Віль Аткінс. Хоч ви, сер, і не вимагали від мене признання про те, що я зробив з своїм батьком, але цього вимагала моя совість. Коли ми оглядаємось назад на своє життя, нас передусім зворушують гріхи проти наших поблажливих батьків. Рани від цих гріхів дуже глибокі, і тягар, який вони залишають, гнітить пам’ять дужче, ніж усі гріхи, які ми можемо вчинити.
Робінзон Крузо. Ви говорите дуже зворушливо, ви вражаєте мене; цього я не можу знести.
Віль Аткінс. Чому, господарю? Адже вам усе це невідоме.
Робінзон Крузо. Навпаки, Аткінсе, кожен клаптик узбережжя, кожний горбик, навіть, можу сказати, кожне дерево на цьому острові — свідок страждань моєї душі за мою невдячність та підле ставлення до доброго й ніжного батька — батька, дуже подібного до вашого, як ви його описуєте; я теж убив свого батька, як і ви, Віле Аткінсе. А проте, каяття в мене далеко менше, ніж у вас.
Я сказав би більше, якби міг стримати свої почуття; але каяття цієї бідної людини було настільки щиріше від мого, що я хотів облишити розмову й відійти, бо був здивований його словами і подумав, що, замість учитись у мене, він сам зовсім несподівано й дивно став моїм учителем і наставником.
Усе це я сказав молодому священикові, що відповів мені, глибоко вражений:
— Чи не говорив я вам, сер, що, навернувшись до християнської віри, ця людина проповідуватиме всім нам? Кажу вам, сер, що коли цей один щиро покається, я буду тут непотрібним: він усіх на острові зробить християнами.
Трохи заспокоївшись, я відновив розмову з Вілем Аткінсом:
— Гаразд, Віле, — сказав я. — Чому ж ці питання зворушили вас саме тепер?
Віль Аткінс. Сер, ви дали мені завдання, яке, ніби стрілою, пронизало мою душу. Я розказав про Бога та релігію своїй жінці так, як ви навчили мене, щоб зробити з неї християнку; і вона сказала мені таку проповідь, якої я не забуду, поки живу на світі.
Робінзон Крузо. Ні, ні; це не ваша дружина казала вам проповідь; але, коли ви навели їй релігійні аргументи, її совість відсвітила їх вам назад.
Віль Аткінс. Так, сер, і з такою силою, якій не можна опиратись.
Робінзон Крузо. Скажіть, будь ласка, Віле, що було між вами та вашою дружиною, бо я вже знаю дещо.
Віль Аткінс. Неможливо, сер, розказати вам усе. Я надто повний цим, щоб тримати в собі, а проте, не маю слів. Хай вона сама говорить, що хоче. Я не можу розповісти вам про все докладно, але скажу одне, що вирішив виправити і перетворити своє життя.
Робінзон Крузо. Скажіть нам хоч що-небудь. Як ви почали, Віле? Безперечно, це незвичайний випадок. Вона, напевне, виголосила цілу промову, якщо так вплинула на вас.
Віль Аткінс. Спочатку я говорив їй про суть наших законів про шлюб і про те, чому чоловік і жінка мусять вступати в такий договір, якого ні він, ні вона не повинні зламати; про те, що інакше ні порядок, ні закони не стримали б їх; чоловіки тікали б від своїх жінок і кидали б своїх дітей, змішуючись без ладу одне з одним, і ні сім’я не держалася б купи, ні спадщина не переходила б до законних нащадків.
Робінзон Крузо. Ви говорите, Віле, мов законник. Хіба ж ви можете пояснити їй, що таке спадщина й сім’я? Дикуни не знають нічого подібного і поєднуються, незважаючи на рід, однокровність та сім’ю — брат з сестрою, і більше того — навіть батько з дочкою та син з матір’ю.
Віль Аткінс. Я гадаю, сер, що вас погано інформували. Моя жінка запевняє, що у них цього не роблять і що вони гидують цим. Може, в дальших колінах кревності вони й не такі точні, як ми, але вона запевняє, що близькі родичі у них не женяться між собою.
Робінзон Крузо. Гаразд, а що вона відповіла на ваші слова?
Віль Аткінс. Вона сказала, що це їй дуже подобається і що це куди краще, ніж у їхній країні.
Робінзон Крузо. А розказали ви їй, що таке шлюб?
Віль Аткінс. Так, так; з цього й почалась наша розмова. Я спитав її, чи хоче вона одружитись по-нашому. Вона спитала мене — як це по-нашому? Я сказав, що шлюб установив Бог. І тут почалась між нами чудна розмова, яка, здається мені, скрізь буває між чоловіком та жінкою.
Цей діалог між Вілем Аткінсом та його дружиною, записаний мною зараз після того, як він переказав його мені, був такий: Жінка. Бог установив! Хіба ж є Бог у вашій країні?
Віль Аткінс. Так, моя люба; Бог є в кожній країні.
Жінка. Немає вашого Бога в нашій країні; моя країна має великого старого бога Бенакумі.
Віль Аткінс. Дитино, я не можу показати тобі, де Бог; Бог на небі і зробив небо, землю, море і все, що є на них.
Жінка. Не зробив землі; не ваш Бог зробив землю, він не зробив нашої країни.
Віль Аткінс посміхнувся, коли вона сказала, що Бог не зробив її країни.
Жінка. Не смійся, чому ти смієшся з мене? Тут немає чого сміятись.
Вона справедливо дорікала йому, бо була багато серйозніша, ніж він спочатку.
Віль Аткінс. Це таки правда: я більше не сміятимусь.
Жінка. Чому ти говориш, що ваш Бог зробив усе?
Віль Аткінс. Так, дитино, наш Бог зробив весь світ — і тебе, і мене, і всі речі, бо він єдиний справжній Бог, і немає іншого Бога, крім нього. Він завжди перебуває на небі.
Жінка. Чому ти не говорив мені про нього раніше?
Віль Аткінс. Це правда; я був негідником і забув не тільки познайомити тебе з цим, але й сам жив без Бога.
Жінка. Нащо вам великий Бог у вашій країні? Ви його не знаєте. Ви не говорите йому. Не робите ради нього добрих вчинків. Це неможливо.
Віль Аткінс. Це суща правда; ми живемо так, ніби Бога зовсім не було на небі або він не мав сили на землі.
Жінка. Але чому ж Бог дозволяє вам робити таке? Чому він не примушує вас жити добре?
Віль Аткінс. Це все наша власна хиба.
Жінка. Але ти кажеш мені, що він великий, дуже великий, має дуже велику силу, може вбити кого схоче; чому ж він не вб’є тебе, коли ти йому не служиш, не кажеш йому: «О!», коли ти недобра людина?
Віль Аткінс. Це правда; він міг би вразити мене смертю, і я можу сподіватись цього, бо я був негідником — це правда. Та Бог — милосердний і не карає нас так, як ми того заслуговуємо.
Жінка. А хіба ви не дякуєте йому за це?
Віль Аткінс. Ні, звичайно. Я не дякував Богові за його милосердя і не боявся його сили.
Жінка. Тоді ваш бог не бог. Я не можу повірити, щоб він був такий могутній, сильний і не вбив тебе, хоч ти й дуже гнівив його.
Віль Аткінс. Що? Моє погане життя заважає тобі вірити в Бога? Яке жахливе я створіння! І як сумно, що огидне життя християн заважає навернути язичників до справжньої віри!
Жінка. Як це так? Ви маєте дуже великого Бога там, нагорі (вона показала на небо), і все ж таки не робите добре? Може він говорити? Напевне, він не каже, що ви мусите робити.
Віль Аткінс. Так, так, він знає й бачить усе; він чує, що ми говоримо; бачить, що ми робимо; знає, що ми думаємо, хоч ми й не говоримо.
Жінка. Що? Він не чує, як ви божитесь, лаєтесь, клянетесь великою присягою?
Віль Аткінс. Так, так, він усього цього не чує.
Жінка. Де ж тоді його велика сила?
Віль Аткінс. Він милосердний; це все, що ми можемо сказати в цій справі; і це доводить, що він справжній Бог. Він Бог, а не людина, і тому не нищить нас.
Тут Віль Аткінс розповів нам, що вжахнувся, подумавши, як він міг говорити своїй дружині так ясно, що Бог бачить, чує і знає всі наші таємні думки і вчинки, тоді як він сам наважувався колись робити зло.
Жінка. Милосердний? Що ти називаєш цим словом?
Віль Аткінс. Він наш батько й творець, і він нас жаліє та милує.
Жінка. Тоді, значить, він ніколи не вбиває, ніколи не сердиться, коли ви робите зло; тоді він сам недобрий і не дуже сильний.
Віль Аткінс. Ні, ні, моя дорога, він безмежно добрий, безмежно великий і спроможний карати. Іноді, щоб показати свою справедливість і помститись, він дає волю своєму гніву нищити грішників, щоб дати іншим приклад. Багато хто перестає грішити.
Жінка. Але він не вбив тебе. Він, мабуть, сказав тобі, що не вб’є тебе. Може, ти склав з ним умову: ти робиш зло, а він на тебе не гнівається тоді, коли гнівається на інших людей.
Віль Аткінс. Ні, певна річ, впадаючи в гріх, я покладався на його доброту. І він буде безмежно справедливим, якщо знищить мене, як зробив це з іншими.
Жінка. Гаразд; і все-таки він не вбиває, не посилає тобі смерті. Що ти скажеш йому на це? Ти не дуже подякуєш йому за все це.
Віль Аткінс. Я невдячна, погана собака, це правда.
Жінка. Чому він не робить вас кращими? Ви ж говорите, що він вас створив?
Віль Аткінс. Він створив мене, як створив весь світ, але я зганьбив себе сам, і образив його доброту, і сам зробив себе бридким негідником.
Жінка. Я хочу, щоб ви зробили так, щоб він пізнав мене. Я не гніваю його, я не роблю нічого поганого.
Тут Віль Аткінс сказав, що його серце завмерло, коли він почув, як бідне неосвічене створіння хоче пізнати Бога, а він такий поганий негідник, що не може сказати про нього ні слова. І його власна поведінка зовсім не сприяє наверненню її до християнства. Ще й більше — вона вже сказала, що не може повірити в Бога, якщо він іще не знищив таку погану людину, як Віль.
Віль Аткінс. Моя люба, ти, напевне, хочеш, щоб я навчив тебе пізнати Бога, а не Бог пізнав тебе; бо він і так знає тебе і кожну думку в твоєму серці.
