Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 86)
Тим часом Віль підвівся, потім упав навколішки і підвів обидві руки до неба. Напевне, він щось говорив їй, але ми не чули нічого, бо вони були дуже далеко. Навколішках він простояв не більше ніж півхвилини, потім знову сів поруч дружини і повів з нею розмову. Ми бачили, що жінка слухає дуже уважно, але чи відповідає вона що-небудь, цього ми не могли розібрати. Коли бідолаха став навколішки, я бачив, як сльози покотились по щоках священика, і я сам ледве стримався від них. Обоє ми шкодували, що стоїмо так далеко від них і не чуємо нічого з їхньої розмови.
Проте підійти ближче не було ніякої змоги і, щоб не стурбувати їх, ми вирішили подивитись до кінця на цю німу розмову, досить зрозумілу для нас і без слів. Як уже сказано, Аткінс знову сів поруч жінки і говорив далі з великим запалом. Двічі чи тричі він палко обнімав її, раз вийняв із кишені хустку і витер їй очі, потім поцілував її з незвичайною для нього ніжністю. І це повторилось кілька разів. Далі він знову схопився на ноги, простяг дружині руку, допоміг їй підвестись, відвів її за руку трохи вбік, де вони обоє впали навколішки і залишились так хвилин зо дві.
Мій друг не міг витримати цього і голосно скрикнув:
— Святий Павле, святий Павле, подивись — він молиться! Я боявся, що Аткінс почує, і тому попросив священика стриматись на якийсь час, щоб ми змогли побачити кінець сцени, яка, мушу признатись, дуже зворушила мене і була найприємнішою з усього, що я будь-коли бачив у своєму житті. Священик переміг себе, але був у такому захопленні і так радів, що бідна язичниця стала християнкою, аж не міг стриматись від сліз. Потім він звів руки догори і, перехрестившись, промовив кілька слів, дякуючи Богові за чудесне посвідчення успіху наших зусиль. Він говорив тихо дещо латинською і дещо французькою мовою, і я не міг почути його гаразд. Двічі або тричі сльози радості переривали його, і він зовсім не міг говорити. Я просив його заспокоїтись і дати нам змогу пильніше простежити те, що діялось перед нами. Він трохи заспокоївся. Сцена ще не скінчилась, бо після того, як ці бідолахи підвелися з колін, ми побачили, що Аткінс знову з запалом заговорив до неї. З її жестів ми бачили, що вона дуже зворушена його словами. Вона часто здіймала руки вгору, притискувала свою руку до грудей і приймала інші подібні пози, які звичайно означають найбільшу серйозність та уважність. Це тривало з чверть години, а потім вони пішли геть, і ми вже не могли їх бачити.
Я скористався цією перервою, щоб поговорити з священиком. Я сказав йому, що я дуже задоволений тим, чому ми обидва були свідками; що, хоч я й не дуже легковірний, а все ж гадаю, що все це було цілком щирим як з боку чоловіка, так і з боку його дружини, і сподіваюсь, що такий початок матиме ще щасливіший кінець.
— І хто знає, — сказав я, — може, згодом ці двоє вплинуть вказівками та прикладом на декого з інших?
— На декого! — сказав він, швидко обернувшись до мене. — Ні, на всіх їх, бо коли ця пара дикунів, — а він, як ви самі казали, був не багато кращим за дикуна, — сприйме Ісуса Христа, вони не покинуть своєї справи, аж поки не вплинуть на решту. Бо істинна релігія шириться невпинно, і той, хто став християнином, ніколи не обмине язичника, коли тільки зможе допомогти йому.
Я визнав, що думати так — найвищий християнський принцип, а також доказ його справжньої щирості і його великодушного серця.
— Тільки, мій друже, — сказав я, — чи дозволите ви мені вказати тут на одну трудність? Я не можу нічого заперечити проти вашого запалу в справі навернення бідних людей з язичества до християнської віри. Але що ви зробите з тими, хто, по-вашому, перебуває поза стінами католицької церкви? Без неї, на вашу думку, немає рятунку, і ви вважаєте цих людей за єретиків, отже за людей пропащих, як і самі язичники.
На це він з великою щирістю та християнським милосердям відповів так:
— Я, католик римської церкви і священик бенедиктинського ордену, визнаю всі догмати римської віри. Але все ж таки, повірте мені, — кажу це не як комплімент вам і незважаючи на обставини та вашу чемність, — я дивлюсь на вас, що самі себе звете реформістами, не без деякого милосердя; я не думаю, — хоч мені відомо, що так думають у нас усі, — не думаю, кажу, що вас не можна спасти; я ні в якому разі не хочу обмежувати милосердя Христове припущенням, що він не може прийняти вас у лоно своєї церкви способом, для нас незрозумілим і невідомим. Сподіваюсь, що й ви маєте до нас таке саме ж милосердя. Я щодня молюсь, щоб ви вернулись до Христової церкви тим способом, який йому, всемудрому, вгодно буде призначити. Тим часом ви, напевне, визнаєте разом зі мною, католиком, різницю між протестантом і язичником, між тим, хто благає Ісуса Христа, — щоправда, способом, якого я не вважаю відповідним справжній вірі, — і дикуном, варваром, що зовсім не знає Бога — Христа-Спасителя. Хоч ви й не перебуваєте в лоні католицької церкви, але, ми сподіваємось, ви прийдете до неї скоріше, ніж ті, хто нічого не знає про Бога та його церкву. Через це я радію, коли бідний чоловік, який, за вашими словами, був розпусником, майже вбивцею, стає навколішки і молиться Ісусові Христу, хоч цей чоловік, як нам здається, ще не цілком освічений. Я думаю, що Бог, — бо саме від нього походять усі ці вчинки, — зворушить його серце і в свій час допровадить його до дальшого пізнання віри. І якщо Бог навіяв цій бідній людині навчити віри свою дружину, то я ніколи не повірю, щоб він міг відкинути цю віру від себе. І хіба не маю я підстави радіти, коли бачу, що хтось доходить — хай не цілковитого, не в лоні католицької церкви, — пізнання Христа саме тоді, як я домагаюся цього, лишаючи на милість Христову закінчити його справу в свій час і належним способом? Певна річ, я зрадів би, коли б усіх дикунів Америки, як цих двох жінок, навчили молитись Богові, — хай би вони спочатку всі були протестантами, аби тільки не залишились надалі язичниками й ідолопоклонцями. Я непохитно вірю, що той, хто пролив на них перше світло, буде й далі просвічувати їх промінням небесної милості і введе їх у лоно своєї церкви, коли визнає це за потрібне.
Мене здивувала щирість і витриманість цього справді благочестивого папіста і пригнітила сила його міркування. Мені зразу спало на думку, що, коли б така витриманість була всюди, то ми всі стали б католиками, незалежно від тієї церкви чи доктрини, до якої ми приєдналися б; тоді дух милосердя сам указав би нам істинні принципи. І коли, на його думку, таке милосердя могло б зробити всіх нас католиками, то, як я сказав йому, всі члени його церкви, якби вони були так само помірними, як і він, відразу стали б протестантами. На цьому ми й закінчили б нашу розмову, бо взагалі ніколи не сперечалися. Але я взяв його за руку й сказав:
— Друже мій, я хотів би, щоб усі священики католицької церкви були обдаровані такою ж самою помірністю та милосердям, як ви. Я цілком вашої думки; але мушу сказати вам, що, коли ви будете проповідувати такі доктрини в Іспанії або Італії, там вас віддадуть до інквізиції.
— Можливо, — сказав він. — Не знаю, що могли б вони зробити в Іспанії або Італії, проте не скажу, щоб через цю суворість вони стали кращими християнами, бо я певен, що в надто великому милосерді немає єресі.
Через те, що Віль Аткінс з дружиною пішли, нам не було чого робити, і ми вернулись назад тією ж самою дорогою. Прийшовши, ми застали їх коло хижки, де вони чекали, щоб їх покликали. Побачивши це, я спитав священика, чи треба казати їм, що ми бачили їх у лісі. Він гадав, що ні, але вважав, що ми мусимо почати розмову з ним перші і слухати, що він нам скаже. Ми покликали його самого в хату, де не було нікого, крім нас, і почали розмову з ним так:
— Віль Аткінс, — сказав я, — прошу вас, скажіть, яку ви маєте освіту? Хто був ваш батько?
Тут священик здригнувся, бо я перекладав кожне слово Віля, і пополотнів. Здавалось, він подумав, що Віль і справді вбив свого рідного батька.