західного боку багор побілів від налиплого снігу й скрижанілих дощових краплин.
Але й ці радісні крики померли в зародку, коли тісний стрій човнів вийшов на вільну воду.
Вода була червоною.
