Дэн Симмонс – Терор (страница 125)

Розводдя зникло. Затягнулося. Літтл вказав на тонкий лід — завтовшки від трьох до восьми футів — у тому місці, де воно було.

З льодовим лоцманом Джеймсом Рейдом попереду, більшу частину того дня вони йшли зигзагоподібною стежиною щойно……………….. замерзлого розводдя на північний схід, а потім на схід.

Зараз, на додачу до їхнього розчарування та постійних страждань, посилених снігом, який задувало прямо в обличчя, й геть мокрим одягом, вони відчували неабияке напруження, вперше за кілька років ступаючи по тонкій кризі.

Невдовзі по полудні рядовий морської піхоти Джеймс Дейлі, один із шести моряків, яких послали вперед випробувати кригу, штрикаючи її довгими баграми, провалився. Його товариші витягнули його, але він уже встиг буквально посиніти. Доктор Гудсер роздягнув Дейлі догола просто на кризі, закутав у ковдри компанії Гудзонової затоки і вклав під парусиновий чохол в один із катерів, накривши згори ще кількома ковдрами. Двоє інших моряків мали залишатися з ним, лігши обабіч нього в жовтавому півмороці під парусиною шлюпкового чохла, щоб тепло їхніх тіл підтримувало в ньому життя. І навіть тоді рядовий Дейлі тремтів усім тілом, його зуби нестримно клацали і він марив решту того дня.

Крига, впродовж двох років така непорушна, як континент, зараз хиталася під ногами, і від її повільного хвилеподібного коливання у всіх паморочилося в голові, а дехто з матросів навіть блював.

Навіть товста крига, зазнаючи тиску, оглушливо тріщала й стогнала то далеко попереду, то зовсім близько, з кожного боку, позаду або й просто під ногами. Доктор Гудсер кількома місяцями раніше пояснював їм, що одним із симптомів цинги, що розвивається, була підвищена чутливість людей до звуків — тріск рушничного пострілу направду міг убити людину, казав він, — і зараз більшість з вісімдесяти дев’яти моряків, що тягнули шлюпки через кригу, помітили у себе цей симптом.

Навіть такий ідіот, як Магнус Менсон, розумів, що якщо будь-яка або й усі відразу шлюпки проваляться під кригу — кригу, яка не витримала одного худючого й до краю виснаженого здихлю, яким був Джеймс Дейлі, — в жодного з матросів у запрягу не залишиться ні найменшого шансу на порятунок. Вони потонуть раніше, ніж замерзнуть на смерть.

Звиклі йти через кригу щільною групою, матроси тепер почувалися незатишно, вимушені розтягнутися довгою вервечкою, дотримуючись інтервалу між шлюпками і пересуваючись зигзагами. Під час хуртовини одна запряжна команда не бачила всіх інших, і це відчуття ізольованості було жахливим. Коли команди повернулися, щоб перетягти залишені позаду три катери й дві пінаси, вони не ризикнули йти по своїх старих слідах і повсякчас остерігалися, що новий лід, ще не випробуваний ними, не витримає їх. Дехто з моряків бурчав, що вони, мабуть, уже проминули затоку, яка веде на південь до річки Бека. Пеґлар бачив карти й показання теодоліта, які час від часу фіксував Крозьє, і знав, що вони все ще перебувають на великій відстані на захід від затоки — щонайменше миль за тридцять. А потім ще треба буде пройти шістдесят або шістдесят п’ять миль на південь до гирла річки. З такими темпами, з якими вони просувалися суходолом, навіть якщо вони роздобудуть їжу й здоров’я кожного з них дивовижним чином покращиться, їм не дістатися до лиману раніше серпня, а до гирла річки — раніше кінця вересня, і це в найкращому випадку.

Сподівання натрапити на відкриту воду примусило калатати серце Гаррі Пеґлара. Звісно, цими днями його серце калатало майже весь час. Мама Гаррі завжди переймалася його здоров’ям, бо хлопцем він перехворів на скарлатину й часто страждав від болю в грудях, але він завжди запевняв її, що вона даремно непокоїться, що він фор-марсовий старшина на одному з найкращих кораблів у світі, а людей з хворим серцем на таку посаду ніколи не візьмуть. Переконавши матір, що з ним усе гаразд, Пеґлар, проте, протягом багатьох років страждав нападами сильного серцебиття, після яких у нього кололо й стискалося в грудях, а ще він відчував сильний біль й оніміння лівої руки, настільки дошкульне, що тоді він залазив на марс та верхні реї, користуючись тільки правою рукою. Інші фор-марсові думали, що він просто викаблучується.

Останніми тижнями його серце калатало дуже часто сильно. Вже два тижні як у нього оніміли пальці лівої руки і він не міг ними поворушити. Крім того він відчував страшенні незручності через постійну діарею — Пеґлар завжди був сором’язливим і ніколи не міг справити нужди за борт судна, що інші матроси робили не задумуючись, тож він намагався знайти усамітнене місце, дочекавшись темряви.

Але в цьому поході гальюнів не було. Навіть хирлявого кущика або великої каменюки, щоб за нею сховатися. Матроси в запряжній команді Пеґлара сміялися над своїм унтер-офіцером, що він швидше відстане від загону і сховається за горизонтом з ризиком, що його схопить та тварюка, ніж дозволить комусь побачити, що в ньому теж є гівно.

Проте зараз, упродовж останніх тижнів, його турбував не дружній сміх товаришів, а те, що йому доводилося щодуху бігти, аби наздогнати свою команду й знову стати у запряг. Він був настільки виснаженим від внутрішньої кровотечі, голодування й серцевих нападів, що йому було все важче й важче наздоганяти човни, що віддалялися. Тож цієї п’ятниці Гаррі Пеґлар був, мабуть, єдиним з вісімдесяти дев’яти моряків, хто радів снігопаду й туману, який опустився після того, як хурделиця почала слабнути.

Туман став для них завадою. Пересуваючись розтягнутою довгою вервечкою через ненадійну кригу, запряжні команди могли легко загубити одна одну й збитися зі шляху. Повертатися назад за залишеними катерами й пінасами по власних слідах було справою ризикованою і до того, як з настанням вечора згустився туман. Капітан Крозьє оголосив привал, щоб обговорити справи. Він дозволив зібрати на п’ятачку криги не більше ніж п’ятнадцятьом морякам, і то віддалік від човна. Цього вечора у запрягах ішло менше людей, ніж було потрібно для того, щоб тягти величезні й важкі шлюпки та сани.

А якщо вони дістануться довгоочікуваної відкритої води, з переміщенням саней у них виникнуть проблеми. Швидше за все, їм знову доведеться навантажити на сани катери з глибокою осадкою та пінаси з їхніми високими кілями й незнімними стернами, перш ніж загін досягне гирла річки Бека, тож вони не могли просто покинути розколоті й потріскані сани на кризі. У четвер, перш ніж виступити в похід, Крозьє, аби знати напевно, з чим матиме справу в майбутньому, наказав зняти із саней шість човнів, розібрати важкі сани, наскільки це було передбачено їхньою конструкцією, і акуратно скласти у човни. Ця робота зайняла кілька годин.

Щоб повантажити шлюпки назад на сани, перед тим як вийти на пакову кригу, заледве вистачало вправності матросів та їхніх заслаблих сил. Пальцям виснажених, знесилених від втоми та цинги чоловіків важко було впоратися навіть з найпростішими вузлами. Неглибокі подряпини сильно кровоточили. Найлегший удар залишав на їхніх розпухлих руках та тонкій шкірі, що обтягувала ребра, синці завбільшки з долоню.

Але зараз вони переконалися, що зможуть це зробити — зняти човни із саней, навантажити в човни розібрані сани, приготувати човни до спуску на воду.

Якщо вони невдовзі знайдуть чисту воду.

Крозьє наказав кожній запряжній команді засвітити ліхтарі на носі та кормі човна. Він відкликав назад морських піхотинців, що робили майже марну справу, штрикаючи кригу баграми, й призначив лейтенанта Годжсона йти з одним із важких вельботів, навантаженим найменш необхідними речами, попереду інших п’яти човнів у тумані.

Усі розуміли, що таким чином молодого Годжсона покарано за участь у заколоті. Його команду вів Магнус Менсон, і в запрягу також ішли Ейлмор та Гіккі, які досі входили до різних команд. Якщо ця провідна запряжна команда провалиться під лід, інші почують крики й плескіт води в густому вечірньому тумані, але нічим не зможуть зарадити, крім як залишити їх й оминути небезпечне місце.

Решта команд тепер мали триматися неподалік одна від одної, щоб бачити ліхтарі поближніх човнів у темряві, що швидко западала.

Близько восьмої вечора таки почулися крики й вигуки людей з провідної команди Годжсона, але не тому, що вони провалилися під лід. Вони знову знайшли відкриту воду більш ніж за милю на південний схід від того місця, де Літтл у середу бачив розводдя. Інші команди вислали вперед матросів з ліхтарями і почали невпевнено рухатися по тонкій, як їм здавалося, кризі, але крига залишалася твердою й на око була більше фута завтовшки аж до самого краю невідомого розводдя.

Розколина з чорною водою була шириною всього футів тридцять, але вона тяглася далі в туман.

— Лейтенанте Годжсон, — скомандував Крозьє, — звільніть у своєму вельботі місце для шістьох чоловік з веслами. Зайве спорядження залиште поки що на кризі. Потім командування вельботом перебере на себе лейтенант Літтл. Містере Рейд, ви підете з лейтенантом Літтлом. Ви пройдете вниз по розводдю дві години, якщо це можливо. Не піднімайте вітрил, лейтенанте. Ідіть тільки на веслах, але простежте, щоб матроси гребли не покладаючи рук. Через дві години — якщо зможете пройти аж так далеко цим розводдям — розверніться й повергайтеся назад, щоб ми почули вашу думку, чи варто спускати човни на воду. Ми тим часом за ці чотири години, поки ви будете плисти, використаємо на те, щоб розвантажити і розібрати сани та підготувати шлюпки до відплиття.