Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 83)

Він не дав мені відповісти йому якою-небудь ввічливою фразою і вів далі:

— По-перше, сер, — сказав він, — у вас є тут чотири англійці, що вибрали собі жінок із числа дикунок, зробили їх своїми дружинами і мають від них багато дітей, не взявши з ними шлюбу ніяким установленим способом, як цього вимагають закони і Божі, і людські; тому-то вони, з погляду цих законів, не менше як перелюбники і живуть у перелюбстві. Я знаю, сер, — сказав він, — на це ви мені скажете, що у вас не було духовної особи або священика будь-якої віри, щоб виконати релігійний обряд. Не було ні пера, ні чорнила, ні паперу, — щоб написати шлюбний договір та підписати його. Я знаю також, що говорив нам старший іспанець; я маю на увазі ту умову, яку він поставив їм, коли вони брали собі жінок, а саме: що вони мусять вибрати собі жінок за згодою і узяти їх кожен окремо. Проте це ж не шлюб, не погодження з жінкою як з дружиною, а тільки погодження між чоловіками, щоб уникнути сварки. Але, сер, суть таїнства шлюбу (так він звав це, бувши католиком) полягає не лише у взаємній згоді сторін одружитись, а також і в формальному й законному зобов’язанні володіти назавжди один одним та визнавати один одного. Примушуючи чоловіка утримуватись від гріха з іншими жінками, шлюб примушує його утримуватись і від іншого договору, поки існує перший і, наскільки дозволяє становище, чесно годувати дружину та дітей своїх. До таких самих або подібних обов’язків, з належними відмінами, примушує шлюб і жінку. Тепер, сер, — сказав він, — вони можуть, якщо захочуть або коли трапиться нагода, покинути жінку, відмовитись від своїх дітей, лишити їх на загибель і взяти іншу жінку за життя першої. — До цього він додав, трохи розпалившись: — Як можуть вони прославити Бога таким незаконним свавіллям? І як може зійти благословення на ваші починання, хоч які вони добрі самі по собі і хоч як щиро ви замишляєте їх, поки ви дозволяєте цим людям, теперішнім вашим підданцям, що цілком перебувають у вашій владі, одверто чинити перелюбство?

Признаюсь, мене дуже вразило це, але ще більше вразили мене переконливі аргументи, наведені ним при цьому. Бо цілком правильно, що хоч тоді вони й не мали поблизу духовної особи, все ж таки формальний двосторонній договір, складений сторонами в присутності свідків і скріплений заявою, що вони одружуються за взаємною згодою (хай би вони тільки зламали паличку між собою), примушував би чоловіків визнавати свою жінку за дружину і ніколи не покидати її та своїх дітей. Так само зобов’язав би він і жінок; тоді договір став би справжнім шлюбом з погляду релігії і було великим недбальством, що цього не зробили. Гадаючи відвести від себе докори молодого священика, я сказав йому, що все це сталося тоді, коли мене тут не було; що вони вже прожили з ними багато років; що коли це й було перелюбством, то запобігти цьому вже не можна, і тепер уже немає чого робити.

— Сер, — сказав він, — прошу пробачити мені мою вільність. Ви справедливо зазначаєте, що це сталося без вас і ви не повинні відповідати за участь у їхньому злочині. Але не думайте, благаю вас, що ви не повинні зробити все залежне від вас, щоб покласти цьому край. За минуле відповідає той, хто в ньому винний, а відповідальність за майбутнє лежить цілком на вас. Бо, безумовно, тепер від вас, а не від кого іншого, залежить покласти цьому край.

Я досі був такий нерозумний, що неправильно зрозумів його і подумав, що він мав на думці розлучити їх і не дозволити їм жити далі вкупі. Отже, я відповів, що ні в якому разі не можу зробити цього, бо проти мене повстане тоді все населення острова. Він, здавалось, дуже здивувався, що я так неправильно зрозумів його.

— Ні, сер, — мовив він, — я зовсім не хочу, щоб ви розлучили їх, я хочу тільки, щоб ви примусили їх взяти законний і справжній шлюб. Я міг би й сам повінчати їх, і цей обряд був би дійсним також з погляду вашого закону. Можливо, що їх важко буде умовити погодитись на це; та коли навіть ви поєднаєте їх — я говорю про писаний договір, підписаний чоловіком, жінкою та всіма присутніми свідками, — цей шлюб теж буде непорушний перед Богом та людьми і буде визнаний законами всіх європейських держав.

Я здивувався, побачивши в ньому стільки справжнього благочестя та щирої віри, — не кажу вже про незвичайну безсторонність щодо його власної церкви, — таке палке бажання стримати від порушення Божого закону людей, не тільки не близьких йому, а й зовсім незнайомих. Справді, такого благочестя я не зустрічав ні в кого. Згадавши його пропозицію про одруження з допомогою писаного договору, я сказав, що визнаю його міркування правильним і поговорю з ними про це, коли побачу їх. Я не вбачав причин, чому б не повінчатись їм у нього, бо дуже добре знав, що такий шлюб буде визнаний дійсним і законним в Англії, так само як і шлюб з участю одного з наших священиків. Як ми потім зробили, я розкажу далі.

Я попросив указати другу річ, що викликала його незадоволення, і від щирого серця подякував за перше зауваження. Він попередив, що говоритиме так само вільно та просто і сподівається, що я правильно зрозумію його слова. Незважаючи на те, — сказав він, — що мої англійські підданці, як він називав їх, прожили з жінками майже сім років, навчили їх говорити англійською мовою і навіть читати (з цього він робить висновок, що ці жінки — здатні й тямущі), вони й досі не дали їм ніяких знань із християнської релігії, не навчили, що є Бог і служба Божа, не сказали, як треба служити Богові і що їхнє язичество та поклоніння невідомо яким богам — обман і безглуздя.

Це, за його словами, було непрощенне з їх боку недбальство, за яке вони, безперечно, відповідатимуть перед Богом і, можливо, будуть позбавлені змоги навернути жінок до християнської віри. Він говорив з великою теплотою та щирістю.

— Я певен, — казав він, — що коли б ці люди жили в дикій країні, звідки походять їх жінки, дикуни доклали б багато більше зусиль до того, щоб навернути їх до язичества і навчити служити дияволові, ніж будь-хто з них, — принаймні, наскільки я можу судити, — доклав зусиль до того, щоб навчити своїх дружин пізнавати справжнього Бога. А проте, сер, — сказав він, — хоч я й не визнаю вашої релігії, а ви — моєї, ми зрадіємо, побачивши, що слуги диявола та його підданці навчились головних основ християнської релігії, що, нарешті, вони можуть почути про Бога, про Спасителя, про воскресіння мертвих, про майбутнє життя і про все, в що всі ми віримо. В кожному разі, вони тоді будуть ближче до вступу в лоно істинної церкви, ніж тепер, коли одверто віддаються язичеству і служать дияволові.

Я не зміг стриматись: схопив і дуже палко обняв його.

— Як далеко, — сказав я йому, — був я від розуміння найважливішого обов’язку християнина — ставити над усе інтереси християнської церкви і спасіння інших людей! Я майже зовсім не розумів, що значить бути християнином.

— О, сер, не говоріть так, — сказав він, — у цьому ви не винні.

— Ні, — сказав я, — чому ж я не брав цього так близько до серця, як ви?

— І тепер ще не пізно; не поспішайте засуджувати себе, — відповів він.

— Але що ж можна зробити тепер? — спитав я. — Ви бачите, я від’їжджаю.

— Чи дозволите ви мені поговорити про це з цими бідолахами? — спитав він.

— Певна річ, від щирого серця, — сказав я. — Я примушу їх зважити на все, що ви їм скажете.

— Щодо цього, — зауважив він, — то ми повинні віддати їх на ласку Христову. Але ми мусимо допомогти їм, підбадьорити й навчити їх. І якщо ви дасте дозвіл, а Бог — своє благословення, я не маю сумніву, що бідні несвідомі душі будуть прийняті в лоно великої християнської церкви — до тієї ж самої, до якої всі ми належимо — і, може, ще до вашого від’їзду.

— Я не тільки дозволю, але й тисячу разів подякую вам за це, — відповів я.

Тепер я попросив його перейти до третього пункту.

— Ах, — сказав він, — цей пункт такої ж самої природи, і я буду продовжувати, з вашого дозволу, так само просто, як і раніше. Це про ваших бідних дикунів, ваших, так би мовити, підданців. Усі християни, хоч до якої церкви — справжньої або такої, що вважає себе за справжню — вони належать, ставлять або мусили б ставити собі за правило, що християнство треба поширювати всіма можливими способами і при всякій можливій нагоді. Ідучи за цим правилом, наша церква посилає місіонерів в Індію, Персію та Китай, і наше духовенство, навіть вище, з доброї волі пускається в найнебезпечніші подорожі і оселяється серед варварів та душогубів, щоб навчити їх пізнавати Бога і навернути їх до християнської віри. Зараз, сер, ви маєте нагоду повернути до пізнання справжнього Бога тридцять шість чи навіть тридцять сім бідних дикунів-язичників, і я дивуюсь, як можете ви обминати таку нагоду зробити добро, що варта цілого людського життя.

Я занімів і не мав чого сказати. Я бачив перед собою дух справжньої християнської відданості Богові та релігії, які б не були її окремі принципи. Щодо мене, то раніше я не думав про це, та, гадаю, і не міг думати. Я дивився на цих дикунів як на рабів, яких треба або використати для роботи, або продати в іншу частину світу. Нам треба було позбутись їх, і ми були б дуже задоволені, якби їх перевезли в іншу країну, щоб вони ніколи не побачили своєї власної. Я сказав священикові, що ця розмова хвилює мене, але я не знаю, що відповісти. Він серйозно подивився на мене і побачив, що я дійсно трохи збентежений.