Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 85)

Він сказав мені, що, на його думку, самі чоловіки теж байдужі християни, неуважні до релігії і з дуже хиткими уявленнями про Бога та путі Божі. Отже, не можна сподіватись, щоб вони багато говорили про це з своїми дружинами. А тепер вони повинні обіцяти йому докласти всіх зусиль, щоб умовити своїх жінок прийняти християнську віру і, в міру своїх сил та можливості, навчити їх пізнавати Бога й вірити в нього, їхнього Творця, та в Христа-Спасителя. Інакше він не може повінчати їх, бо не прикладе рук до поєднання християн з дикунками, що не відповідає принципам християнської релігії і зокрема заборонено Божим законом.

Всі вони слухали дуже уважно; я перекладав його слова якомога правильніше, часом додаючи лише кілька своїх, щоб показати, як справедливо він говорить і що я погоджуюся з його думками. Проте я завжди виразно відзначав, де були мої слова, а де — слова священика. Вони відповіли, що все сказане цим джентльменом — суща правда; що вони справді недобрі християни і ніколи не говорили з своїми жінками про релігію.

— Та й подумайте, сер, — сказав тут Віль Аткінс, — як нам учити їх релігії, коли ми й самі нічого не знаємо! А потім, коли б ми й почали говорити з ними про Бога та Ісуса Христа, про небо та пекло, вони тільки посміялися б з нас і спитали, чи віримо ми самі в усе це. А коли б ми сказали їм, що віримо в усе, про що говоримо, наприклад, що добрі йдуть на небо, а злі — до диявола, то вони, певна річ, спитали б, куди сподіваємось потрапити ми самі, що віримо в усе це, а проте лишаємось злими; вони ж бачать, які ми є. Вже одного цього досить, щоб відразу відвернути їх від релігії. Ні, знаєте, сер, треба спочатку самому стати релігійним, а вже тоді братись учити інших.

— Віле Аткінсе, — сказав я йому, — хоч я й боюсь, що ви маєте рацію, а все ж таки хіба ви не можете сказати своїй дружині, що є Бог і релігія, кращі від її власних; що її боги — ідоли, що вони не можуть ні слухати, ні говорити; що є велика істота, яка створила все і спроможна зруйнувати все, створене нею; що вона нагороджує за добро і карає за зло; що вона судить нас за всі наші вчинки. Ви не такий неосві-чений, сама природа навчить вас, що все це правда; і я задоволений, що ви знаєте, що все це правда, і самі вірите в це.

— Це так, сер, — мовив Аткінс, — але як я казатиму це моїй дружині, коли вона зараз же скаже, що це неправда?

— Неправда? — сказав я. — Що ви розумієте під цим?

— Ну, сер, вона скаже, що не може бути, щоб Бог, про якого я їй скажу, був справедливий, міг карати або нагороджувати, коли я досі не покараний і не відправлений до диявола; що я був мерзотним створінням, навіть щодо неї, не кажучи вже про всіх інших, і що я не маю права жити, бо завжди чинив протилежне тому, про що я говорю їй, як про добро, і що мусив би сам робити.

— Що ж, Аткінсе, — сказав я, — боюсь, що ви говорите надто справедливо.

Ці слова я переказав священикові, що нетерпляче чекав наслідків нашої розмови.

— О, — скрикнув він, — скажіть йому, що, коли він щиро кається в усьому, що зробив поганого, то його дружині не треба кращого вчителя, бо навчити каятись інших може лише той, хто щиро кається сам. Нехай він тільки покається, а тоді він сам зуміє пояснити своїй дружині, що є Бог і що він не тільки справедливий відплатник за добро та зло, але й милосердна істота, що забороняє мститись за кривду; що він безмежно добрий, довготерпеливий та многомилостивий і хоче не загибелі грішника, а його каяття та життя; що часто він довго терпить та попускає злим і навіть відкладає засудження до останнього дня, коли кожному буде заплачено за його вчинки; що коли праведники не одержують нагороди, а грішники кари, поки не перейдуть до іншого світу, то це якраз і доводить існування Бога та майбутнього життя. А від цього він непомітно перейде до воскресіння мертвих та до Страшного суду. Нехай тільки він сам покається, і тоді він буде чудовим учителем для своєї дружини.

Все це я повторив Аткінсові, що вислухав мене дуже серйозно і, як легко було спостерегти, дуже схвилювався.

— Все це я знав, господарю, — сказав він, — і ще багато дечого іншого, але в мене не вистачало безсоромності проповідувати це моїй дружині, коли Бог і моя совість знають, що я жив так, ніби ніколи не чув про Бога та про майбутнє життя; та й дружина моя сама була б проти мене. Як же тут говорити про каяття? — Він глибоко зітхнув і на його очах заблищали сльози. — Все це минулось для мене.

— Минулось, Аткінсе? — спитав я. — Що ви розумієте під цим?

— Я знаю дуже добре, що я розумію під цим, сер, — сказав він. — Я розумію, що це вже пізно і що це надто правда.

Я переказав священикові слово в слово те, що він сказав. Бідний щирий праведник — я мушу звати його так, бо хоч які були його думки, він, безперечно, мав особливу прихильність до душевного блага інших людей, і було б важко думати, що він менш уважний до свого власного душевного блага, — отже, цей добрий і побожний чоловік не міг утриматись від сліз; опанувавши себе, він сказав мені:

— Спитайте його лише про одне: чи задоволений він тим, що йому вже пізно каятись, а чи засмучений, і чи хотів би він, щоб було інакше?

Я так прямо й спитав Аткінса, а той палко скрикнув:

— Хіба ж може людина бути задоволеною, коли вона знає, що стоїть перед вічною загибеллю? Коли вона не має вже спокою і розуміє, що рано чи пізно таке життя погубить її?

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

Він відповів, що йому, напевне, доведеться колись перерізати собі горло, щоб покласти край жахові перед майбутнім.

Священик з виразом великого суму похитав головою, коли я переказав йому це, і, обернувшись до мене, сказав:

— Коли так, можете запевнити його, що ще не пізно: Христос пошле йому каяття; тільки, будь ласка, поясніть йому, що, коли немає людини, яку не врятував би Христос і якій заслуга його любові не добула б Божественної милості, то хіба може бути надто пізно одержати цю милість? Невже він думає, що може грішити понад силу й межі Божественної благодаті? Прошу, скажіть йому, що може настати час, коли покликана милість не прийде, і Бог може відмовитись вислухати нас. Але для людини ніколи не пізно просити ласки; нам, слугам Христовим, заповідано проповідувати милосердя повсякчас, в ім’я Христа-Спасителя, всім, хто щиро кається; отже, покаятись ніколи не пізно.

Я переказав усе це Аткінсові, що вислухав мене дуже уважно, але сказав, що хоче піти поговорити з дружиною і не слухав розмови далі. Коли він пішов, ми розговорилися з рештою. Я помітив, що всі вони були надзвичайно темні щодо релігії і цим дуже нагадували мене самого, коли я тікав із батьківського дому; проте ніхто з них не ухилявся від розмови, і всі урочисто обіцяли поговорити з жінками та спробувати навернути їх до християнської віри.

Священик посміхнувся до мене, коли я переказав йому їх відповідь, і якийсь час мовчав; нарешті він сказав, похитавши головою:

— Ми, слуги Христові, можемо лише умовляти та навчати. І коли люди згоджуються та підкоряються напоумленню і дають слово виконати те, що ми говоримо, — це все, що ми можемо зробити. Ми повинні вірити їх добрим словам; проте, вірте мені, сер, хоч як ви знаєте життя того чоловіка, якого звуть Вільямом Аткінсом, але я гадаю, що поміж них тільки він щиро хоче вірити, бо, по-моєму, він справді щиро кається. Я не зневіряюсь за решту; але ця людина, здається, вражена своїм минулим життям; і я не маю сумніву, що коли він почне говорити своїй дружині про релігію, то говоритиме так, що його слова досягнуть мети, бо спроба навчати інших є найкращий спосіб навчитись самому. Я знав людину, — додав він, — мало обізнану в релігії взагалі і нечестиву та розпусну до останньої міри, яка цілком перетворилась, працюючи над поверненням до нашої віри одного єврея. Якщо бідний Аткінс коли-небудь серйозно заговорить з дружиною про Христа, він, безперечно, переконає передусім самого себе, почне каятись, і хто знає, що може з цього вийти.

Після цієї розмови, взявши з них обіцянку умовити своїх жінок прийняти християнську віру, священик повінчав уже три пари, але Віля Аткінса та його дружини все ще не було. Священик дуже цікавився знати, куди зник Аткінс, і, обернувшись до мене, сказав:

— Дуже прошу вас, сер, вийдемо з цього вашого лабіринту і подивимось, де вони. Я певен, що бідолаха сидить десь з дружиною і серйозно навчає її дечого з релігії.

Я думав так само, і ми пішли вкупі. Я повів його стежкою, відомою тільки мені, через гущавину лісу, де крізь листя важко було щось побачити і де важче було проглянути в гущавину, ніж виглядати з неї. Дійшовши цією стежкою до узлісся, ми побачили Віля Аткінса з його червоношкірою дружиною. Вони сиділи під кущем і жваво про щось розмовляли. Я спинився, почекав священика, що трохи забарився, і показав їх йому. Ми довго стояли й дивилися на них.

Ми побачили, що Аткінс щось палко пояснює жінці, показуючи спершу на сонце, потім на небо, далі на землю, потім на море і знов на себе, на неї, на ліс та на дерева.

— Ви бачите, — сказав священик, — мої слова справджуються; він говорить їй про релігію. От, дивіться, він каже їй тепер, що Бог створив його і її, небо й землю, море, ліс, дерева і все інше.

— Здається, що так, — ствердив я.