Дэн Браун – Янголи і демони (страница 79)

Звісно ж, усе це відбулося з благословення камерарія, і під замком в офісі швейцарської гвардії вони опинилися з іншої причини. Гвардійцям не сподобалося те, що Ґлік додав до репортажу на власний розсуд. Він знав, що розмова, яку він прокоментував у прямому ефірі, не призначалася для його вух. Але це був його зоряний час. Іще одна сенсація!

— Теж мені самаритянин одинадцятої години, — невдоволено буркнула Макрі.

— Суперово вийшло, правда? — усміхнувся Ґлік.

— Тупіше не буває.

Вона просто заздрить, подумав Ґлік. Невдовзі після промови камерарія Ґлік знову випадково опинився в потрібному місці в потрібний час. Він підслухав, як Рошер роздавав своїм людям накази. Здається, Рошерові подзвонив якийсь таємничий тип і сказав, що має важливу інформацію. Рошер говорив, що цей чоловік може їм допомогти, й наказував гвардійцям приготуватися до його візиту.

Хоч ця інформація явно не призначалась для сторонніх вух, Ґлік учинив так, як учинив би на його місці усякий порядний репортер — без сорому й совісті. Він знайшов темний закуток, наказав Макрі ввімкнути камеру й поділився новиною зі світом.

— Несподіваний поворот подій у Божому місті, — оголосив він, грізно примружившись. Тоді повідомив, що до Ватикану їде таємничий гість, який врятує Церкву. Ґлік охрестив його самаритянином одинадцятої години — чудове прізвисько для безликого незнайомця, що з’являється в останню мить, аби зробити добру справу. Інші інформагентства підхопили сенсаційну новину, і Ґлік іще раз увічнив своє ім’я.

Я неперевершений, із задоволенням думав він. Пітер Дженнінґс сховається.

Звісно ж, на цьому Ґлік не зупинився. Доки загальна увага була прикута до нього, він на додаток поділився зі світом власними міркуваннями про всю цю змову.

Блискуче. Просто блискуче.

— Ти нас обох підставив, — заявила Макрі. — Ти все зіпсував.

— Чому це? Я був неперевершений!

Макрі подивилась на нього недовірливо.

— Колишній президент Джордж Буш — ілюмінат?

Ґлік усміхнувся. Невже це не очевидно? Ні від кого не таємниця, що Джордж Буш був масоном тридцять третього ступеня і саме він очолював ЦРУ у той час, коли воно припинило розслідування у справі ілюмінатів через брак доказів. А всі ці промови про «тисячу точок світла»! І про «новий світовий лад»... Буш, поза всяким сумнівом, був ілюмінатом.

— А навіщо ти приплів ще й ЦЕРН? — докоряла Макрі. — Завтра під твоїми дверима вишикується довжелезна черга з адвокатів.

— ЦЕРН? Ой, ну що ти! Це ж так очевидно! Подумай лишень. Ілюмінати зникають у п’ятдесятих роках приблизно в той самий час, коли з’являється ЦЕРН. ЦЕРН — це рай для всіх просвітлених людей на землі. Мільйонні пожертви від приватних осіб. Вони створюють зброю, яка може знищити церкву, і раптом... її в них викрадають!

— І це ти вважаєш достатньою підставою, щоб заявляти на весь світ, що ЦЕРН — новий плацдарм ілюмінатів?

— Звичайно! Братства ж просто так не зникають. Ілюмінати мусили кудись подітися. ЦЕРН для них — ідеальний притулок. Я не стверджую, що кожний науковець у ЦЕРНі — ілюмінат. Мабуть, це схоже на велику масонську ложу, більшість членів якої — невинні люди. А от верхні ешелони...

— Ґліку, ти колись чув про наклепи? А про відповідальність?

— А ти колись чула про справжню журналістику?.

— Журналістику? Ти вигадуєш нісенітниці і називаєш це журналістикою! Мені треба було вимкнути камеру! А що за фігню ти наплів про корпоративний логотип ЦЕРНу? Символ сатаністів? Ти що, з глузду з’їхав?

Ґлік усміхнувся. Макрі явно йому заздрила. Логотип ЦЕРНу був його найблискучішою здогадкою. Після звернення камерарія всі інформагентства заговорили про ЦЕРН і антиматерію. На деяких каналах логотип ЦЕРНу красувався як фон. Він доволі стандартний — два кола, що символізують прискорювачі частинок, і п’ять рисок, що відходять від них і символізують інжектори. Весь світ зараз споглядав цю емблему, але тільки він, Ґлік, який сам трохи цікавився символами, побачив у ній приховані символи ілюмінатів.

— Ти ж не символог, — не вгавала Макрі, — ти просто репортер, якому несподівано пощастило. Символами нехай би займався професор із Гарварда.

— Професор із Гарварда це проґавив, — відповів Ґлік.

Зв’язок цього логотипа з ілюмінатами неможливо не помітити!

Від радості він увесь аж сяяв. Хоч ЦЕРН має багато прискорювачів, на емблемі їх лише два. Два — це число, що символізує дуалізм ілюмінатів. Хоч більшість прискорювачів має лише один інжектор, на логотипі їх зображено аж п’ять. П’ять — це число, що символізує пентаграму ілюмінатів. Але головний фокус був після цього. Ґлік звернув увагу глядачів на те, що логотип ЦЕРНу містить велику цифру «6», утворену одним колом і рискою. А якщо малюнок обернути, з’являється ще одна шістка... а тоді ще одна. Тобто логотип ЦЕРНу містить три шістки! 666! Число диявола! Знак звіра!

Ґлік був генієм.

Макрі готова була його вдушити.

Ґлік знав, що заздрість рано чи пізно мине, й особливо не переймався. Йому спало на думку інше. Якщо ЦЕРН — штаб-квартира ілюмінатів, то чи не там тепер зберігається славнозвісний «діамант ілюмінатів»? Ґлік читав про нього в Інтернеті — «дивовижний алмаз, народжений давніми стихіями, — такий досконалий, що всяк, хто його бачив, застигав у німому подиві».

Ґлік замислився: можливо, цього вечора йому судилося розкрити ще, одну таємницю — довідатись, де знаходиться «діамант ілюмінатів»?

102

П’яца Навона. «Фонтан чотирьох рік».

Ночі в Римі, так само як і в пустелі, можуть бути дивовижно холодними, навіть після теплого дня. Ленґдон зіщулився на узбіччі п’яца Навона, закутавшись у свій твідовий піджак. По всьому місту було чути випуски теленовин, що зливалися в суцільний гомін і нагадували далекий шум вуличного руху. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин. Щастя, що можна кілька хвилин перепочити.

На майдані не було нікого. Чудовий фонтан Берніні шипів і дивно зачаровував. Над пінистою поверхнею води здіймався химерний туман, підсвічений знизу підводними прожекторами. Відчувалась наелектризованість повітря.

Найзахопливіша особливість цього фонтана — його висота. Сама центральна частина композиції — невідшліфована брила італійського вапняку — має висоту двадцять футів. Вона пронизана безліччю отворів і гротів, із яких б’ють струмені води. Брилу з усіх боків обліпили поганські фігури. А нагорі стоїть обеліск, що здіймається в небо ще на сорок футів. Ленґдон побачив на його вершечку невиразну тінь — це примостився на ніч самотній голуб.

Хрест, думав Ленґдон, усе ще вражений тим, як ілюмінати розташували по Риму свої вказівники. «Фонтан чотирьох рік» був останнім олтарем науки. Ще кілька годин тому Ленґдон стояв у Пантеоні, переконаний, що стежки світла більше не існує і що він нізащо не зайде аж так далеко. Виявилось, що він дуже помилявся. Насправді стежка повністю збереглася. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. І Ленґдон пройшов нею... від початку до кінця.

Не зовсім до кінця, нагадав він собі. На стежці було не чотири, а п’ять зупинок. Четвертий вказівник — фонтан — якось указував на кінцеву точку всього маршруту — священне сховище ілюмінатів, храм Просвітлення. Ленґдон застановився, чи цей храм і досі стоїть. Можливо, саме туди вбивця відвіз Вітторію.

Ленґдон мимоволі почав розглядати фігури на фонтані, шукаючи підказки, у якому напрямку слід шукати сховище ілюмінатів. Хай янголи у пошуку ведуть. Він майже відразу збагнув, що янголів на цьому фонтані немає взагалі. Принаймні з того місця, де він стояв, не було видно жодного... І він не пригадував, щоб колись бачив їх тут раніше. «Фонтан чотирьох рік» був поганським пам’ятником. Фігури людей і тварин на ньому ніяк не стосувалися християнства. Янгол серед них виглядав би просто недоладно.

Може, я прорахувався? Він згадав хрест на карті, утворений чотирма обелісками. Стиснув кулаки. Цей фонтан ідеально вписується в загальну картину.

О 22:46 з темного провулка з протилежного боку майдану виїхав чорний мікроавтобус. Ленґдон не звернув би на нього жодної уваги, якби той не їхав із вимкненими фарами. Наче акула, що патрулює вночі затоку, авто проїхало по всьому периметру майдану.

Ленґдон присів, сховавшись за величезними сходами, що вели до церкви Святої Агнеси. Він стежив за. мікроавтобусом, відчуваючи, як пришвидшилось серцебиття.

Авто двічі об’їхало майдан і рушило до фонтана Берніні. Автобус проїхав кілька метрів уздовж бордюру й зупинився. Відсувні дверцята опинилися за кілька дюймів від спіненої води.

Над фонтаном клубочився туман.

У Ленґдона з’явилося недобре передчуття. Що це — вбивця з’явився так рано? І в мікроавтобусі? Ленґдон уявляв, що той потягне свою останню жертву через увесь майдан, так само як біля собору Святого Петра, отже, стріляти в нього буде легко. Але той приїхав на мікроавтобусі. Отже, правила гри змінилися.

Раптом дверцята відсунулися.

На підлозі в автобусі корчився в муках голий чоловік. Він був обмотаний важкими ланцюгами. Чоловік відчайдушно намагався визволитися з пут, але ланцюги були надто важкі. Одне кільце затискало йому рот, як вуздечка в коня, і кричати він не міг. Тоді Ленґдон побачив і другу постать — хтось рухався в глибині автобуса позаду бранця. Очевидно, убивця готувався до останнього акту трагедії.

Ленґдон знав, що в нього залишилися лічені секунди.