Дэн Симмонс – Терор (страница 4)

Франклін і досі не був певен, чи решта його експедиції, включаючи його доброго друга і старшого лейтенанта доктора Джона Річардсона, утрималися від такої спокуси. Забагато всього трапилося, звідтоді як розділені партії попленталися через арктичні пустелі й ліси, відчайдушно намагаючись повернутися назад до Франклінового маленького імпровізованого форту Ентерпрайз та справжніх фортів Провіденс та Резолюшен.

Дев’ятеро білих і один ескімос померли. Дев’ятеро мертвих з тих двадцяти одного чоловіка під командуванням молодшого лейтенанта Джона Франкліна, тридцяти трьох років, огрядного й лисого вже тоді, яких він вивів з форту Резолюшен 1819 року, плюс один з місцевих провідників, яких вони наймали дорогою, — Франклін не дозволив йому покинути експедицію, щоб вирушити на пошуки харчів для власного прокорму. Двоє людей були холоднокровно вбиті. Принаймні одного з них, поза сумнівом, з’їли інші. Але загинув лише один англієць. Тільки один справжній білий. Всі решта були прості французькі voyageurs або індіанці. Це був свого роду успіх — загинув тільки один білий англієць, навіть якщо всі інші перетворилися на торохкотливих бородатих скелетів. Навіть якщо всі інші вижили тільки тому, що Джордж Бек, цей невгамовний сексуально заклопотаний гардемарин, подолав на снігоступах 1200 миль[20], щоб повернутися з припасами і — найважливіше — з підмогою індіанців, які взяли на себе клопіт про Франкліна і його вмираючу партію.

Цей нестерпний Бек. Аж ніяк не добрий християнин. Зухвалий. Не справжній джентльмен, попри те, що пізніше отримав лицарський титул за арктичну експедицію саме на цьому кораблі Її Величності, «Терорі», яким зараз командує сер Джон.

У тій експедиції, експедиції Бека, «Терор» підкинуло вгору на п’ятдесят футів крижаною горою, що постала з-під води, а потім жбурнуло вниз з такою силою, що стала протікати кожна дубова дошка його корпуса. Джорж Бек довів цей човен-друшляк назад до узбережжя Ірландії і підійшов до берега за лічені години до того, як він мав би затонути.

Матроси обмотали судно ланцюгами довкола бортів, щоб дошки не розсипалися, поки корабель доставить їх додому. Всі люди похворіли на цингу — чорні ясна, криваві очі, зуби, що посипалися, — супроводжувану божевіллям та галюцинаціями.

Після цього, звісно, вони присвоїли Беку лицарський титул. Саме так чинять Англія та Адміралтейство після вашого повернення з полярної експедиції, яка завершилася епічним пшиком, маючи своїм наслідком приголомшливі людські втрати; але якщо ви самі вціліли, вони вшановують вас титулом і урочистим парадом. Після повернення Франкліна з його другої берегової картографічної експедиції 1827 року, що мала своєю метою складання мапи берегової лінії найпівнічнішої частини Північної Америки, його посвятив у лицарі особисто король Ґеорґ IV. Географічне товариство Парижа вручило йому золоту медаль. Його нагородили капітанством на чудовому невеликому двадцятишестигарматному фрегаті Її Величності «Рейнбоу» і направили в Середземне море — призначення, про яке кожен капітан королівського флоту молився чи не щоночі. Він запропонував одружитися одній з найближчих подруг своєї померлої дружини Елеанори — енергійній, вродливій та щирій Джейн Ґріффін.

— Тож я пояснила серу Джеймсу на чаюванні, — казала Джейн, — що довіра й репутація мого коханого сера Джона для мене нескінченно дорожчі, ніж якась егоїстична втіха від товариства чоловіка, навіть якщо він має відлучитися на чотири роки… та навіть п’ять.

Як же звали ту п’ятнадцятирічну дівку з племені червоношкірих індіанців, через яку Бек збирався стрілятися на дуелі на їхніх зимових квартирах у форті Ентерпрайз?

Зелена Панчоха. Саме так. Зелена Панчоха.

Бісова дівка. Щоправда, вродлива, але зіпсута. Безсоромна. Сам Франклін, попри всі свої намагання не дивитися в її бік, одної місячної ночі побачив, як вона вислизнула зі свого дикунського вбрання і йшла гола через весь їхній зимівник.

Йому тоді було тридцять чотири, але вона була першою голою людською самицею, яку він доти бачив, і аж по сьогодні — найвродливішою. Темна шкіра. Груди пишні, як стиглий плід, але все ще дівочі, соски ще не налилися в ореолі дивних чітко окреслених темно-коричневих кружалець. Цю картину сер Джон ніяк не міг стерти зі своєї пам’яті — хоча намагався і молився за це — і через чверть століття по тому. В дівчини не було класичного миска лобкового волосся, який Франклін бачив пізніше у своєї першої дружини Елеанори, і то лише одного разу і мигцем, коли вона готувалася прийняти ванну, бо Елеанора ніколи не дозволяла найменшому променю освітити їхнє нечасте кохання, не було воно схоже і на обрідне розтріпане гніздечко пшеничного кольору, яке прикрашало зріле тіло його теперішньої дружини Джейн. Ні, індіанська дівка Зелена Панчоха мала тільки тонку, але чорнющу вертикальну смужку, що приховувала її жіночі принади. Таку тонку, як перо ворона. Смолисто-чорну, як сам гріх.

Гардемарин-шотландець, Роберт Гуд, який уже прижив одного байстрюка з іншою індіанською жінкою в цю нескінченну зиму в зимівнику, який Франклін називав Форт Ентерпрайз, швиденько закрутив любов з юною мідяною скво Зелена Панчоха. Дівка перед цим злягалася з іншим гардемарином, Джорджем Беком, але щойно Бек вирушив на полювання, вона перенесла свою сексуальну відданість на Гуда з легкістю, притаманною лише язичникам та дикунам.

Франклін і досі пам’ятав гарчання і пристрасні стогони всю довгу ніч — геть не схожі на його досвід кількахвилинного злягання з Елеанорою (він жодного разу не скрикнув і взагалі не шумів, звісно, бо джентльмену таке не личить), чи навіть два напади пристрасті поспіль, як тієї пам’ятної ночі в медовий місяць з Джейн; ні, Гуд і Зелена Панчоха заходилися довкола цього півдюжини разів за ніч. І варто було Гуду та дівчині затихнути в суміжній прибудові, як вони починали знову — сміх, тихе хихотіння, потім слабкі стогони, за якими йшли все гучніші крики, якими бронзовотіле дівчисько підганяло Гуда. Джейн Ґріффін було тридцять шість, коли вона одружилася з новопосвяченим лицарем Джоном Франкліном 5 грудня 1828 року. Їх медовий місяць минув у Парижі. Не те щоб Франклін дуже любив це місто, та й французів узагалі, але їхній готель був розкішний, а їжа дуже добра.

Франклін побоювався, що під час їхніх мандрів на континенті вони можуть перетнутися з тим хлопом, Роже, — Пітером Марком Роже, який здобув певну літературну популярність, надрукувавши свій словник Роже[21], чи як він там називався — з тим самим молодиком, який одного разу просив руки Джейн Ґріффін і отримав відмову, як і всі інші залицяльники в її молоді роки. Згодом Франклін потай зазирнув у щоденники Джейн тих часів, виправдовуючи свій вчинок переконанням, що вона сама хотіла б, щоб він знайшов і прочитав цей стос зошитів, оправлених у телячу шкіру, — інакше навіщо б вона залишала їх на видноті? — і одного разу побачив фразу, написану дрібним досконалим почерком його коханої того дня, коли Роже зрештою одружився з іншою: «Романтика мого життя скінчилася».

Роберт Гуд ще порозважався з тією Зеленою Панчохою протягом шести нескінченних арктичних ночей, поки його приятель гардемарин Джордж Бек повернувся з індіанцями з полювання. Двоє чоловіків призначили дуель, домовившись битися на смерть, удосвіта — близько десятої ранку — наступного дня.

Франклін не знав, що робити. Огрядний лейтенант був нездатний підтримувати бодай якусь подобу дисципліни серед грубих voyageurs чи гордовитих індіанців, але ще меншою мірою міг контролювати свавільного Гуда чи імпульсивного Бека.

Обидва гардемарини були художники й картографи. Відтоді Франклін не має довіри до художників. Коли скульптор у Парижі ліпив руки леді Джейн і напахчений содоміт тут, у Лондоні, майже місяць малював її офіційний портрет олією, Франклін ніколи не залишав чоловіків наодинці з нею.

На світанку Бек і Гуд зійшлися на поєдинок до смерті, й Джон Франклін не міг нічого вдіяти, крім як сховатися в хатині і молитися, щоб наступна смерть чи поранення не зруйнували остаточно залишків здорового глузду в учасників його і так ганебної експедиції. В отриманих ним наказах не було й слова про те, що йому треба було взяти харчі для подорожі завдовжки тисяча двісті миль арктичним суходолом, прибережним морем та річковим маршрутом. За власні кошти він купив провізію в кількості, достатній для того, щоб прогодувати шістнадцятьох чоловік хіба один день. Франклін гадав, що потім індіанці будуть полювати для них і годувати їх, поки провідники нестимуть його поклажу і веслуватимуть на його каное з березової кори.

Ті каное з березової кори були помилкою. Через двадцять три роки після тих подій він був готовий признатися в цьому — принаймні собі. Всього через кілька днів у забитих льодом водах вздовж північного узбережжя, якого вони досягли через більш ніж півтора року після виходу з форту Резолюшен, вутлі суденця почали розвалюватися.

Франклін, із заплющеними очима, палаючим чолом, пульсуючим болем у скронях, неуважно слухав незмовкне базікання Джейн і згадував той ранок, коли він так само лежав у своєму важкому спальному мішку, зажмуривши очі, в той час як Бек і Гуд розходилися на свої п’ятнадцять кроків за стінами зимівника й розверталися, щоб стріляти. Кляті індіанці й чортові voyageurs — у багатьох сенсах такі самі дикуни — сприйняли смертельну дуель як розвагу. Зелена Панчоха, Франклін чудово це пам’ятав, того ранку мало не випромінювала еротичний жар.