Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 84)

— Сер, — сказав він, — мені дуже прикро, коли сказане мною образило вас.

— Ні, ні, — відповів я, — скорше я сам себе образив. Мене дуже бентежить не тільки те, що я досі не зважав на це, а й незнання, як використати ваші зауваження в моїх теперішніх обставинах. Я їду в Ост-Індію на судні, зафрахтованому купцями, і з мого боку було б великою несправедливістю затримати їх корабель, бо за весь цей час харчування і платня екіпажеві лягли б на його власників. Правда, я умовився, що мені дозволять пробути тут дванадцять днів, а якщо я пробуду довше, то мушу платити три фунти стерлінгів щодня. За такої умови я не повинен перестояти більше за вісім днів, а я простояв тут уже тринадцять. Отже, я не маю змоги братись до цієї справи, якщо не хочу піддати себе небезпеці бути покинутим тут знову.

Він визнав, що я був у дуже складному стані щодо подорожі, але віддавав на мою совість вирішити, чи не варто ризикнути всім, що в мене є, щоб урятувати тридцять сім людських душ. Я не брав цього так близько до серця, як він, і тому відказав:

— Бачите, сер, безперечно, велика річ — бути знаряддям Божої волі і сприяти наверненню тридцяти семи язичників до християнства. Але ви — духовна особа і віддались цій справі, що природно входить до обов’язків, покладених на вас вашим станом. Чому ж ви самі не візьметесь до неї, а пропонуєте мені зробити це?

Тут він повернувся, став переді мною, примусивши мене спинитись, і низько вклонився мені.

— Я щиро дякую Богові і вам, сер, — мовив він, — за заклик до такої святої справи. Якщо ви самі відмовляєтесь від неї і хочете передати її мені, я з великою охотою погоджусь на це і прийму її як нагороду за всі неприємності та випадковості моєї невдалої подорожі, що дала мені змогу взяти участь у такій славній справі. А за те, що ви робите мені честь, покладаючи на мене цю справу, я весь свій вік буду молитись за вас. Крім того, я маю до вас скромне прохання.

— Що саме? — спитав я.

— Ось що: залиште мені вашого слугу П’ятницю, щоб він був у мене товмачем і допомагав мені. Без його допомоги я не зможу говорити з ними, а вони зі мною.

Я був дуже стурбований цим проханням. Я не міг і думати про те, щоб розлучитися з П’ятницею, з багатьох причин. Він був моїм супутником у моїх подорожах, був не тільки відданий мені, а й щиро прихильний до мене, і я вирішив зробити для нього щось значне, коли він переживе мене, на що можна було сподіватись. Далі, я виховував П’ятницю в дусі протестантства, і навертати його тепер до іншої віри значило б збити його з пантелику. Ніколи, поки він живий, він не повірить, що його старий господар — єретик і буде засуджений на вічні муки. Це може перевернути всі його погляди та принципи, і бідолашний, мабуть, знову повернеться до язичества.

Раптова думка вивела мене з цього скрутного становища. Я сказав священикові, що ні в якому разі не хотів би розлучитися з П’ятницею, хоч ця справа, бувши йому дорожчою за життя, мала б бути й для мене важливішою за те, чи брати з собою слугу, а чи розлучитися з ним. З другого боку, я переконаний, що П’ятниця теж не захоче розлучитись зі мною. Примушувати ж його до цього буде явною несправедливістю, бо я казав, що ніколи не покину його, та й він обіцяв і зобов’язався ніколи не кидати мене, хіба що я сам його усуну.

Здавалось, священик дуже засмутився, бо було ясно, що він не зможе приступитись до цих бідних людей, не мавши змоги порозумітися з ними. Бажаючи усунути ці труднощі, я сказав йому, що батько П’ятниці навчився іспанської мови, що її, як мені здається, він теж розуміє, і що той зможе бути в нього товмачем. Це заспокоїло священика. Тепер він непохитно вирішив лишитись на острові і спробувати навернути дикунів до християнства; але Провидіння дало справі інший, дуже щасливий напрям.

Вертаюсь тепер до першої причини його незадоволення. Коли ми прийшли до англійців, я скликав їх усіх. Я нагадав їм, що я зробив для них, які потрібні речі дав їм і як розподілив їх, чим вони були задоволені і за що дуже дякували мені. Після цього я сказав їм, яким ганебним життям вони живуть, і переказав їм усі зауваження священика з цього приводу. Доводячи, яке нерелігійне та нехристиянське їх життя, я спитав їх, одружені вони чи ні. Вони зараз же пояснили мені свій сімейний стан, і виявилось, що двоє з них удівці, а інші троє — нежонаті. Я спитав тоді, як вони зважилися взяти цих жінок, назвати їх своїми дружинами і прижити стільки дітей, не взявши з ними законного шлюбу.

Всі вони відповіли саме так, як я й передбачав: що не було кому повінчати їх, що вони в присутності губернатора згодились утримувати цих жінок як своїх дружин і гадали, що ці шлюби такі ж самі законні, як коли б їх повінчав священик, додержавшись усіх формальностей.

Я сказав їм, що вони, звичайно, повінчані перед Богом і мусять тепер сумлінно вважати тих жінок за своїх дружин. Людські закони — інші, і тому, скориставшись цим, вони можуть заявити, що вони невінчані, а згодом і покинути цих бідних жінок та дітей. Жінки ж їх — бідні; покинуті жінки, без друзів та грошей, не зможуть дати собі ради. Я сказав також, що поки я не переконаюся в чесності їх намірів, я не зможу нічого зробити для них і, якщо вони не дадуть мені доказу свого бажання одружитися з цими жінками, я не вважаю за можливе дозволити їм жити з ними далі як з дружинами, бо це ганьба для людей і образа Богові, що не схоче благословити їх на таке життя надалі.

Все сталося так, як я сподівався. Вони — особливо Біль Аткінс, який, здавалось, говорив від імені решти — сказали, що люблять своїх жінок так само, як любили б і своїх землячок, і ні в якому разі не покинуть їх. Вони думають, що їх жінки — доброчесні та скромні і роблять для них та дітей так багато, як тільки може зробити якась жінка. Віль Аткінс окремо додав, що коли б хто-небудь запропонував перевезти його додому в Англію і зробити капітаном найкращого військового корабля, він не поїхав би туди без дружини та дітей. Коли тут на кораблі є духовна особа, він від щирого серця хоче одружитись тепер.

Саме цього я й хотів. Священика на той час зі мною не було, але він був поблизу. Отже, щоб перевірити Аткінса, я сказав йому, що зі мною є духовна особа, і якщо це його щире бажання, то я одружу його завтра вранці, а тому прошу його подумати про це й поговорити з рештою. Він сказав, що йому самому зовсім не треба роздумувати про це, бо він цілком готовий до цього і дуже радий, що зі мною є священик; він гадає, що й усі інші погодяться. Тоді я сказав йому, що мій друг священик — француз і не говорить по-англійському, але я буду за перекладача. Аткінс нічого не сказав, а тільки спитав, чи папіст він, а чи протестант, чого я якраз і боявся. Але я сказав, щоб вони не допитувались про це. Тут ми розлучились: я пішов назад до священика, а Віль Аткінс вступив у розмову з своїми товаришами. Я попросив французького джентльмена, щоб він нічого не говорив їм, поки остаточно не закінчить служби, і переказав відповідь, яку дали мені ці люди.

Не встиг я відійти від ділянки англійців, як усі вони прийшли до мене сказати, що обміркували мою пропозицію і дуже раді, що зі мною є священик. Вони з охотою готові були виконати моє бажання і повінчатись, коли мені буде завгодно, бо зовсім не хочуть розлучатися з своїми жінками і беруть їх за себе з найчеснішими намірами. Я призначив їм прийти другого ранку і попросив пояснити тим часом своїм жінкам значення шлюбного обряду, потрібного не лише для того, щоб уникнути спокуси, а й для того, щоб чоловіки не покинули їх.

Жінки легко зрозуміли значення справи. Вони були дуже задоволені і, певна річ, мали підстави для цього. Отже, другого ранку всі вони зібралися в моєму приміщенні, куди я привів священика. Він не мав на собі одягу ні англійського пастора, ні французького священика, а був у чорному сюртуку, трохи подібному до сутани. Підперезаний шарфом, він дещо скидався на пастора; що ж до його мови, то я був за товмача.

Його серйозність у ставленні до них і те, що він вагався вінчати жінок нехрещених і не християнської віри, викликало глибоку повагу до його особи; так що після цього ніхто не запитував, чи духовна він особа, чи ні.

Я боявся, що через це вагання він взагалі не повінчає їх. І дійсно, незважаючи на всі мої доводи, він, щоправда, дуже скромно, проте рішуче відмовився вінчати їх, поки не поговорить про це з чоловіками та жінками. Спочатку я був проти цього, а потім погодився з ним, бо почував щирість його наміру.

Підійшовши до них, він сказав, що я виклав йому всі обставини справи і розповів про її теперішній стан і що він охоче виконає свій обов’язок і повінчає їх, як я того бажаю; але перше ніж відправити службу, він просить дозволу поговорити з ними. Він сказав їм, що, з погляду людей безсторонніх та суспільства, життя, яким вони жили досі, є одверте перелюбство, і що треба покласти йому край — або повінчатись, або розлучитися з жінками; що він не має сумніву щодо щирості їхньої згоди вінчатись, але тут постає перешкода, яку він не знає, як усунути. Закон про християнські шлюби не дозволяє особам християнської віри одружуватися з дикунами, язичниками та ідолопоклонцями, а тепер залишається дуже мало часу, щоб спробувати умовити їхніх жінок охреститись; тим більше, що навряд чи вони чули коли-небудь про Христа, а без цього хрестити їх не можна.