Дэн Симмонс – Терор (страница 122)
— Так точно, сер, — відповів Хані, — скоса позираючи на поломаний протез, бо якому ж майстрові подобається, коли його виріб нівечать або необережно поводяться з ним. — У нас залишилось не так багато деревини, але є одне запасне стерно з яла, яке ми прихопили як запасне для пінас і з якого я легко міг би витесати нову ногу, якщо накажете.
— Ви чули це, містере Бланкі? — спитав Крозьє — Піднімайте свою дупу, і нехай містер Хані допоможе вам дошкандибати до останньої шлюпки містера Годжсона, щоб ви на неї сіли. Швидше. Ми вас поремонтуємо до завтрашнього обіду.
Бланкі посміхнувся.
— А може містер Хані полагодити ще й це, капітане? — Він стягнув з кукси чашу дерев’яного протеза і відстебнув незручне кріплення з ремінців та шматків міді.
— Господи Ісусе, — тільки й сказав Крозьє.
Він нахилився, щоб краще роздивитися скривавлений обрубок з чорною плоттю довкола білої кістки, але одразу ж відсахнувся від жахливого смороду, що вдарив у ніс.
— Так, сер, — сказав Бланкі. — Я здивований, що доктор Гудсер ще досі не почув цього запаху. Щоправда, я завжди намагався стояти з підвітряного від нього боку, коли допомагав йому в лазареті. Хлопці з мого намету знають, що відбувається, сер. Тут уже нічого не вдієш.
— Дурниці, — сказав Крозьє. — Гудсер зможе… — і замовк.
Бланкі посміхався. Це не була саркастична чи зла посмішка, швидше легка, сповнена справжнього гумору.
— Зможе що, капітане? Відтяти мені ногу по стегно? Чорні плями й червоні смуги вже піднялися аж до задниці й мого, як то кажуть, двадцять першого пальця — даруйте, сер, за такі яскраві подробиці. І навіть якщо він мене прооперує, скільки днів мені доведеться лежати в шлюпці, як рядовому Хетеру — впокой. Господи, душу бідолахи, — щоб мене тягнули інші моряки, такі ж утомлені, як я сам?
Крозьє промовчав.
— Ні, — продовжив Бланкі, вдоволено пихкаючи своєю люлькою, — я думаю, буде ліпше, якщо я залишуся тут, на самоті, й просто відпочину й трохи подумаю про те та про се. Я прожив гарне життя. Я хочу трохи подумати про нього, перш ніж біль та сморід стануть такими нестерпними, що мені стане не до розмірковувань.
Крозьє зітхнув, поглянув на теслю, потім на льодового лоцмана й знову зітхнув. Він витягнув з кишені шинелі флягу з водою:
— Ось, візьміть.
— Дякую, сер. Не відмовлюся. Щиро вдячний, — сказав Бланкі.
Крозьє обмацав інші свої кишені:
— У мене немає нічого їстівного. Містере Хані?
Тесля простягнув вкритий цвіллю сухар і шматок чогось зеленішого за дубову кору, що колись, очевидно, було м’ясом.
— Ні, дякую, Джоне, — сказав Бланкі — Я справді не голодний. Але, капітане, ви не могли б зробити мені послугу?
— Що саме, містере Бланкі?
— Моя родина живе у Кенті, сер. Біля Інгтем Моут на північ від Тангбридж Веллс. Принаймні, мої Бетті, Майкл і старенька матінка залишалися там, коли я вирушав у рейс, сер. Я хотів би знати капітане, тобто я маю на увазі, якщо вам поталанить і ви потім матимете час…
— Якщо я повернуся до Англії, то, присягаюся, розшукаю ваших рідних і розповім їм, що ви, сидячи на валуні, курили люльку, посміхалися й виглядали таким задоволеним, як лінивий сквайр[118], коли я бачив вас востаннє, — сказав Крозьє. Він витягнув з кишені пістоль.
— Лейтенант Літтл у свою підзорну трубу помітив тварюку — вона скрадалася за нами весь ранок, Томасе. Незабаром вона з’явиться. Ви маєте це взяти.
— Дякую, ні, капітане.
— Ви впевнені в цьому, містере Бланкі? Тобто в тому, що залишаєтеся? — запитав капітан Крозьє. — Якби ви протрималися… з нами… всього лише тиждень чи трохи більше, ваше знання криги стало б нам у великій пригоді. Хто знає, якими будуть умови на паковій кризі за двадцять миль на схід звідсіля?
Бланкі посміхнувся.
— Якби з вами не залишався містер Рейд, я б зважив на ваші слова, капітане. Поза всяким сумнівом. Але він найкращий льодовий лоцман — після мене, звісно, — якого тільки можна побажати.
Крозьє й Хані потисли йому руку. Потім вони розвернулися й поквапилися геть, наздоганяючи останню шлюпку, яка вже зникала за далеким пагорбом на півдні.
Вона прийшла запівніч.
У Бланкі вже кілька годин як закінчився тютюн і замерзла вода у флязі, яку він необачно залишив лежати на сусідньому валуні. Він відчував біль, спати не хотілося.
На темному небі висілися зірки. З північного заходу подув вітер, як завжди ввечері, й температура повітря впала градусів на сорок нижче свого полуденного значення.
Бланкі поклав свій тріснутий протез, чашу й шкіряні ремінці на сусідній валун. Хоча його діймав біль у гангренозній куксі, а порожній шлунок скрутило судомами, найбільше боліла нога внизу коліна — фантомна кінцівка.
Зненацька поряд з’явилася тварюка.
Її обриси проступали не далі як за тридцять кроків від нього.
«Мабуть, вона вилізла з якоїсь невидимої дірки у кризі», — подумав Бланкі.
Він згадав ярмарок, на який ходив колись у дитинстві, нашвидкуруч збиту із дощок сцену і чарівника в накидці з пурпурового шовку і високому конічному капелюсі, вишитому планетами й зірками. Він з’являвся так само — вигулькував з люка під здивовані обличчя сільської публіки.
— Вітаю, — сказав Томас Бланкі примарному силуету на кризі.
Тварюка підвелася на задні лапи — кошлата шерсть, міцні м’язи, підсвічені призахідним сонцем пазурі, блиск зубів у пащеці — не схожа на жодного хижака, пам’ять про які зберігає людська раса. Бланкі припустив, що на зріст вона більше дванадцяти футів, можливо, чотирнадцять.
У її очах — непроникно чорних на тлі чорного силуету — не відбивалося світло згасаючого сонця.
— Щось ти припізнився, — сказав Бланкі, ледь стримуючи стукотіння зубів. — Я вже довгенько на тебе чекаю.
Він швиргонув свою дерев’яну ногу та брязкітливі ремені у примару.
Тварюка не намагалася ухилитися від імпровізованого снаряда. Якусь хвилину вона стояла нерухомо, а потім, як привид, навіть не відштовхуючись від криги ногами, почвара ковзнула до нього, здіймаючи передні лапи і затуляючи своєю темною страхітливою масою все, що доти бачив льодовий лоцман.
Томас Бланкі вишкірився й міцно стиснув зубами чубук холодної люльки.
46 КРОЗЬЄ
На десятий тиждень походу єдиною річчю, що тримала Френсіса Роудона Мойру Крозьє на ногах і спонукала його йти вперед, було блакитне полум’я, яке палахкотіло в його грудях. Що більш втомленим, і спустошеним, і хворим, і розбитим ставало його тіло, то гарячіше й шаленіше палало це полум’я. І він знав, що це не просто якась метафора на позначення його рішучості. І не оптимізм як такий. Блакитне полум’я в його грудях прагнуло проникнути до його серця, немов якась чужа сутність, було невідступним, як хвороба, й зосереджувалося в ньому, як осердя впевненості, що він зробить усе можливе для того, щоб вижити.
Іноді Крозьє був близький до того, щоб піднести до Бога молитву, аби це блакитне полум’я нарешті полишило його, погасло, і тоді він міг би змиритися з неминучим, лягти долі й натягти на себе замерзле укривало, як дитина ковдру, поринаючи у сон.
Сьогодні вони залишилися на стоянці — вперше за місяць не рушили далі, тягнучи сани й човни. І розпакували й незграбно встановили великий госпітальний намет, хоча не стали встановлювали великих наметів для їдалень. Матроси називали це нічим не примітне місце біля невеличкої бухти на південному узбережжі Землі Короля Вільяма Госпітальним табором.
За останні два тижні вони перетнули здиблений лід величезної затоки, що глибоко врізалася в основу мису, який протягом тих кількох тижнів, коли вони брели вздовж нього на південний захід, здавався безкінечним — він усе випинався й випинався. Але зараз вони знову прямували на південний схід уздовж берегової лінії в основі того мису і далі на схід — у правильному напрямку, якщо вони хотіли дістатися річки Бека.
Крозьє взяв із собою у похід секстант і теодоліт, у лейтенанта Літтла теж був секстант, а ще вони про всяк випадок прихопили інструменти покійного Фітцджеймса, але ні той, ні той офіцер уже кілька тижнів поспіль не брали до рук приладів, щоб визначити положення загону за сонцем чи зірками. Зараз це було неважливо: якщо Земля Короля Вільяма була півостровом, як вважали більшість арктичних дослідників, серед них колишній командир Крозьє Джеймс Кларк Росс, тоді ця берегова лінія приведе їх до гирла річки Бека; якщо ж вона була островом, як припускав лейтенант Гор і підозрював Крозьє, тоді вони скоро побачать материк на південь від них, перетнуть протоку, яка має бути вузькою, і вийдуть до гирла річки Бека.
Хай там як, Крозьє, який не мав іншого вибору, окрім як рухатися вздовж узбережжя, тим часом послуговуючись методом зчислення шляху, підрахував, що зараз вони були приблизно за дев’яносто миль від гирла річки Бека.
У цьому поході вони долали в середньому тільки трохи більше однієї милі за день. В деякі дні вони проходили по три або чотири милі, нагадуючи Крозьє про фантастичну швидкість, з якою вони здійснювали перехід від кораблів до табору Терору по крижаній дорозі, яку вони проклали, але іншими днями — коли під полоззям було більше каменю, ніж криги; коли вони переходили вбрід несподівані струмки, а одного разу навіть справжню річку; коли вони вимушені були мордуватися на морській кризі, якщо берег ставав занадто скелястим; коли погода була вітряною; коли більше матросів, ніж зазвичай, хворих і знесилених, не могли йти у запрягу й самі опинялися в шлюпці, поки їхні товариші тягнули зайву вагу протягом шістнадцяти годин, перетягуючи спочатку чотири вельботи і катер, а потім повертаючись за іншими трьома катерами й двома пінасами, — вони просувалися тільки на кілька сотень ярдів від місця нічного табору.