Проте у випадку з капітаном Фітцджеймсом вони не допомагали. Параліч охопив усі кінцівки.
Він продовжував блювати й корчитися від спазмів ще довго після того, як уже не міг говорити чи спілкуватися за допомогою жестів.
Але те, що його голосовий апарат перестав функціонувати, принаймні позбавило моряків від тяжкої необхідності чути крики їхнього капітана, який страждав від нестерпного болю. Однак мені довелося бачити його конвульсії та його рот, відкритий у німому крику, того довгого останнього дня.
Цього ранку, на четвертий і останній день агонії капітана Фітцджеймса, його легені почали відмовляти, бо параліч уже охопив дихальні м’язи.
Він весь день задихався. Ми з Ллойдом — іноді з допомогою капітана Крозьє, який провів багато годин зі своїм другом в його останній час — садовили його, або ставили на ноги, підтримуючи попід руки, або навіть водили наметом паралізованого чоловіка, що безсило волочив свої ноги в панчохах по крижано-гравійній підлозі, в даремній спробі допомогти його слабким легеням працювати.
У розпачі, я спробував влити у горлянку капітана Фітцджеймса настоянку лобелії — індіанського тютюну — кольору віскі, яка була майже чистим нікотином, проштовхуючи її вниз паралізованим стравоходом своїми голими пальцями. Це було так, наче годувати конаюче пташеня. Настоянка лобелії була найсильнішим респіраторним стимулятором, що залишався у моїй спустошеній аптечці, — засобом, якому безмежно вірив доктор Педді.
«Вона воскресила б Ісуса на день раніше», — частенько повторював Педді ці богохульні слова, коли бував напідпитку.
Але й вона не допомогла.
Слід пам’ятати, що я простий хірург, не терапевт. Я вчився анатомії, моя спеціалізація — хірургія. Лікарі прописують ліки, хірурги ріжуть. Але я намагався з найбільшою користю використовувати препарати, що дісталися мені від мертвих колег.
Найжахливішим в останні години капітана Фітцджеймса було те, що він увесь час був повністю притомним і усвідомлював усе, що з ним відбувалося — блювання й корчі, втрату голосу й здатності ковтати, поширення паралічу й люту ядуху в останні страшні години. Я бачив паніку і жах у його очах. Його розум був живий. Помирало його тіло. Він не міг нічого вдіяти, щоб полегшити ці тортури, крім як благати мене поглядом. А я був безсилий йому помогти.
Іноді мені нестерпно хотілося ввести капітанові летальну дозу чистої коки, щоб покласти край його стражданням, але клятва Гіппократа й християнська віра не дозволяли мені цього зробити. Натомість я виходив з намету й плакав, попередньо переконавшись, що ніхто з офіцерів чи матросів мене не бачить.
Капітан Фітцджеймс помер о третій годині вісім хвилин пополудні цього дня, у вівторок, на шостий день червня, у рік від Різдва Христового тисяча вісімсот сорок восьмий. Мілка могила для нього вже була викопана. Камені на нагробок зібрані й складені. Всі моряки, хто міг одягтися й стояти на ногах, зійшлися на заупокійну службу. Багато з тих, хто служили під його командуванням останні три роки, плакали. Навіть попри те, що сьогодні було тепло — від п’яти до десяти градусів нижче нуля, — з безжалісного північного заходу налетів крижаний вітер, і сльози замерзали на бородах чи шарфах.
Кілька морських піхотинців, що залишилися в нашій експедиції, дали залп у повітря.
З пагорба над могилою спурхнула біла куріпка й полетіла на пакову кригу.
Пролунав гучний стогін. Матроси були у розпачі не через смерть капітана Фітцджеймса, а через втрату куріпки, з якої на вечерю можна було б приготувати печеню. Поки морські піхотинці перезарядили свої мушкети, пташка вже відлетіла на сотню ярдів, опинившись поза межами дальності пострілу. (І жоден з морських піхотинців не зміг би влучити у птаха на льоту з віддалі сотні ярдів, навіть якби вони почувалися цілком добре й не ловили дрижаків від холоду.)
Пізніше — всього через півгодини — капітан Крозьє зазирнув у госпітальний намет і поманив мене пальцем, даючи знак вийти до нього на холод.
— Капітана Фітцджеймса вбила цинга? — одразу запитав він.
Я зізнався, що маю обгрунтовані сумніви щодо цього. Недуга, яка спричинилася до смерті капітана, була набагато страшнішою.
— Капітан Фітцджеймс думав, що стюард, який прислуговував йому та іншим офіцерам після смерті Гора, труїв його, — прошепотів капітан. — Таке можливо?
— Брідженс? — вигукнув я занадто голосно.
Я був глибоко вражений. Мені завжди подобався начитаний літній стюард.
Крозьє похитав головою.
— Останні два тижні офіцерам «Еребуса» прислуговував Річард Ейлмор, — сказав він. — Це могла бути отрута, докторе Гудсер?
Я вагався. Якби я відповів «так», Ейлмора, поза сумнівом, на світанку розстріляли б.
Стюард кают-компанії був тим моряком, який у січні отримав п’ятдесят канчуків за свою нерозважливу участь у Великому Венеційському карнавалі. Ейлмор був також другом, а часто і довіреною особою миршавого й іноді облудно-підступного помічника купора з «Терору». Ейлмор, як ми всі знали, мав дріб’язкову й уразливу душу.
— Цілком можливо, що смерть настала від отрути, — сказав я Крозьє півгодини тому. — Але не обов’язково від навмисне підмішаної отрути.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Крозьє.
Наш останній капітан виглядав таким виснаженим цієї ночі, що його бліда шкіра буквально світилася в зоряному світлі.
Я сказав:
— Я маю на увазі, що офіцери їли найбільші порції з останніх консервів Ґолднера. У зіпсованих консервованих продуктах часто міститься якась незрозуміла отрута, що має потужну паралітичну дію. Ніхто не знає походження цієї отрути. Можливо, це якісь мікроскопічні організми, яких ми не можемо розгледіти через наші оптичні прилади.
Крозьє прошепотів:
— Хіба ми не відчули б запаху, якби консервовані продукти виявилися зіпсованими?
Я похитав головою і схопив капітана за рукав шинелі, щоб надати більшої ваги своїм словам:
— Ні. У цьому й жах такої отрути, що вона спочатку паралізує голосові зв’язки, а потім усе тіло. Її не можна виявити чи дослідити. Вона невидима, як сама смерть.
Крозьє надовго задумався.
— Я накажу всім утриматися від споживання консервованих продуктів упродовж трьох тижнів, — сказав він нарешті. — Спробуємо протриматися на залишках солоної яловичини й на галетах. Їстимемо продукти холодними.
— Навряд чи матроси й офіцери зрадіють такому вашому розпорядженню, — прошепотів я. — Консервовані супи та овочі як ніщо інше підходять для харчування на марші. Вони можуть збунтуватися через такі суворі обмеження за таких тяжких умов.
Тоді Крозьє посміхнувся. Дивною моторошною посмішкою.
— Тоді я не всім накажу утриматися від споживання консервованих продуктів, — прошипів він. — Стюард Ейлмор продовжить їх їсти — з тих самих консервних банок, з яких він годував Джеймса Фітцджеймса. Добраніч, докторе Гудсер.
Я повернувся в госпітальний намет, обійшов сплячих хворих, а потім заповз у свій спальний мішок, влаштувавшись там зі своєю портативною письмовою конторкою з червоного дерева на колінах.
Мій почерк такий кривулястий і нерозбірливий, бо мене всього трусить.
І не тільки від холоду.
Щоразу, коли я починаю думати, що добре знаю когось з цих матросів чи офіцерів, як одразу виявляю, що помилявся.
Навіть через мільйони років наукового прогресу медицина ніколи не осягне таємниць людської душі.
Завтра вдосвіта ми вирушаємо. Гадаю, таких довгих зупинок, як ці останні два дні в бухті Спокою, більше не буде.
45 БЛАНКІ
Шир. невідома, довг. невідома
18 червня 1848 року
Коли третя і остання за рахунком нога Томаса Бланкі тріснула, він зрозумів, що це кінець. На його першу ногу було любо-мило подивитися. Вирізана з цілого шматка твердого англійського дуба й ретельно обстругана містером Хані, вмілим теслею з «Терору», вона була справжнім витвором мистецтва, і Бланкі полюбляв похизуватися нею. Льодовий лоцман походжав кораблем на своїй дерев’яній нозі, як добродушний пірат, а коли Бланкі мав виходити на лід, він причіпляв до протеза чудово припасовану дерев’яну ступню, яка кріпилася у спеціальному гнізді. У підошву цієї ступні було вбито цілу купу цвяхів та гвинтів, які дозволяли ходити по кризі навіть краще, ніж шипи матроських зимових черевиків, — і одноногий моряк, хоча й нездатний тягнути сани, легко поспівав за загоном під час їхнього походу від покинутого корабля до табору Терору, а потім на довгому шляху на південь, а тепер на схід.
Але зараз він уже не поспівав.
Його перша нога зламалася якраз під коліном дев’ятнадцять днів по тому, як вони полишили табір Терору, невдовзі після похорону бідолашних Пілкінгтона й Гаррі Ле Вісконте.
Того дня Том Бланкі й містер Хані, з дозволу капітана Фітцджеймса, їхали в пінасі, прив’язаній до саней, які тягнули двадцять виснажених моряків, поки тесля вирізав нову ногу й ступню для льодового лоцмана зі шматка запасного рангоуту.
Бланкі ніяк не міг вирішити, пристібати йому свою ступню чи ні, коли він шкандибав поряд із саньми та спітнілими матросами, які безбожно лаялися. Якщо вони все-таки наважувалися виходити на морську кригу — як тоді, у перші дні, коли вони перетинали замерзлу затоку на південь від табору Терору, а потім коли переходили через Тюленячу бухту, й ще раз, коли проходили по широкій затоці на північ від мису, де поховали Ле Вісконте, — втикана гвіздками й гвинтами ступня чудово поводилася на льоду. Але більшість їхнього шляху на південь, а потім на захід довкола й вздовж великого мису, а зараз знову на схід пролягала по суходолу.
