Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 88)
Бідний хлопець так страждав, побачивши, як вона благала й просила навчити її пізнати Бога, що, за його власними словами, впав перед нею навколішки і молив Бога просвітити її розум спасенним знанням Ісуса Христа, простити його гріхи і допомогти йому, недостойному знаряддю, навчити її основ релігії. Після цього він знову сів коло неї, і їх розмова точилась далі.
(Це був той момент, коли ми побачили, як він упав навколішки, здіймаючи руки вгору).
Тут він дуже схибив, не пояснивши їй, що Бог сам відкрив нам це з допомогою свого слова і що це було за слово. Але нарешті він сказав їй.
Тут він обняв її у великому захваті, але й з невимовним жалем, бо не мав Біблії.
Тут бідний хлопець сказав, що далі він не міг стриматись, підвів її і, поставивши навколішки коло себе, почав молитися вголос і просити, щоб Бог навчив її своїм духом пізнати його і щоб, з ласки Провидіння, вона дістала коли-небудь Біблію — читати Слово Боже.
(Це було саме в ту мить, коли ми побачили, як він підвів її з землі і став сам навколішки, як сказано вище).
Після цього вони мали ще кілька розмов, надто довгих, щоб переказувати їх тут. Між іншим, вона примусила його пообіцяти виправити своє життя, — яке, він сам признався, було мерзотною, гидкою низкою викликів Богові, і надалі не гнівити його. Інакше, казала вона, Бог «зробить його мертвим», вона залишиться сама і ніколи не навчиться краще пізнавати цього Бога, а він буде нещасним, як, за його ж словами, бувають нещасними по смерті всі погані люди.
То було дивне оповідання, дуже зворушливе для нас обох, особливо для молодого священика. Він був справді надзвичайно захоплений і журився тільки з того, що не може говорити з нею. Бо він не знав англійської мови настільки, щоб вона могла розуміти його, а вона говорила дуже покрученою англійською мовою, і він не зрозумів би її. Проте він звернувся до мене й сказав, що, на його думку, з цією жінкою треба зробити більше, ніж ввести її в шлюб. Я не зрозумів, і тоді він пояснив, що її треба охрестити.
Я охоче погодився з його думкою і був готовий взятись до її здійснення зараз же.
— Ні, ні, почекайте, сер, — сказав він. — Я, звичайно ж, хочу неодмінно охрестити її і бачу, що Віль Аткінс, її чоловік, чудесним способом викликав у неї бажання жити релігійним життям і дав їй правильне уявлення про існування Бога, про його могутність, справедливість та милосердя. Тепер я хочу дізнатися від нього, чи говорив він їй про Ісуса Христа і про спасіння грішників, про суть віри в нього, про спокуту через нього, про Духа Святого, про воскресіння, Страшний суд і майбутнє життя.
Я знов покликав Віля Аткінса і спитав його про це; бідний хлопець зараз же почав плакати і сказав, що він говорив їй дещо, але сам він — негідне створіння, його власна совість докоряє йому за його жахливе нечестиве життя, і він тремтить, боячись, що вона, знаючи його, не зверне уваги на все це і скоріше ухилиться від нової релігії, ніж прийме її. Проте, казав Віль, він певен, що вона хоче мати належне уявлення про всі ці речі і, поговоривши з нею, я побачу, що моя праця не пропала марно.
Отже, я покликав її в хату і, сівши, як товмач, між священиком та жінкою, попросив його поговорити з нею. Напевне, подібної проповіді не виголошував за останні часи жоден католицький священик. Я й сказав йому, що він, по-моєму, виявив весь запал, всі знання, всю щирість християнина, без помилок католика. Мені здалось, що такими були католицькі єпископи перед тим, як римська церква захопила духовну владу над людським сумлінням[93].
Одне слово, він довів бідну жінку до пізнання Христа й спокути через нього. І вона прийняла Бога не лише з великим подивом, а й з радістю та вірою, з любов’ю і несподіваною проникливістю, яку важко уявити собі, а ще важче — висловити. Її охрестили на її власне прохання.
Коли священик приготувався охрестити її, я попросив його правити службу з деякими пересторогами, щоб не можна було помітити його належності до католицької церкви, бо незгода щодо релігії могла викликати серед нас небажані наслідки. Священик відповів, що, не маючи ні освяченої каплиці, ні потрібних для служби речей, він відправить її так, що я й сам не впізнав би, що він католик, якби не знав цього раніше. Так він і зробив. Сказавши кілька слів латинською мовою, незрозумілих для мене, він вилив повне блюдо води на голову жінки і дуже голосно промовив французькою мовою «Мері!» (її чоловік просив мене, її хрещеного батька, дати їй це ім’я). «Я хрещу тебе в ім’я Отця, Сина й Святого Духа». З цього ніхто не міг довідатись, якої він віри. Після цього він дав благословення латинською мовою[94], а Віль Аткінс або подумав, що це французька мова, або не звернув тоді на це уваги.
Зараз же після цього він перевінчав їх і, звернувшись до Віля Аткінса в дуже зворушливій формі, умовляв його не тільки бути непохитним душею, а й не відмовлятись від наміру перетворити своє життя. Він казав, що марна річ каятись, коли не кидаєш своїх злочинів; указав, що Бог ушанував його, зробивши знаряддям для навернення його дружини до християнської віри, і радив йому бути обачним, щоб не знеславити Божого милосердя, бо інакше він стане гіршим за язичника.
Священик сказав обом багато чого доброго і, доручивши їх небагатьма словами ласці Божій, знову благословив їх. Я переклав усе англійською мовою, і на цьому церемонія скінчилась. Гадаю, що це був найрадісніший і найприємніший день у всьому моєму житті.
Але священик усе ще не був задоволений. Він усе мріяв навернути до християнства тридцять сім дикунів і для цього був ладен залишитись на острові. Проте я відрадив його від цього, сказавши, що, по-перше, ця думка сама по собі нездійсненна, а по-друге, мені, може, пощастить улаштувати справу так, що все це зроблять і без нього. Але про це в свій час.
Улаштувавши отак справи на острові, я збирався вже переїхати на корабель, коли до мене прийшов юнак, якого я взяв голодним з корабля. Дізнавшись, що в мене є священик і що я одружив англійців з дикунками, яких вони називали своїми дружинами, він теж посватав одну пару й просив повінчати її перед моїм від’їздом. Наречені були християни, і юнак сподівався, що це не буде мені неприємно.
Я знав, що наречена — це служниця його матері, бо на острові не було іншої християнки, і умовляв його не поспішати, хоч він і був самотній. Я сказав йому, що він мав у світі значний достаток і добрих друзів, що це видно вже з нього самого та його служниці, що дівчина не тільки бідна, а ще й служниця і нерівня йому, бо їй двадцять шість чи двадцять сім років, а йому — приблизно сімнадцять чи вісімнадцять; що, можливо, з моєю допомогою, він іще покине цю пустиню і знову вернеться на батьківщину, а тоді тисяча шансів проти одного — буде каятися в своєму виборі, й незручність їх становища шкодитиме їм обом. Я хотів сказати ще більше, але він, посміхаючись, перебив мене і дуже скромно сказав, що я помилився в своїх догадках, що нічого подібного він і в думках не має, що його теперішні обставини досить сумні й невтішні, і він дуже радий чути, що я хочу дати йому змогу знову побачити рідний край; що ніщо не може примусити його залишитись тут, але подорож, розпочата мною, така довгочасна й повна пригод, що однаково відірвала б його від кола його друзів; що він просить лише одного — подарувати йому маленький ґрунт на острові, де він живе, і дати одного чи двох слуг, а він оселиться тут, як плантатор, і чекатиме, коли я визволю його, вертаючись в Англію. Він, мовляв, сподівається, що я згадаю про нього, коли їхатиму назад; він дасть мені кілька листів до лондонських друзів, де напише, який я був добрий до нього і в якій частині світу та в яких обставинах залишив його. Він обіцяв також, що коли я визволю його, плантація, яка б не була її вартість, стане моєю власністю.