Дэн Симмонс – Терор (страница 123)

Першого липня, після кількох тижнів теплої погоди, вдарили люті морози. З південного сходу налетіла завірюха, жбурляючи сніг прямо в обличчя матросів, що тягнули сани. Чоловіки повитягали з тюків, що лежали на санях, зимову вдяганку, зі своїх торб та валіз дістали «вельські перуки». Сніг додав сотні фунтів до ваги саней та човнів на них. Тяжкохворих моряків, яких везли в цих шлюпках, умостивши на купи припасів, спорядження й згорнуті намети, шукали порятунку під парусиновими чохлами.

Чоловіки просувалися вперед крізь безупинну хурделицю, яка шаленіла впродовж трьох днів, налітаючи зі сходу та південного сходу. Вночі гуркотів грім та спалахували блискавки, й нажахані моряки притискалися до парусинової підлоги у своїх наметах.

Сьогодні вони зупинилися, тому що похворіло забагато матросів і Гудсер хотів надати їм допомогу, а Крозьє планував вислати кілька загонів уперед на розвідку, а більші мисливські загони відрядити на північ, у глиб острова, й на південь на морську кригу.

Вони вкрай потребували їжі.

Гарною новиною й поганою новиною було те, що вони нарешті доїли останні банки консервів Ґолднера. Коли стюард Ейлмор, який за капітанським наказом продовжував жирувати на консервах, не помер від жахливої недуги, яка прикінчила капітана Фітцджеймса, — хоча два інші матроси, які не повинні були їсти консервованих продуктів, померли в страшенних муках, — усі знову почали харчуватися консервами, доповнюючи свій раціон, який складався із залишків солоної свинини, тріски та сухарів.

Двадцятивосьмирічний матрос Білл Клоссон помер у безмовному крику й конвульсіях від нестерпного шлункового болю та наступного паралічу, але доктор Гудсер ніяк не міг втямити, чим саме він міг отруїтися, поки один з товаришів покійного, Том Мак-Конвей, не зізнався, що той вкрав і з’їв банку ґолднерівських персиків, якими ні з ким не поділився.

На дуже короткій поховальній службі — тіло Клоссона лежало навіть без парусинового савана під невеличкою купою каменів, бо старий Мюррей, вітрильний майстер, помер від цинги, а зайвої парусини все одно не було — капітан Крозьє промовляв слова не з Біблії, яку матроси чудово знали, а зі своєї легендарної «Книги Левіафана»:

— Життя у людини одне, і воно безталанне, злиденне, мерзосвітне, жорстоке й коротке, — читав капітан речитативом. — Але найкоротше воно у тих, хто краде їжу у своїх товаришів. Такий панегірик, якщо це був він, вразив матросів. Попри те, що всі десять шлюпок, які вони вже більше двох місяців волочили й тягнули на санях, мали назви, дані їм звідтоді, коли «Еребус» і «Терор» ще борознили моря, запряжні команди матросів негайно перейменували три катери й дві пінаси, які вони завжди тягнули в другу зміну, після полудня й увечері — в час, який вони ненавиділи найбільше, бо тоді доводилося знову долати шлях, який вони вже пройшли за довгий ранок, знесилившись до краю. Ці п’ять шлюпок тепер називалися «Безталанна», «Злиденна», «Мерзосвітна», «Жорстока» й «Коротка».

Крозьє лише шкірився на це. Це значило, що моряки ще не настільки занепали духом від голоду й безнадії, і їхній англійський моряцький чорний гумор ще не втратив своєї гостроти.

Коли почався заколот, першим, хто підняв голос проти капітана, був чоловік, якого Френсіс Крозьє в останню чергу міг уявити своїм супротивником.

Була середина дня, більшість моряків пішли з табору на розвідку чи полювання, і капітан намагався заснути бодай на кілька хвилин, коли це раптом почув повільне човгання багатьох підбитих цвяхами черевиків по снігу під наметом й одразу зрозумів, що трапилась якась халепа, що виходила за межі звичайного переліку щоденних неприємностей. Скрадливість кроків, які розбудили його зі сторожкого сну, стала для нього знаком, що йдеться про заколот.

Крозьє надів шинель. Він завжди тримав заряджений пістоль у правій кишені шинелі, але останнім часом почав носити ще й менший двозарядний пістоль у лівій кишені.

На відкритому просторі між наметом Крозьє й великим госпітальним наметом зібралося близько двадцяти п’яти чоловік. Віхола, товсті шарфи й брудні «вельські перуки» заважали впізнати декого з них з першого погляду, але Крозьє не був здивований, побачивши Корнеліуса Гіккі, Магнуса Менсона, Річарда Ейлмора й з півдюжини ображених горлодерів у другому ряду. Він був вражений, побачивши людей, що стояли супроти нього в першому ряду натовпу.

Більшість офіцерів пішли з мисливськими та розвідувальними загонами, які Крозьє вислав з табору цього ранку, — Крозьє занадто пізно зрозумів, що припустився помилки, відрядивши всіх своїх найвірніших офіцерів, включаючи лейтенанта Літтла, свого другого помічника Роберта Томаса, свого відданого помічника боцмана Тома Джонсона, Гаррі Пеґлара та інших, залишивши найслабших моряків тут, у Госпітальному таборі, — але попереду натовпу, що зібрався, стояв молодий лейтенант Годжсон. Крозьє також був приголомшений, побачивши Рувима Мейла, півбакового старшину, та фор-марсового старшину з «Еребуса» Роберта Сінклера. Мейл і Сінклер завжди були добрими моряками.

Крозьє ступив уперед так стрімко, що Годжсон відступив на два кроки назад, наштовхнувшись на недоумкуватого здорованя Менсона.

— Чого бажають джентльмени моряки? — прохрипів Крозьє. Не бажаючи, щоб його голос звучав слабким кваканням, він надав йому такої гучності й владності, на які тільки спромігся. — Що, в біса, тут відбувається?

— Нам потрібно поговорити з вами, капітане, — сказав Годжсон. Голос молодого чоловіка тремтів від напруження.

— Про що? — Крозьє сягнув правою рукою до кишені.

Він побачив, як доктор Гудсер виглянув з госпітального намету й здивовано витріщився на натовп. Крозьє нарахував у натовпі двадцятьох трьох моряків і, попри низько натягнуті «вельські перуки» й шарфи, що прикривали обличчя, тепер розпізнав усіх до єдиного. Він їх запам’ятає.

— Про повернення, — відповів Годжсон. Матроси позад нього почали схвально бубоніти, як це завжди буває серед бунтівників. Крозьє відреагував не одразу. Однією з добрих новин була та, що якби це був активний заколот, якби моряки, включаючи Годжсона, Мейла та Сінклера, заздалегідь змовилися силою взяти командування експедицією у свої руки, Крозьє досі був би вже мертвим. Вони б почали діяти в тьмяних сутінках опівночі.

Другою й останньою гарною новиною була та, що заледве двоє чи троє з матросів з натовпу були озброєні рушницями, решту зброї забрали із собою шістдесят шість моряків, які сьогодні вранці вирушили на полювання.

Крозьє подумки занотував собі на майбутнє ніколи не дозволяти всім морським піхотинцям покидати табір одночасно. Тозеру та іншим нетерпеливилося пополювати. Капітан був таким втомленим, що не подумав як слід, дозволивши їм піти.

Капітан вдивлявся в обличчя у натовпі. Слабкодухі одразу опускали очі додолу, соромлячись зустрітися з ним поглядом. Сильніші, на кшталт Мейла й Сінклера, дивилися на нього з викликом. Гіккі втупився у нього такими холодними ворожими очима, які могли б належати одному з білих ведмедів, з якими вони стикалися, — або й самій тварюці з криги.

— Повернення куди? — гримнув Крозьє.

— До т-табору Т-терору, — відповів затинаючись Годжсон. — Там залишилися консервовані продукти, трохи вугілля й плити. А також інші шлюпки.

— Не будьте дурнями, — сказав Крозьє. — Ми перебуваємо щонайменше за шістдесят п’ять миль від табору Терору. Ви дістанетеся туди — якщо взагалі дістанетеся — тільки у жовтні, коли має настати справжня зима.

Годжсон знітився, але тут обізвався фор-марсовий старшина з «Еребуса»:

— Ми, хай йому трясця, набагато ближче до табору, ніж до річки, і поки ми дотягнемо туди шлюпки, всі сконаємо.

— Це не так, містере Сінклер, — роздратовано сказав Крозьє. — Ми з лейтенантом Ліплом підрахували, що затока з гирлом річки розташована менше ніж за п’ятдесят миль звідси.

— Затока, — глумливо повторив за капітаном матрос на ім’я Джордж Томсон, відомий п’яниця й ледар. — А гирло річки Бека — за п’ятдесят миль ще далі на південь, — продовжував Гомпсон. — Більше ніж за сотню миль звідси.

— Що за тон, Томпсоне? — застеріг Крозьє таким низьким і страшним голосом, що навіть цей нахаба розгублено кліпнув й опустив очі. Крозьє знову обвів поглядом натовп і заговорив, звертаючись до всіх моряків:

— Насправді, геть не важливо, сорок миль до гирла річки Бека, чи п’ятдесят, бо є гарні шанси на те, що там буде відкрита вода… ми будемо плисти в шлюпках, а не волочитимемо їх. А тепер повертайтеся до своїх обов’язків і забудьте ці нісенітниці.

Дехто з матросів завагався, але Магнус Менсон стояв як широка гребля, що втримує озеро їхньої непокори на місці. Рувим Мейл сказав:

— Ми хочемо повернутися назад на корабель, капітане. Ми думаємо, що там у нас будуть кращі шанси вижити.

Тепер уже Крозьє закліпав очима.

— Повернутися на «Терор»? Боже правий, Рувиме, до корабля доведеться пройти шлях завдовжки понад дев’яносто миль — паковою кригою, а також через усю ту горбисту місцевість, яку ми вже пройшли. Сани і шлюпки не здолають їх.

— Ми візьмемо всього одну шлюпку, — сказав Годжсон. Матроси за його спиною згідливо загомоніли.

— Про що ви, в біса, говорите, як це «одну шлюпку»?

— Одну шлюпку, — наполягав Годжсон. — Одну шлюпку на одних санях.