Дэн Симмонс – Терор (страница 121)

Він кульгав собі далі, підбадьорював супутників жартами, не шкодуючи вділити виснаженим, утомленим матросам дрібку свого тютюну, шматочок тріски чи мороженої яловичини. Товариші по намету, знав Бланкі, цінували його. Він, коли надходила черга, стояв на вахті ночами, що ставали все коротшими, й ніс рушницю, шкутильгаючи поруч із саньми вранці як охоронець, хоча Томас Бланкі краще за будь-кого на світі знав, що проста рушниця не зупинить Жахливу Бестію, коли вона нарешті з’явиться, щоб вхопити свою чергову жертву.

Муки Довгого Походу збільшувалися. Моряки повільно вмирали не тільки від голоду, цинги та наслідків несприятливих погодних умов, але сталося також два випадки жахливої смерті від отруєння, якою помер капітан Фітцджеймс: Джон Кові, кочегар, який пережив вторгнення тварюки на «Еребус» дев’ятого березня, помер у корчах, волаючи від болю, а потім у безмовному паралічі, десятого червня. Дванадцятого червня Даніель Артур, тридцятивосьмилітній інтендант з «Еребуса», знепритомнів від черевних болів і вісьмома годинами пізніше помер внаслідок паралічу легенів. Їхні тіла не були поховані по-справжньому, в могилах — загін зупинився тільки для того, щоб зашити обидва тіла в залишки парусини й привалити їх камінням.

Рідчард Ейлмор, об’єкт пильної уваги з часу смерті капітана Фітцджеймса, майже не виказував ознак хвороби. Ходили чутки, що, хоча всім іншим було заборонено їсти теплі наїдки з консервованих продуктів і від того вони ще більше страждати на цингу, Ейлмору було наказано розділити пайку консервованої їжі з Кові та Артуром. Нічим, крім навмисним отруєнням, не можна було пояснити того факту, що бляшанки Ґолднера стали причиною жахливої смерті трьох людей, але жодним чином не зашкодили Ейлмору. Але хоча кожен знав про ненависть Ейлмора до капітана Фітцджеймса й капітана Крозьє, ніхто не бачив підстав, чому стюард мав труїти своїх товаришів. Хіба що він хотів отримати додаткові пайки після їхньої смерті.

Генрі Ллойд, помічник доктора Гудсера в лазареті, був одним з моряків, якого останніми днями тягли на шлюпці, — хворий на скорбут, від якого він блював кров’ю, випльовуючи втрачені зуби, — а оскільки Бланкі був одним з небагатьох моряків, крім Діггла й Волла, що залишалися з човнами після ранкового перетягування, він намагався допомагати, наскільки міг, доброму доктору.

Доволі дивно, але з настанням тепла почастішали випадки обмороження. Спітнілі матроси, які вдень скидали свої куртки й пальчатки, продовжували тягнути сани безкінечно довгими холодними вечорами — сонце тепер висіло над південним горизонтом до півночі, — не помічаючи, що температура повітря знизилася до п’ятнадцяти градусів морозу. Гудсер постійно лікував пальці й ділянки шкіри, що побіліли від обмороження або вже відмерли й почорніли.

На сонячну сліпоту або нападами головного болю, спричиненого яскравим блиском сонця, страждали половина моряків. Уранці Крозьє та Гудсер снували туди-сюди вздовж вервечки саней, вмовляючи чоловіків одягнути окуляри, але матроси ненавиділи ті потворні сітчасті штуки з дроту. Джо Ендрюс, трюмний старшина з «Еребуса» й давній друг Тома Бланкі, якось сказав, що розгледіти щось крізь ці чортові дротяні окуляри було так само важко, як дивлячись крізь дамські чорні шовкові панталони, але геть не так весело.

Тож снігова сліпота й спричинені нею головні болі стали серйозною проблемою на марші. Деякі моряки благали доктора Гудсера дати їм настоянку опію, щоб порятуватися від головного болю, але лікар казав, що в нього її вже не залишилося. Бланкі, якого часто посилали сходити і принести ті чи ті ліки із замкненої докторової скриньки, знав, що Гудсер брехав. Там ще залишалася маленька пляшечка опію, не підписана. Льодовий лоцман здогадувався, що лікар притримує її на якийсь жахливий випадок — полегшити останні години капітана Крозьє? Або самого лікаря?

Інші моряки страждали від пекельних сонячних опіків. Чоловіки обгорали до червоних пухирів на руках, обличчі та шиї, а деякі матроси, які — хай ненадовго — стягували сорочки під час нестерпної полуденної спеки, коли температура піднімалася вище нуля, ввечері виявляли, що їхня шкіра, яка після трьох років, проведених у темряві трюму, стала зовсім білою, обгоріла до червоного й швидко вкривається водянистими пухирями.

Доктор Гудсер протикав пухирі ланцетом і обробляв відкриті рани маззю, яка для Бланкі пахла тавотом.

На той час, у середині червня, коли дев’яносто п’ять вцілілих чоловіків пленталися на схід вздовж південного узбережжя мису, майже всі були на межі цілковитого виснаження.

Поки частина моряків ще могла тягнути страшенно важкі сани із шлюпками на них і вщерть напаковані вельботи без саней, інші страждальці могли трохи проїхати, щоб відпочити, а потім знову йшли у запрягу впродовж годин чи днів. Але коли стало надто багато хворих та неспроможних тягнути вантаж, Бланкі зрозумів, що їхній похід наближається до кінця.

Матроси були дуже спраглі й зупинялися біля кожного ручаю чи струмочка, падали навколішки й хлебтали воду, як собаки. Якби не ця раптова відлига, думав Бланкі, вони б усі померли від зневоднення ще три тижні тому. Паливо для спиртових плиток майже закінчилося.

Спочатку сніг, який вони кидали до рота, здавалося, начебто вгамовував спрагу, але насправді він тільки поглинав енергію тіла, й пити хотілося ще більше. Щоразу, коли вони перетягували човни через потічки й струмки, всі зупинялися, щоб наповнити водою фляги, які більше не було потреби тримати на тілі, щоб вода в них не замерзла.

Але хоча смерть від спраги найближчим часом їм не загрожувала, Бланкі бачив, що моряки підупадають на силі через сотню інших причин. Вони відлічували час до голодної смерті. Голод не давав виснаженим матросам, які не стояли на вахті, заснути протягом чотирьох години сутінок, які Крозьє виділив на сон.

Щоб поставити й згорнути голландські намети — прості дії, на які два місяці тому в таборі Терору витрачалося двадцять хвилин, — тепер потрібно було дві години вранці й дві години ввечері. І щодня це вимагало все більше часу, бо обморожені пальці розпухали все більше й ставали все незграбнішими.

Тільки кілька моряків зберігали ясний розум, навіть у Бланкі часом макітрилося в голові. Більшу частину часу Крозьє здавався найбільш притомним серед них усіх, але іноді, коли він думав, що його ніхто не бачить, капітанове обличчя ставало схожим на посмертну маску безмежно втомленої людини.

Матроси, які посеред ревучої темряви розв’язували складні кнопові вузли на тросах такелажу на п’ятдесятифутовому просмоленому реї на висоті двісті футів над палубою штормовою ніччю в Магеллановій протоці, зараз не могли при світлі дня зашнурувати своїх черевиків. Через те що в межах трьох сотень миль окіл не було жодної деревини — крім ноги Бланкі, шлюпок, щогл і саней, які вони тягли за собою, й залишків «Еребуса» та «Терору» майже за сотню миль на північ — і тому що ґрунт залишався все ще промерзлим на дюйм углиб, матроси на кожній зупинці збирали купи каміння, щоб притиснути ним краї наметів й закріпити розтяжки, аби їх не зірвало неминучим нічним вітром.

Ця робота також виконувалася цілу вічність. Матроси часто засинали, стоячи в тьмяному світлі північного сонця, тримаючи по каменюці в кожній руці. Іноді їхні товариші не могли їх розторсати.

Сталося так, що пізно пополудні у вісімнадцятий день червня 1848 року, коли матроси робили свій другий за день перехід, тягнучи шлюпки, третя нога Бланкі тріснула просто під скривавленим обрубком ноги, і він сприйняв це як знак.

Того дня доктор Гудсер не потребував його допомоги, тож Бланкі разом з іншими чоловіками повернувся за другою частиною човнів, а коли він уже шкандибав назад, його дерев’яна ступня застрягла між двома нерухомими каменями, і протез тріснув, та ще й під самим коліном. Те, що тріщина утворилася так високо, і те, що він при цьому зберіг цілковите самовладання, Бланкі сприйняв як Божий знак.

Неподалік він угледів валун, вмостився на ньому якомога зручніше, витягнув з кишені свою люльку й набив останньою дрібкою тютюну, яку він приберігав уже кілька тижнів.

Коли кілька матросів, що йшли в запрягу, зупинилися біля нього й спитали, що він робить, Бланкі незворушно відповів:

— Лишень хочу трохи посидіти, щоб дати відпочити своїй куксі.

А коли сержант Тозер, який цього сонячного дня командував ар’єргардною командою морських піхотинців, зупинився, щоб втомлено поцікавитися, чому це Бланкі сидить, якщо інші йдуть уперед, Бланкі сказав:

— Не зважайте, Соломоне. — Він завжди тішився, називаючи тупого сержанта на перше ім’я, що того страшенно дратувало. — Прошкуйте собі далі з вашими «червоноперими» й дайте мені спокій.

Через півгодини, коли останні сани із шлюпками були вже за сотню ярдів на південь від нього, капітан Крозьє повернувся назад з містером Хані, теслею.

— Що це ви, в біса, робите, містере Бланкі? — гарикнув Крозьє.

— Усього лише відпочиваю, капітане. Думаю навіть заночувати тут.

— Не будьте ослом, — сказав Крозьє. Він подивився на тріснуту ногу й повернувся до теслі.

— Ви можете це полагодити, містере Хані? Зробити до завтрашнього полудня нову ногу, а тим часом містер Бланкі поїде на одному з човнів?