Дэн Симмонс – Терор (страница 120)
Після того як сніг і крига на скелях почали танути, а вони танули швидко цього літа, що було набагато теплішим, ніж їхнє втрачене літо 1847 року, подовгаста дерев’яна ступня Тома Бланкі повсякчас ослизалася на гладкому камінні, або застрягала в крижаних розколинах, або її кріплення вискакувало з гнізда при кожному різкому рухові.
Коли вони виходили на морську кригу, Бланкі всіляко намагався показати солідарність зі своїми товаришами, повертаючись за залишеними посаду саньми разом із запряжними командами, шкутильгаючи поряд з утомленими, спітнілими матросами, переносячи якісь дрібнички, посильні для нього, зрідка зголошуючись замінити у запрягу геть виснаженого моряка. Але всі знали, що йому важко тягнути навіть свою власну вагу.
Через шість тижнів походу, протягом яких вони, покинувши табір Терору, здолали сорок сім миль і дісталися до бухти Спокою, де так тяжко помирав бідолашний капітан Фітцджеймс, Бланкі ходив уже на третій нозі — не такій міцній і годящій, як друга, — він мужньо намагався шкандибати через скелі, ручаї й стоячу воду, хоча більше не повертався назад, щоб здійснити ненависне пообіднє перетягування другої частини шлюпок.
Том Бланкі розумів, що став надто важким тягарем для виснажених і хворих матросів, яких зараз залишилося вже дев’яносто п’ять, не рахуючи Бланкі, коли тягнувся разом з ними на південь.
Що примушувало Бланкі йти, навіть коли його третя нога почала розщеплюватися і вже не було запасних рангоутів, щоб вирізати з них четверту, то це його зростаюча надія на те, що його навички льодового лоцмана знадобляться, коли вони сядуть у човни.
Але в той час як крижана кірка на скелях і пустищах вздовж берега розтавали впродовж дня — за словами лейтенанта Літтла, температура повітря часом піднімалася аж до сорока[117] градусів, — пакова крига поза прибережними айсбергами не виявляла жодних ознак скресання. Бланкі намагався зберігати спокій. Він краще за будь-кого з моряків експедиції знав, що на цих широтах у морській кризі не знайдеш відкритих розводь — навіть такого «цілком нормального» літа, як це, — аж до середини, а то й кінця липня.
І все ж від стану криги залежало не тільки те, чи стануть здібності Бланкі у пригоді товаришам, — йшлося також про його виживання. Якщо невдовзі вони сядуть в шлюпки, він, можливо, виживе. Для переходу в шлюпці нога йому не потрібна. Крозьє вже давно призначив Томаса Бланкі шкіпером пінаси — старшим над вісьмома моряками, — а якщо льодовий лоцман знову вийде в море, він напевно виживе. За будь-яких обставин, він зможе довести їхню маленьку флотилію з десяти розколотих і побитих шлюпок прямо в гирло Великої Рибної річки Бека, де вони зможуть зупинитися, щоб переоснастити човни для річкового плавання, а потім — з допомогою найслабшого північно-західного вітру та зусиль матросів на веслах — швидко піднятися вгору по течії. Бланкі знав, що долати пороги буде важко, особливо для нього, звідколи на своїй хисткій третій нозі він може переносити лише невелику вагу, але порівняно зі страхітливим напруженням останніх восьми тижнів походу це буде просто дитячою прогулянкою.
Якщо Томас Бланкі зможе протриматися до того дня, коли вони сядуть у шлюпки, він житиме.
Але Бланкі знав таємницю, яка вкидала його у відчай, попри те, що він завжди був життєлюбом і ніколи не занепадав духом: тварюка на кризі, втілення жахіття, переслідувала його.
Її бачили щодня або через день, коли довга вервечка моряків огинала великий мис, потім рухалася вздовж берегової лінії на схід, кожного дня одразу по обіді повертаючись за залишеними п’ятьма човнами і кожного вечора в сутінках близько одинадцятої знесилено падаючи у своїх вологих голландських наметах, щоб заснути на кілька годин.
Тварюка скрадалася за ними. Іноді офіцери бачили її в підзорну трубу, коли дивилися в бік моря. Ні Крозьє, ні Літтл, ні Годжсон, ні хтось інший з тих офіцерів, що залишалися, ніколи не казали запряжним командам, що вони вгледіли бестію, але Бланкі — який мав більше часу, ніж інші, щоб спостерігати й думати, — зауважував, як вони пошепки радяться, й усе збагнув.
Часом траплялося, що ті, хто тягнув останні у валці сани, чітко бачили почвару неозброєним оком. Іноді вона йшла позаду них, тримаючись на віддалі милі чи й менше, — темна пляма на тлі білого снігу або біла пляма на тлі чорних скель.
— Це всього лише один з білих полярних ведмедів, — сказав Джеймс Рейд, рудобородий льодовий лоцман з «Еребуса» і один з найближчих теперішніх друзів Бланкі. — Принагідно, з оказією, вони зжеруть тебе, але переважно вони доволі некривдні. Кулі вбивають їх. Сподіватимемося, він підійде ближче. Трохи свіжого м’яса нам не завадить.
Але Бланкі знав, що це не один з тих білих ведмедів, яких вони час від часу відстрілювали. Це була
Цей похід дався взнаки кожному, але Бланкі діймали постійні муки, проте він страждав не від цинги, яка, здавалося, вражала його меншою мірою, ніж інших, а від болю в обрубку ноги, відірваної тварюкою. Пересуватися по скелястому узбережжю, часом вкритому кригою, було для нього так важко, що починаючи із самого ранку кожного дня походу, що тривав шістнадцять або й вісімнадцять годин, кров з його стертої до живого кукси переливалася через край чашоподібного заглиблення в протезі й шкіряні ремені, якими він прикріплювався до обрубка ноги. Кров просотувалась через товсті парусинові штани й стікала вниз по його дерев’яній нозі, залишаючи за ним кривавий слід. Кров’ю просякав поділ довгої спідньої сорочки й підштаники.
У перші тижні походу, поки ще трималися морози, кров, на щастя, замерзала. Але зараз, коли денна температура піднімалася вище нуля, Бланкі стікав кров’ю, як заколотий кабанчик.
Спочатку довгий плащ та шинель доречно приховували найгірші свідчення кровотечі Бланкі від капітана та інших, — але із середини червня стало вже занадто тепло, щоб залишатися у верхньому одязі, коли йдеш у запрягу, тож купа просяклих потом плащів та вовняного одягу звалювалася просто в шлюпки, які вони перетягували. Матроси часто, в найтепліші години дня, тягли сани навіть без светрів, надягаючи більше вдяганок, коли по обіді починало холодати й температура опускалася до нуля градусів. Коли Бланкі запитували, чому він продовжує носити довгу зимову шинель, він лише віджартовувався:
— Я холоднокровний, хлопці, — казав він зі сміхом. — Холод по дерев’яній нозі піднімається від землі просто до моїх печінок. Я не хочу, щоб ви бачили, як я ловлю дрижаки.
Але зрештою йому все-таки довелося зняти шинель. Оскільки Бланкі коштувало величезних зусиль, шкандибаючи, не відставати від товаришів, а також тому, що від болю у роз’ятреній куксі він повсякчас обливався потом, навіть коли стояв на місці, він більше не міг залишатися в усіх своїх зимових вдяганках, які то замерзали на холоді, то потім відтавали.
Коли матроси побачили, що він стікає кров’ю, вони нічого не сказали. У кожного були свої проблеми. В більшості кровоточили рани від цинги.
Крозьє з Літтлом часто відводили Бланкі та Джеймса Рейда вбік, запитуючи у двох льодових лоцманів їхню професійну думку про кригу одразу за стіною айсбергів, яка тяглася вздовж берега. Коли вони знову повернули на схід, вздовж південного узбережжя мису, який випинався на кілька миль у море на південний захід від бухти Спокою і через який їхній шлях на південь став довшим, мабуть, миль на двадцять, Рейд висловив думку, що крига між цією частиною Землі Короля Вільяма і материком, байдуже, з’єднана з ним Земля Короля Вільяма чи ні, буде скресати повільніше, ніж пакова крига на північному заході, де літня відлига приходить динамічніше.
Бланкі був більш оптимістичним. Він вказав на те, що айсберги, які скупчилися тут вздовж південного узбережжя, стають усе меншими й меншими. Колись величезна стіна айсбергів — бар’єр, що відділяв берег від морської криги, — тепер була не більшою перешкодою, ніж купа низьких торосів. Причина полягала в тому, казав Бланкі Крозьє, і Рейд з ним погоджувався, що цей мис Землі Короля Вільяма захищає цю частину моря й узбережжя — або, можливо, затоки й узбережжя — від льодовикового потоку, який насувався з північного заходу на «Еребус» та «Терор» і навіть на узбережжя біля табору Терору. Цей нескінченний натиск криги, зазначив Бланкі, починається від самого Північного полюсу. Тут, на південь від Землі Короля Вільяма, відчувається захист південно-західного мису. Тому можливо, що крига тут скресне швидше. Коли Бланкі висловив таке припущення, Рейд здивовано подивився на нього. Бланкі знав, про що подумав інший льодовий лоцман: «Затока це чи протока, що веде до бухти Шатрі й гирла річки Бека, в обмеженому просторі крига зазвичай скресає в останню чергу».
Рейд вчинив би правильно, якби озвучив свою думку капітанові Крозьє, — але він промовчав, очевидно, не бажаючи суперечити своєму другові й товаришу льодовому лоцману, — проте Бланкі залишався оптимістично налаштованим. Насправді оптимізм оселився в серці й душі Томаса Бланкі ще з тієї темної ночі п’ятого грудня минулого року, коли він уже вважав себе покійником, після того як Тварюка з криги, напавши на нього на «Терорі», потім погналася за ним, переслідуючи в крижаному лісі торосів. Двічі те створіння намагалося його вбити. І двічі Томас Бланкі втрачав лише частину однієї ноги.