Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 82)

Друга колонія — це була оселя Віля Аткінса, де жили чотири родини англійців (тобто тих, яких я покинув тут) з їх дружинами та дітьми, три дикуни-невільники, вдова та діти вбитого англійця; юнак та дівчина, яку ми теж, між іншим, видали заміж перед нашим від’їздом. Тут жили ще два теслярі та кравець, що приїхали зі мною, і коваль, що був для них конче потрібним як збройовий майстер. Жив тут і мій другий хлопець, названий мною «Джек на всі руки», що один був вартий двадцятьох і був не лише спритний та моторний, а ще й дуже веселий. Перед тим, як я поїхав, ми одружили його з тією скромною дівчиною, що приїхала разом з юнаком і про яку я вже згадував.

Коли я вже заговорив про одруження, природно буде сказати тут дещо й про французького священика, якого я забрав з корабельною командою під час пригоди на морі. Правда, він був католик, і я, можливо, ображу кого-небудь, дозволивши собі щось не звичайне в розповіді про людину, яку я мусив би змалювати для протестантів не дуже-то привабливими рисами; бо, по-перше, він був папіст, по-друге — папістський священик і, по-третє — французький папістський священик[87].

Справедливість вимагає, щоб я віддав належне його вдачі. Мушу сказати, що це була серйозна, розсудлива й дуже релігійна особа, точна в своєму житті, щира в своїй чесноті і зразкова в усьому, що вона робила. Хто ж закине мені, що я надто шанував його, незважаючи на його стан, хоч, на мою думку, а може, й на думку тих, хто читатиме моє описання, він помилявся в своїх переконаннях.

Коли я заговорив з ним після того, як він погодився їхати зі мною в Ост-Індію, я був у захопленні від його розмови. Почав він з релігії найприємнішим, який тільки можна уявити, способом:

— Сер, — сказав він, — ви, з ласки Божої, — тут він перехрестився, — не тільки врятували мені життя, а й дозволили їхати на вашому кораблі, люб’язно й ввічливо прийняли мене до складу вашої сім’ї і дозволили мені вільно розмовляти з вами. Ви, сер, — сказав він, — по моєму вбранню бачите мій стан, а я, знаючи, якої ви нації, можу судити, якої ви віри. Я вважаю за свій безперечний обов’язок користуватися всякою нагодою, щоб приводити душі до пізнання істини і до католицької віри. Але, перебуваючи, з вашої ласки, у вашій сім’ї, зв’язаний вашою люб’язністю, керуючися ввічливістю та пристойністю, я мушу слухатись вас і не буду без вашого дозволу заходити в дискусію про основи релігії, з якими ви, може, не погоджуєтесь.

Я сказав йому, що мушу визнати його поведінку за дуже скромну; хоч ми й належимо до народу, який вони називають єретиками[88], але він не перший католик, з яким я розмовляю, не припускаючись незвичайностей і не доводячи розмови до палких суперечок; що він не повинен ображатись на розбіжність наших думок і що, коли наша розмова буде неприємна для однієї з сторін, то це буде не наша, а його вина.

Він відповів, що, на його думку, нашу розмову можна легко звільнити від дискусії, що він не збирається сперечатись і просить мене розмовляти з ним скорше як з джентльменом, ніж як з духовною особою. А якщо я дозволю йому коли-небудь поговорити на релігійні теми, він з охотою зробить це, з певністю, що я дозволю йому також боронити свої думки, як тільки він може; а без мого дозволу він не гадає надокучати мені подібними речами.

Він казав далі, що не перестане робити все, чого вимагатимуть його обов’язки, як священика і як християнина взагалі, і дбатиме про благо корабля і безпечність усіх, хто перебуває на ньому. Мабуть, ми не захочемо приєднатись до нього, і він не зможе молитися вкупі з нами, проте він гадає, що зможе молитись за нас, що він і робить при всякій нагоді. Так ми розмовляли. Він тримався, як справжній джентльмен, і виявив себе людиною розсудливою і, по-моєму, дуже вченою.

Він дуже цікаво розповів мені про своє життя і про силу незвичайних подій у ньому; про силу пригод, що трапилися з ним протягом небагатьох років, коли він їздив по світу. Найцікавіше було те, що під час теперішньої своєї подорожі він мав нещастя пересідати з корабля на корабель п’ять разів і жодного разу не добрався до того місця, куди первісно прямували ці кораблі. Спочатку він мав намір відвідати острів Мартиніку і сів у Сен-Мало[89] на корабель, що йшов туди. Загнаний негодою до Лісабона, цей корабель зазнав аварії (його викинуло на мілину в гирлі ріки Тахо) і був примушений розвантажитись. Знайшовши там португальський корабель, готовий відпливти до Мадейри[90], і сподіваючись зустріти там судно, що йтиме на Мартиніку, він сів на той корабель. Але капітан португальського корабля, не дуже вправний моряк, помилився в своїх розрахунках і прийшов до Фіала[91], де йому вдалось знайти дуже добрий ринок для свого вантажу, що складався з зерна. Отже, капітан вирішив не йти на Мадейру, а навантажити корабель сіллю на місці і пливти в Ньюфаундленд. В такому скрутному становищі священикові лишалось тільки провадити свою подорож далі — і він проїхав чималий шлях аж до Великих Мілин. Там вони зустрілися з французьким кораблем, що йшов із Франції в Квебек у Канаді, а звідти з провізією на Мартиніку, і він думав уже, що цього разу йому пощастить довести свою подорож до призначеного кінця. Та в Квебеку капітан корабля помер, і корабель не пішов далі. Тоді він сам поїхав у Францію на судні, що згоріло, коли ми підібрали його на морі, і тепер їхав, як уже казав, з нами в Ост-Індію. Так не пощастило йому в п’ятьох подорожах, які можна назвати єдиною подорожжю, крім тієї, про яку я ще принагідно згадаю, говорячи знову про нього.

Але я не хочу ухилятись в історію інших людей і вертаюсь до стану справ на острові. Якось ранком він прийшов до мене, бо жив укупі з нами весь час, поки ми були на острові. Трапилось, що прийшов він саме тоді, як я збирався відвідати англійську колонію в найдальшій частині острова. Він прийшов до мене з дуже серйозним лицем і сказав, що вже два-три дні шукає нагоди поговорити зі мною. Розмова, він сподівався, не буде дуже неприємною для мене, бо вона, на його думку, подекуди відповідає загальній моїй меті, що полягає в щасті нової моєї колонії, і, може, завдяки цій розмові благословення Боже зійде на цю колонію в іще більшій мірі, ніж досі.

Я був трохи здивований його останніми словами і дещо прикро звернувся до нього:

— Чи можна говорити, сер, — сказав я, — що на нас немає благословення Божого, після такої очевидної допомоги і чудесних визволень, бачених тут, про які я так докладно розповідав вам?

— Якщо вам завгодно буде, сер, вислухати мене, — сказав він з надзвичайною скромністю і все ж з великою гідністю, — то ви не матимете причини бути незадоволеним, а тим більше — думати, ніби я гадаю, що ви врятувались без Божої допомоги. Я сподіваюсь, що на вас лежить благословення Боже, що мета ваша надзвичайно гарна і що ви осягнете її. Але, сер, є серед вас люди не зовсім праві в своїх вчинках. Ви знаєте з історії дітей Ізраїля, що якийсь Ахан у таборі віддалив від них благословення Господа Бога і так повернув проти них його руку, що тридцять шість ізраїльтян, навіть непричетних до злочину, підпали Божій карі і понесли її важкий тягар.

Ця розмова зворушила мене, і я сказав йому, що його втручання таке доречне, а його намір такий щирий і такий по-своєму релігійний, що я дуже жалкую, що перебив його, і прошу продовжувати. А що розмова наша, здавалось, мала бути довгою, то я сказав йому, що йду на англійську плантацію, і попросив його піти разом зі мною і поговорити дорогою. Він відповів, що з великою охотою піде туди, бо там, почасти, і діється те, про що він хоче говорити зі мною. Ми пішли, і я попросив його вільно й просто розказати мені все, що він має на думці.

— Тоді, сер, — сказав він, — ласкаво дозвольте мені сформулювати кілька пропозицій, як основу того, що я маю сказати, щоб у нас не було розходжень у загальних принципах, хоч, можливо, у нас і будуть різні думки щодо подробиць. По-перше, сер, хоч ми, на нещастя, по різному ставимось до деяких релігійних доктрин, але є кілька загальних принципів, де ми погоджуємось. Перший це — Бог, що дав нам певні загальні правила, щоб ми додержувались їх і підкорялись їм. Ми не повинні навмисне й свідомо ображати його, недбало роблячи те, що він наказав, або роблячи те, що він заборонив. Хоч які різні наші релігії, але ми всі легко засвоюємо головне правило, що Бог не благословляє зухвалого нехтування його наказами; і всякий добрий християнин повинен якомога пильнувати, щоб ніхто з тих, хто перебуває під його опікою, не нехтував Богом та його веліннями. Хоч ваші люди — протестанти, і хоч як я ставлюсь до протестантства, це не звільняє мене від обов’язку дбати про їх душі і старатись примусити їх жити якомога ближче до свого Творця, особливо коли ви дозволите мені втрутитись так далеко у ваші справи.

Я все ще не здогадувався, куди він веде, але сказав, що я буду вдячний йому як за все, про що він говоритиме, так і за ласкаве ставлення до нас, і попросив поділитись зі мною його спостереженнями, щоб, як Ісав, скориставшись тими вказівками, я міг відкинути від нас усе нечестиве.

— Тоді, сер, — сказав він, — я скористаюсь вашим дозволом. Є три речі, що заважають, по-моєму, благословенню Божому зійти на ваші діла, і я буду радий і за вас, і за ваші діла, коли побачу ці речі усунутими. І я певен, сер, — додав він, — що ви в усьому цьому цілком погодитесь зі мною, як тільки я назову їх; особливо тому, що кожну з цих речей можна дуже легко усунути на ваше велике задоволення.