Дэн Симмонс – Терор (страница 1)
Ден Сіммонс
Терор
Ця книжка присвячується, з любов’ю й подякою за незабутні арктичні спогади, Кеннету Тобі, Маргарет Шерідан, Робертові Корнсвейту, Дугласові Спенсеру, Діві Мартіну, Вільяму Селфу, Джорджеві Феннеману, Дмитрію Тьомкіну, Чарльзові Ледереру, Христіану Нібі, Хоуксу й Джеймсові Арнессу.
1 КРОЗЬЄ
Капітан Крозьє піднявся на палубу якраз вчасно, щоб зауважити, що його корабель атакували небесні примари. Над капітаном — і над «Терором» — переливалися мерехтливі звивини світла, але одразу ж задкували, як барвисті лапи агресивних, але зрештою боязких привидів. Ектоплазматичні[1] скелетоподібні пальці тягнулися до корабля, розчепірювалися, готові хапати, а потім знову відступали.
Температура була вже 50 градусів за Фаренгейтом[2] і швидко падала. Через туман, що спустився раніше, протягом єдиної години тьмяного світла, яка тепер становила їхній день, вкорочені щогли — усі три стеньги[3] й брам-стеньги, верхній такелаж та найвищий рангоут[4] були спущені й складені на палубі[5], щоб запобігти падінню буруль на голови і зменшити шанси корабля перекинутися під вагою обмерзлої криги — усі вони стирчали зараз, наче грубо обрізані безверхі дерева, які підсвічує полярне сяйво, що витанцьовує від одного тьмяного небокраю до іншого. Крозьє спостерігав, як тороси[6] крижаних полів довкола судна ставали блакитними, потім стікали фіолетом, а згодом сяяли таким смарагдом, наче пагорби його дитинства у Північній Ірландії. Ледь не за милю по носу з правого борту велетенська плавуча гора айсберга, що затуляла собою «Еребус» — напарника «Терору» — на коротку мить, здавалося, запломеніла всередині, засяявши своїми власним холодним, потаємним вогнем.
Піднявши комір і задерши голову, за сорокалітньою звичкою оглядаючи стан щогл і такелажу[7], Крозьє помітив, що зорі над головою блищать холодно й рівно, але над самим горизонтом вони не тільки мерехтять, але й переміщуються, якщо до них придивитися, короткими ривками рухаються ліворуч, потім праворуч, потім скачуть вгору та вниз. Крозьє вже бачив таке — на далекому півдні разом з Россом та в цих водах під час попередніх експедицій. Науковець того рейсу до Південного полюса, чоловік, що вперше зимував посеред криги, протираючи й поліруючи лінзи для свого телескопа, пояснив Крозьє, що такі пертурбації зірок, ймовірно, спостерігаються через раптові зміни рефракції[8] в шарах холодного повітря, що обважніло, але неспокійно лежать над покритим кригою морем та невидимими замерзлими землями. Іншими словами, над новими континентами, яких ніколи не бачило око людини. Або принаймні, думав Крозьє, тут, в Арктиці, йдеться про очі білої людини.
Крозьє і його друг, а пізніше — командир, Джеймс Росс відкрили саме такий доти недосліджений континент — Антарктиду — менш ніж п’ятьма роками раніше. Вони назвали на честь Росса море, бухти і землю. Вони назвали гори на честь спонсорів та друзів. Вони нарекли два вулкани, що бовваніли на горизонті, на честь двох своїх кораблів — саме цих двох кораблів — назвавши димні гори Еребус і Терор. Крозьє був здивований, що вони не назвали якийсь важливий географічний об’єкт на честь свого суднового кота.
Але не назвали нічого на його честь. Аж по цей жовтневий вечір тьмяного дня 1847 року жоден арктичний чи антарктичний континент, жоден острів, затока чи фіорд, жоден гірський хребет, шельфовий льодовик, вулкан чи бодай якийсь паскудний айсберг не назвали іменем Френсіса Роудона Мойри Крозьє.
Втім, уголос Крозьє навіть не чортихнувся. Вже те, що він згадав про це, свідчило, що він таки трохи п’яний. «Ну і біс з ним, — подумав він, автоматично втримуючи рівновагу на зледенілій палубі, що зараз накренилася[9] на дванадцять градусів на правий борт і з диферентом[10] на ніс вісім градусів. — Я вже три роки поспіль частіше п’яний, ніж тверезий, хіба не так? Завжди п’яний відтоді, як Софія… Але і п’яний я все ще кращий моряк і капітан, ніж той нікчемний байстрюк Франклін будь-коли був тверезим. Або його улюбленець, рум’янощокий шепелявий пудель Фітцджеймс, скажімо».
Крозьє похитав головою і почимчикував по зледенілій палубі на низький ніс, до єдиного вахтового матроса, якого він зміг розрізнити в тьмяному світлі північного сяйва.
Це був невисокий, червонолиций Корнеліус Гіккі, помічник купора[11]. Усі матроси були на одне лице тут, на вахті, в темряві, бо ж усі вони були вбрані в однакову вдяганку для холодів: товстий водостійкий плащ, а під ним фланелеві та вовняні сорочки, з широких рукавів стирчали розпухлі рукавиці, «вельські перуки» — грубі плетені шапки, що закривали вуха, — були щільно зав’язані, часто з вовняними шарфами, які обмотувались довкола голів так, що з-під них виднілися тільки кінчики обморожених носів. Але кожен матрос до цих теплих лахів додавав щось своє — неказенний домашній шарф, або одягав ще одну шапку поверх вельської вушанки, або, скажімо, яскраві, любовно сплетені матінкою, дружиною чи коханкою пальчатки, що визирали з під формених рукавиць королівського флоту, — і Крозьє навчився розрізняти усіх своїх п’ятдесят дев’ять вцілілих офіцерів та матросів здалеку, навіть у забортній темряві.
Гіккі пильно дивився за борт понад бушпритом[12], що перетворився на бурульку, передні десять футів якої зараз вмерзли у торос з морського льоду, бо корму корабля її величності «Терор» вичавило вгору тиском криги, тож ніс, навпаки, опустився донизу. Помічник купора Гіккі так сильно замислився чи задуб, що не помічав появи свого капітана, аж поки Крозьє не став поруч на релінгу[13], який сніг та крига перетворили на вівтар. Рушниця дозорця підпирала цей вівтар. Бо ніхто не хотів торкатися її металу тут, на морозі, нехай навіть у рукавицях.
Гіккі ледь здригнувся, коли Крозьє присунувся до нього впритул. Капітан «Терору» не міг бачити обличчя двадцятишестилітнього хлопця, але пара від його дихання, яка одразу ж перетворювалася на хмарку льодяних кристалів, що блищали у північному сяйві, — з’являлася понад макітрою коротуна, закутаною в багато шаликів поверх вушанки.
Узимку посеред крижин матроси зазвичай не віддають честі, навіть не торкаються недбало пальцями свого чола — цим жестом належить вітати офіцерів у морі, але тепло вкутаний Гіккі зробив ледь помітний поворот і знизав плечима та схилив голову — так матроси салютують своєму капітанові на верхній палубі. З огляду на мороз вахти було урізано з чотирьох годин до двох — бачить Бог, думав Крозьє, в нас досить матросів на цьому перенаселеному кораблі, навіть якщо подвоїти кількість дозорців, — і за уповільненими рухами Гіккі він здогадався, що той задубів. Хай би скільки він казав дозорцям, що вони мають рухатися на палубі — ходити, бігти на місці, підстрибувати й присідати, якщо була така нагода, що завгодно, не втрачаючи, однак, пильності у спостереженнях за кригою, — вони все одно воліли нерухомо стовбичити більшість часу своєї вахти, наче вони були в південних морях, вбрані у бавовняні тільняшки, й виглядали русалок.
— Капітане.
— Містер Гіккі. Ну що?
— Нічого звідтоді, як вони стріляли… той один постріл… майже дві години тому, сер. А за мить до того я чув, мені здалося, що чув… неначе зойк чи якийсь вереск, капітане… по той бік крижаної гори. Я доповів лейтенантові Ірвінгу, але він сказав, що це, мабуть, так крига скрегоче.
Крозьє тоді доповіли про звук пострілу з боку «Еребуса», і він швидко піднявся на палубу дві години тому, але звуки не повторилися, тож він не відправив ні посланця на інший корабель, ні когось на кригу, хто б її дослідив. Випертися зараз у замерзле море і темряву, коли та… істота… чатує в безладді гребенів торосів та високих заструг, було б вірною смертю. Зараз повідомленнями між кораблями обмінювалися вже тільки в короткі хвилини напівсвітла опівдні. Через декілька днів справжнього денного світла взагалі не буде, тільки арктична ніч. Цілодобова ніч. Сто днів самої ночі.
— Мабуть, це тріщала крига, — сказав Крозьє, дивуючись, чому Ірвінг не доповів йому про ймовірний крик. — І постріл теж. Тріщала крига.
— Так, капітане. Це була крига, сер.
Жоден з них у це не вірив: постріл з мушкета або хлопок дробовика мають характерний звук, який чути навіть на відстані милі, а тут, на Крайній півночі, звуки розносилися надзвичайно далеко та чітко, — але паковий лід[14], що стискався довкола «Терору» як ніколи щільно, й справді завжди гуркотів, стогнав, тріщав, клацав, ревів або скреготав.
Той скрегіт надокучав Крозьє найбільше, щоночі будив його, коли він на годину-другу поринав у міцний сон. Ці звуки найбільше нагадували стогін його матері в її останні дні… чи оповідки його старої тітки про голосіння баньші[15] вночі, що віщує чиюсь смерть у домі. І те й інше страшенно лякало його, хлопчиська.