Дэн Симмонс – Терор (страница 124)
— Ми занадто слабкі, і нас уже дістало до самих печінок оте ваше бісове перетягування, — сказав Джон Морфін, матрос, який був серйозно поранений під час карнавалу.
Крозьє проігнорував слова Морфіна й звернувся до Годжсона: — Лейтенанте, яким чином ви збираєтеся містити двадцятьох трьох матросів в одну шлюпку? Навіть якщо ви поцупите один з вельботів, він вмістить тільки десятьох чи дванадцятьох з вас, з мінімальними запасами. Чи ви передбачаєте, що десятеро або й більше з вашого загону помруть, перш ніж ви дістанетеся до табору? А вони помруть, і ви це добре знаєте. Набагато більше.
— У таборі Терору залишилися малі шлюпки, — сказав Сінклер, підступаючи ближче й прибираючи агресивної пози. — Ми візьмемо із собою один вельбот і дістанемося до «Терору» на ньому та яликах і гічках.
Крозьє спочатку витріщився на нього, а потім просто розсміявся:
— Ви думаєте, що на північний захід від Землі Короля Вільяма крига скресла? Саме так ви, дурні, думаєте?
— Так, — сказав лейтенант Годжсон. — На кораблі залишилася їжа. Багато консервованих продуктів. І ми зможемо піти під вітрилами до…
Крозьє знову розсміявся.
— Ви ставите свої життя на те, що крига цього літа скресне достатньо для того, щоб «Терор» був на плаву, що тільки й чекає на вас, коли ви підгребете до нього на своїх яликах? І що розводдя відкриються на всьому шляху, яким ми спустилися на південь? Три сотні миль чистої води? Взимку, коли ви нарешті туди дістанетеся? Якщо бодай хтось із вас дістанеться.
— На нашу думку, ця ставка має кращі шанси виграти, ніж ваша, — вигукнув стюард Річард Ейлмор.
Смагляве обличчя маленького чоловіка було спотворене люттю, страхом, образою й ще якимсь почуттям, що найбільше скидалося на захват від усвідомлення того, що його час нарешті настав.
— Я хотів би піти з вами… — почав Крозьє.
Годжсон швидко закліпав очима. Кілька матросів перезирнулися.
— …тільки щоб побачити ваші обличчя, коли ця ставка не зіграє: ви здолаєте важкий шлях через кригу й тороси лише для того, щоб переконатися, що «Терор» розчавило кригою так само, як розчавило «Еребус» у березні.
Він дав людям кілька секунд, щоб вони могли уявити цю картину, а потім тихо сказав:
— Бога ради, запитайте містера Хані, або містера Вілсона, або містера Годдарда, або лейтенанта Літтла про те, в якому стані були корабельні кніци. В якому стані було стерно. Спитайте першого помічника Томаса про те, наскільки сильно розійшлися шви обшивки ще у квітні… а зараз липень, безголові ви люди. Якщо крига довкола корабля розтанула бодай трішки, корабель, швидше за все, вже затонув. А якщо навіть не затонув, чи зможе хтось із вас чесно мені сказати, що ви зможете працювати на помпах весь час, поки виводитиме корабель через лабіринт розводь. Навіть якщо припустити, що ви пройдете зворотний шлях за час, який вдвоє 491 коротший за той, який нам знадобився, щоб дістатися сюди від табору Терору, ви прибудете на місце, коли настануть зимові холоди. І як ви збираєтеся знаходити шлях поміж крижин, якщо судно триматиметься на воді, а не затонуло, якщо ви не помрете від втоми, відкачуючи воду помпами день і ніч?
Крозьє знову обвів поглядом натовп.
— Я не бачу серед вас містера Рейда. Він пішов з лейтенантом Літтлом розвідувати шлях на південь. Без льодового лоцмана, ви матимете неабиякий клопіт, відшукуючи дорогу через млинцевий лід, притоплені крижини, пакову кригу та айсберги.
Крозьє похитав головою від безглуздя всього цього й посміхнувся, наче матроси прийшли до нього розповісти надзвичайно вдалий жарт, а не зчинити колотнечу.
— Повертайтеся до виконання своїх обов’язків…
— Ні, — сказав Корнеліус Гіккі з другого ряду голосом, достатньо гучним і різким, щоб втримати нерішучих матросів на місці. — Містер Рейд піде з нами. І всі решта теж.
— З якого це дива? — запитав Крозьє, пронизуючи поглядом цього огидного тхора.
— У них не буде вибору, — відповів Гіккі. Він смикнув за рукав Магнуса Менсона, і вони обоє пройшли вперед повз стривоженого Годжсона.
Крозьє вирішив, що першим застрелить Гіккі. Його рука стискала у кишені пістоль. Капітанові навіть не треба буде витягати зброю з шинелі для першого пострілу. Він вистрелить Гіккі в живіт, коли той підійде на три фути ближче, потім вихопить з кишені пістоль і спробує всадити кулю в лоба пришелепуватому велетню. Постріл у торс навряд чи звалить Менсона. І наче його думки про стрілянину матеріалізувалися, з боку берегової лінії пролунав звук пострілу.
Усі, крім Крозьє та помічника купора, повернулися поглянути, що там сталося. Крозьє не відводив погляду від Гіккі. Обоє чоловіків повернули голови тільки тоді, коли всі почали кричати.
— Відкрита вода!
Це був загін лейтенанта Літтла, що повертався з пакової криги: льодовий лоцман Рейд, боцман Джон Лейн, Гаррі Пеґлар і півдюжини інших чоловіків — усі озброєні рушницями та мушкетами.
— Відкрита вода! — знову прокричав Літтл. Він вимахував обома руками, поспішаючи кам’янистим берегом, очевидно не здогадуючись про ту драму, яка розігрувалася перед капітанським наметом. — Не далі як за дві милі на південь! Проходи достатньо широкі для шлюпок. Тягнуться на схід на кілька миль! Відкрита вода!
Гіккі й Менсон відступили назад і змішалися з шеренгою матросів, які невтримно раділи, вигукуючи один до одного, і які ще тридцять секунд тому були похмурим натовпом заколотників. Матроси почали обійматися, Рувим Мейл виглядав так, наче збирався відмовитися від того, що задумав був зробити, а Роберт Сінклер осів на низький камінь, наче в нього підломилися ноги. Колись незламний духом фор-марсовий старшина заридав у брудні долоні.
— Повертайтеся до свої наметів і своїх справ, — сказав Крозьє. — За годину почнемо вантажити човни, перевіряти щогли і такелаж.
47 ПЕҐЛАР
Морякам, що чекали в Госпітальному таборі, нетерпеливилося вирушити вже за десять хвилин по тому, як загін лейтенанта Літтла приніс звістку про відкриту воду, але табір вони згорнули лише наступного дня, і минуло ще два дні, преш ніж шлюпки нарешті спустили з криги на чорну воду на південь від Землі Короля Вільяма. Спочатку вони мали дочекатися повернення всіх інших мисливських та розвідувальних загонів. Деякі з них повернулися вже запівніч, і втомлені чоловіки, хитаючись від утоми, в тьмяно-жовтих арктичних сутінках добрели до свої наметів і повкладалися у спальники, навіть не почувши добрих новин. Здобичі в лантухах було не надто багато: загін Роберта Томаса вполював арктичного лиса й кількох білих зайців, а загін сержанта Тозера приніс пару білих куріпок.
Уранці п’ятого липня, в середу, госпітальний намет спорожнів, бо кожен, хто міг стояти чи шкутильгати на ногах, хотів долучитися до приготувань до спуску човнів на воду.
Останнього тижня Джон Брідженс виконував обв’язки померлих Генрі Ллойда та Тома Бланкі, допомагаючи докторові Гудсеру, тож старий стюард, стоячи поряд з лікарем у дверях госпітального намету, бачив ту ворохобну, що зчинилася напередодні. Саме Брідженс описав усю сцену Гаррі Пеґлару, який відчув себе ще гірше, ніж доти, коли дізнався, що його колега з «Еребуса», фор-марсовий старшина Роберт Сінклер, приєднався до бунтівників. Рувим Мейл, він знав, завжди був надійним чоловіком, але рішучим. Дуже рішучим.
Пеґлар не відчував нічого, крім зневаги, до Ейлмора, Гіккі та їхніх підлабузників. В очах Гаррі Пеґлара усі вони були людьми невеликого розуму і — за винятком Менсона — забагато плескали язиком, а ще їм бракувало почуття відданості.
У цей четвер, шостого липня, вони вперше за більш ніж два місяці вийшли на пакову кригу. Більшість з них уже забули, як жахливо важко було тягнути сани на відкритій кризі замерзлого моря, навіть тут, у затишку під прикриттям Землі Короля Вільяма й широкого круглястого мису, який вони щойно обігнули. Тут усе ще траплялися тороси, через які доводилося перетягати десять шлюпок. Морська крига під полоззями була куди менш слизькою, ніж сніг і берегова крига. Тут не було долин, в яких можна заховатися, ні низьких пагорбів, ні навіть достатньо великих валунів, за якими можна було сховатися від вітру. Тут не було ручаїв, з яких можна напитися. Хуртовина ніяк не влягалася, а вітер з південного сходу посилювався, дуючи прямо їм в обличчя, поки вони тягнули шлюпки до відкритого розводдя, на яке натрапив загін лейтенанта Літтла за дві милі від берега. На кінець першого дня на кризі вони настільки виснажилися, що навіть не встановили на ніч голландських наметів, а просто натягнули кілька брезентових полотнищ з підвітряного борту шлюпок і тиснулися під ними у своїх спальних мішках на трьох упродовж кількох годин літніх арктичних сутінків. Навіть попри шторм, вітер й численні перешкоди на паковій кризі, вони, радісно збуджені та сповнені надій, пройшли ті дві милі до середини ранку п’ятниці сьомого липня.