І завтра, 26 квітня, ми вирушаємо в дорогу, тримаючи курс на Велику Рибну річку Бека.
44 ГУДСЕР
69°?′?″ півн. шир., 98°?′?″ зах довг.
Бухта Спокою, 6 червня 1848 року
З приватного щоденника доктора Гаррі Д. С. Гудсера:
Вівторок, 6 червня. Капітан Фітцджеймс зрештою помер. Дякувати Богові. На відміну від інших, хто сконав за останні шість тижнів по тому, як ми вирушили на південь, тягнучи в запрягу човни (пекельно важка праця, від якої не звільнений навіть єдиний вцілілий лікар), капітан, на мою думку, помер не від цинги.
У нього була цинга, поза всяким сумнівом. Я тільки що завершив посмертний огляд цього доброго чоловіка, і синці, кровоточиві ясна й почорнілі губи підтверджують це. Але не скорбут був убивцею.
Останні три дні капітан Фітцджеймс провів тут, десь за вісімдесят миль від табору Терору, на промерзлому мисі у незахищеній від вітру бухті, де берегова лінія Землі Короля Вільяма круто вигинається на захід. Уперше за шість тижнів ми розпакували всі намети — включно з великими — і скористалися вугіллям з одного з кількох мішків, які ми взяли з собою, та чавунною плитою з вельбота, що її одна запряжна команда дотягла аж сюди. Протягом цих шести тижнів ми харчувалися холодною або ледь нагрітою над маленькими спиртовими плитками їжею. В останні ж два дні ми мали гарячу їжу. Щоправда, її було зовсім недостатньо — лише третина раціону, необхідного для нашої неймовірно напруженої роботи, але це була гаряча їжа. Два ранки ми прокидалися на тому самому місці. Матроси назвали його бухтою Спокою.
Ми зупинилися насамперед для того, щоб дати капітанові Фітцджеймсу можливість спокійно померти. Але в ці останні дні свого життя капітан спокою не знав.
У бідолашного лейтенанта Ле Вісконте я спостерігав ті самі симптоми, що і в капітана Фітцджеймса незадовго до його кончини. Лейтенант Ле Вісконте помер наглою смертю на наш тринадцятий день цього жахливого походу на південь — усього за вісімнадцять миль від табору Терору, якщо я не помиляюсь, і того ж таки дня віддав Богові душу рядовий морської піхоти Пілкінгтон, — але симптоми цинги проступали виразніше і в лейтенанта, і в рядового, і їхня передсмертна агонія не була такою нестерпно довгою. Зізнаюся, я не знав, що перше ім’я лейтенанта Ле Вісконте було Гаррі. Наші взаємини завжди були доволі дружніми, але водночас і доволі формальними, а в судновій ролі, наскільки я пригадую, його ім’я було записане як Г. Т. Д. Ле Вісконте.
Тепер мене гризе думка, що я мав чути — мабуть, сотню разів, — як інші офіцери час від часу називали його Гаррі, але я завжди був надто зайнятий або заклопотаний, щоб запам’ятати це. І тільки після смерті лейтенанта Ле Вісконте я звернув увагу, яким християнським іменем звуть його інші моряки.
Християнське ім’я рядового Пілкінгтона було Вільям.
Я пам’ятаю той день на початку травня, коли після короткої спільної поховальної служби Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона один із матросів запропонував, щоб невеличкий мис, де вони були поховані, назвати іменем Ле Вісконте, але капітан Крозьє не схвалив цієї пропозиції, сказавши, що коли кожну місцину, де один з нас знайде свій вічний спокій, називати на честь покійника, то такі місцини на цій землі закінчаться раніше, ніж імена.
Його слова спантеличили матросів, і, зізнаюся, мене теж. Це, мабуть, була спроба пожартувати, але такий недолугий жарт мене шокував. А приголомшені матроси просто занімили.
Можливо, саме це й мав на меті капітан Крозьє. Хай там як, але матроси більше не пропонували називати природні об’єкти на честь своїх померлих офіцерів.
Капітан Фітцджеймс демонстрував ознаки загальної слабкості вже кілька тижнів — ще до нашого виходу з табору Терору, — але чотири дні тому його несподівано вразила якась недуга, що розвивалася значно швидше за цингу і значно серйозніша за своїми наслідками.
Капітан страждав від проблем зі шлунком і кишечником уже кілька тижнів поспіль, але раптом, другого червня, Фітцджеймс геть знесилів. Під час нашого маршу було не заведено зупинятися через хворих, натомість їх клали в один з більших човнів і тягли за собою разом зі спорядженням, провіантом та іншим вантажем. Капітан Крозьє прослідкував за тим, щоб капітана Фітцджеймса влаштували якомога зручніше в його власному вельботі.
Оскільки ми рухаємося на південь навперемінно — годинами тяжко працюючи, вибиваючись із сил, щоб перетягнути п’ять з десяти важких човнів усього лише на кілька сотень ярдів по жахливих каменюках та снігу, намагаючись триматися берега, де це можливо, щоб не мати справи з паковою кригою й стиковими гребенями, іноді долаючи менше милі за день, — я зазвичай залишався з тяжкохворими моряками, поки запряжні команди поверталися назад за іншими п’ятьма шлюпками.
Частенько лише містер Діггл та містер Волл, які на своїх маленьких спиртових плитках намагалися швиденько приготувати теплу їжу для майже сотні голодуючих моряків, та кілька чоловіків з мушкетами, які мали захищати нас від тварюки з криги або ескімосів, були моїм товариством протягом цих годин. Якщо не брати до уваги хворих та конаючих.
Нудота, блювання й діарея у капітана Фітцджеймса були просто жахливими. Безжалісними. Звиваючись у корчах від нестерпних спазмів, цей сильний та мужній чоловік не міг стримати крику.
Наступного дня він спробував стати у запряг разом зі своєю командою, що волочила вельбот, — навіть офіцери час від часу тягли шлюпки, — але невдовзі капітан знову знепритомнів. Цього разу блювота й корчі вже не припинялися. Коли того дня вельбот залишили на кризі й здорові моряки повернулися, щоб притягти залишені позаду решту п’ять човнів, капітан Фітцджеймс зізнався мені, що його зір жахливо зіпсувався, і в нього часто двоїться в очах.
Я запитав його, чи він користується сонцезахисними дротяними окулярами.
Матроси ненавиділи їх, бо вони значно обмежували поле зору і спричиняли головний біль. Капітан Фітцджеймс погодився зі мною, що дарма їх не носить, але зазначив, що цей день був доволі хмарним. Ніхто з інших моряків їх також не одягав. На цьому місці наша розмова урвалася, бо в нього знову стався напад діареї й блювоти.
Пізніше вночі, у голландському наметі, де я навістив його, Фітцджеймс, задихаючись, поскаржився мені на сильний біль у горлі та постійну сухість у роті. Невдовзі йому стало важко дихати, і він більше не зміг говорити. Вдосвіта у капітана паралізувало руки настільки, що він більше не міг їх підняти, щоб писати мені записки.
Того дня капітан Крозьє оголосив привал — це була перша тривала зупинка, якою ми втішалися з часу, відколи покинули табір Терору майже шістьма тижнями раніше. Були встановлені всі намети. З вельбота Крозьє нарешті дістали великий намет лазарету — щоб його встановити на вітрі й холоді, знадобилося майже три години (знесилені матроси для такої роботи потребували набагато більше часу, ніж раніше), — і вперше за майже півтора місяці всіх хворих розмістили порівняно зручно в одному місці.
Містер Гоер, стюард капітана Фітцджеймса, який давно занедужав, помер на другий день нашого походу. (Того першого жахливого дня ми пройшли менше милі, й купа вугілля, камбузні плити та інші речі, залишені нами в таборі Терору, були все ще чітко видимі позаду нас. Складалося враження, що за дванадцять годин нелюдських зусиль ми нічого не досягли й тупцяємо на місці. Ті перші дні — нам знадобилося сім днів на те, щоб перетнути вузьку вкриту кригою затоку на південь від табору Терору, подолавши віддаль лише у шість миль, — ледь не зламали наш бойовий дух й підірвали волю до життя.)
Рядовий морської піхоти Хетер, який втратив частину мозку кількома місяцями раніше, нарешті, на четвертий день походу, дозволив своєму тілу померти. Того вечора його вцілілі побратими — морські піхотинці — зіграли на волинці над мілкою, похапцем виритою могилою свого товариша. Один за другим почали помирати й інші вслід за ними, але потім, після смертей лейтенанта Ле Вісконте й рядового Пілкінгтона наприкінці другого тижня походу, настав тривалий період, коли ніхто не помер. Матроси переконали себе в тому, що всі тяжкохворі вже померли й живими залишилися тільки дужі.
Коли капітан Фітцджеймс несподіваний почав підупадати на силі, це нагадало нам, що всі ми слабшаємо. Серед нас більше не було справді сильних. Хіба що крім велетня Магнуса Менсона, який незворушно йшов собі попереду і, здавалося, не втрачав ні ваги, ні сили.
Щоб порятувати капітана Фітцджеймса від постійного блювання, я давав йому асафетиду, рослинну смолу, помічну при шлункових спазмах. Але вона майже не допомагала. Він не міг вживати ні твердої їжі, ні рідини. Я дав хворому гідроксид кальцію, щоб привести до ладу його шлунок, але він теж не подіяв.
Від болю у горлі я рекомендував капітанові вживати сироп з морської цибулі — настоянку рослини в розчині таніну, яка є відмінним відхаркувальним засобом. Зазвичай ефективний, цей препарат, здається, не надто допоміг умирущому.
Коли у капітана Фітцджеймса відмовили спочатку руки, а потім і ноги, я спробував перуанське вино з коки — могутню мікстуру з вина та кокаїну, а також ліки, зроблені на основі розтовчених відростків рогів червоного оленя, що мають сильний запах нашатирю, а ще розчин камфори. Ці лікувальні засоби, які я давав капітанові в половинних дозах, часто затримують розвиток паралічу і навіть частково відновлюють втрачені функції організму.
