Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 81)

Вони описували, як вразила їх прислана мною допомога і поява хліба, якого вони не бачили, відколи потрапили в те прокляте місце; як часто вони хрестили й благословляли хліб, ніби його послало саме небо; якими зцілющими ліками здавався він їм, так само як і інші речі, послані мною їм на поживу. Вони говорили, що їм дуже хотілося б розповісти про радість, що охопила їх, коли вони побачили шлюпку й людей, готових відвезти їх до тієї людини і на те місце, звідки були надіслані всі ці припаси; але описати цю радість словами їм не вдавалось, бо їх захоплення виявилось так дико й бурхливо, що їх можна було б прийняти за божевільних. Це оповідання нагадало мені про радість П’ятниці, коли він несподівано зустрівся з своїм батьком; про радість врятованого мною екіпажу палаючого судна; про радість помічника капітана, визволеного в такому місці, де він уже вважав себе за загиблого. Згадав я й свою радість, коли я після двадцяти восьми років ув’язнення на острові знайшов добрий корабель, готовий відвезти мене на батьківщину. Все це примусило мене ще глибше відчути оповідання бідолашних іспанців і навіяло мені ще більше співчуття до них.

Розповівши докладно про становище, яке я знайшов на острові, вважаю за потрібне сказати ще про найголовніше, що я зробив для поселенців, і про те, в якому стані я покинув цих людей. На їх думку, та й на мою теж, дикуни не мали більше турбувати їх, а коли б це й трапилось, то їм легко буде прогнати напасників, бо тепер їх удвоє більше, ніж було раніше. Я почав серйозну розмову з іспанцем, якого я звав губернатором, про їх перебування на острові. Я заявив, що приїхав сюди не для того, щоб вивезти кого-не-будь із них, і вважаю за несправедливе, взявши одного, покинути тут інших, які, може, й не схочуть лишатись тут, після того як їх сили зменшаться.

З другого боку, я сказав, що прибув сюди впорядкувати їх життя, а не забрати їх; що я привіз із собою для них багато речей; що я постараюсь постачати їм усе потрібне для вигідного життя та самооборони, що, крім того, зі мною прибули такі й такі особи, які згодились пристати до їх товариства і можуть стати їм у пригоді, виробляючи речі, без яких їм було важко обходитись.

Всі вони були присутні при цьому. Перше ніж передати їм усі привезені речі, я питав кожного, чи забули вони свої колишні свари та чи можуть, стиснувши один одному руку, стати близькими приятелями і визнати спільність інтересів — так, щоб надалі не було ні непорозумінь, ні заздрості.

Віль Аткінс дуже щиро й добродушно відповів, що вони мали досить неприємностей, щоб протверезитись, і досить ворогів, щоб стати друзями; що він, з свого боку, хоче жити й умерти разом з ними; що він далекий від того, щоб замишляти що-небудь проти іспанців. Він визнав, що вони не зробили йому нічого, крім того, що він заробив своїм поводженням; що він, бувши на їх місці, вчинив би, мабуть, ще гірше і що він попросить у них пробачення, коли я цього бажаю, за всі божевільні й грубі вихватки, яких він допустився. Наприкінці він заявив, що хоче жити мирно й дружно з усіма і готовий на все, щоб довести це іншим. А про повернення до Англії він навіть не думає і ладен не їздити туди ще два десятки років.

Іспанці відповіли, що спочатку вони дійсно роззброїли й викинули з своєї сім’ї Віля Аткінса та двох його земляків за погану поведінку, як вони мені про це вже розповідали; заявили мені, що до цього їх примусила тільки необхідність; але Віль Аткінс так відважно повівся у великій битві з дикунами, а в інших випадках виявив стільки щирості й відданості спільним інтересам, що вони забули про минуле. На їхню думку, він так само став гідним честі носити зброю, як і кожен із них, і цілком заслуговує на те, щоб я видав йому все потрібне нарівні з іншими. Самі вони висловили вже йому свою вдячність тим, що обрали його помічником самого правителя острова. І довіряючи йому та його землякам, вони раді заявити, що ні в чому не хочуть відділятись від нього і що інтереси у них спільні.

Після цього щирого й одвертого вияву дружніх почуттів ми вирішили другого ж дня пообідати вкупі і справді влаштувати розкішний бенкет. Я наказав корабельному кухареві та його помічникові приїхати на берег і зготувати обід, а старшому помічникові кухаря — допомогти їм. Ми привезли на берег шість кусків воловини й чотири куски свинини з корабельних харчових запасів, чашу для пуншу та матеріали, щоб наповнити її. Крім того, я дав їм десять пляшок французького кларету і десять пляшок англійського пива, бо цих напоїв ні іспанці, ні англійці не куштували вже багато років; вони, мабуть, були надзвичайно задоволені ними.

Кухарі засмажили ще п’ятьох козенят, доданих іспанцями до нашого бенкету. Трьох із них ми послали на корабель, щоб матроси могли так само поласувати свіжим м’ясом з берега, як ми — солониною з судна.

Після бенкету, де ми провели час дуже весело, я сам розпакував свій вантаж, щоб не було суперечок під час розподілу, і показав, що добра вистачить для всіх і що все буде поділено. Спочатку я поділив полотно так, щоб кожному вистачило на чотири сорочки; потім, на прохання іспанців, я додав їм іще на дві. Вони почували себе в них дуже добре, бо, можна сказати, давно забули, як і для чого їх носять.

Тонкі англійські тканини, про які я вже згадував, я поділив так, щоб кожному вистачило на легке й широке вбрання на зразок сюртука, що, як я гадав, було найкращим для жаркої пори року; я наказав, коли воно зноситься, робити нове, скільки треба. Так само й з легкими пантофлями, черевиками, панчохами, рукавичками тощо.

Не можна описати радості та вдоволення, виявлених цими бідолахами, коли вони побачили, як я дбав про них та як добре устаткував їх. Вони казали, що я був для них немов батьком; що, маючи такого порадника в цій далекій країні, їм легше буде забути про свою безпорадність у цьому нещасному місці. Всі вони охоче дали мені слово не покидати острова без моєї згоди на це.

Потім я представив їм людей, яких я привіз із собою, зокрема кравця, коваля та двох теслярів — дуже потрібних їм ремісників — а найголовніше, мого власного майстра на всі руки, найкориснішого з усіх. Кравець, доводячи їм свою вправність, зараз же взявся до роботи і, з мого дозволу, пошив кожному по сорочці. Далі він зробив ще краще: навчив жінок не тільки шити, строчити й орудувати голкою, а й узяв їх до себе допомагати шити сорочки для їх чоловіків та для решти поселенців.

Щодо теслярів, то можна й не згадувати про те, які були вони корисні. Вони розібрали на куски мої бридкі й незграбні меблі і зробили з них добрі, вигідні столи, стільці, ліжка, шафи, буфети, полиці та всілякі інші потрібні речі.

Щоб показати їм, як природа відразу виховує майстрів, я повів теслярів подивитись на хижку-кошик, як я її звав, Віля Аткінса, і вони признались обидва, що ніколи не бачили ні такої природної вигадливості, ні такого правильного та майстерного будування, принаймні, в цьому роді. Один із них, оглянувши хату й подумавши трохи, звернувся до мене:

— Я певен, — сказав він, — що вашим людям ми ні до чого; вам треба лише дати їм інструменти.

Тоді я розпакував усі свої запаси інструментів і дав кожному заступ, лопату та граблі (бо в них не було ні борін, ні плугів), а кожній окремій оселі — лом, кайло, теслярську сокиру та пилку, вказавши, що, коли що-небудь із цих інструментів зламається або попсується, його треба без суперечок замінити новим із загального запасу, який я лишаю їм.

Цвяхи, скоби, петлі, крюки, долота, ножі, ножиці і всякі інші інструменти та залізні вироби мусили видаватися в міру потреби в необмеженій кількості, бо ніхто ж не братиме більше, ніж потрібно, і хіба що дурень буде витрачати або нищити їх невідомо для чого. Для коваля я залишив дві тонни необробленого заліза.

Запас пороху та зброї, який я привіз їм, був такий великий, що поселенці мусили тільки радіти, бо вони могли тепер виходити з дому, як це робив я, з мушкетом на кожному плечі і мали змогу битися з тисячею дикунів, зайнявши хоч трохи кращу, ніж ті, позицію — цього вони теж при нагоді не проявили б.

Я привіз з собою на берег того юнака, чия мати померла з голоду, та служницю. Це була розсудлива, добре вихована, релігійна молода жінка, і поводилася вона так скромно, що кожен старався сказати їй добре слово. Їй справді важко жилося з нами, бо на кораблі, крім неї, не було жодної жінки, але вона зносила це дуже терпляче. Трохи згодом, побачивши, що життя на острові впорядковується та стає на шлях процвітання, і зваживши, що у них немає ні справ, ні знайомих в Ост-Індії, що їм немає ніякої рації пускатись у таку далеку подорож, обоє вони попросили в мене дозволу залишитись на острові і ввійти до моєї, як вони висловились, сім’ї.

Я охоче погодився на це, їм відвели невеличкий клаптик землі, де вони поставили три намети чи хижки, обгороджені палісадниками, як у Аткінса, чия плантація межувала з їх ділянкою. Їх намети були розплановані так, що кожен із них мав окреме приміщення, а крім того, там була ще центральна частина, подібна до великого складу, де вони їли та пили і складали все своє добро. Інші два англійці теж перенесли туди свої оселі, і таким чином на острові було тепер три колонії: перша колонія — іспанці з старим П’ятницею та першими слугами, в моєму старому житлі під горбком; це була, так би мовити, столиця. Вони дуже поширили й збільшили свої будівлі під горбком та навколо нього і мали чудово сховане, а разом і просторе житло. Ніде в світі не було такого маленького лісного, так добре прихованого міста, і я певен, що коли б тисяча чоловік цілий місяць блукали по острову, не знаючи, що тут щось є і не шукаючи нічого, то вони ніколи б нічого не знайшли. Дерева стояли так щільно і так переплітались гілками, що тільки зрубавши їх, можна було відкрити це місце, а вхід та вихід звідти вели крізь дві вузькі відтулини, знайти які було нелегко. Один із проходів був коло самої річки, на березі бухти, а від нього до житла було ще понад двісті ярдів: другий — через дві драбини, як я вже описав раніше. На вершку горбка теж був у них великий ліс, густо насаджений, з акр завбільшки, що зріс дуже швидко; він ховав колонію від чужого ока і мав тільки один вузький прохід між двома деревами, теж добре схований.