Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 89)

Його промова була висловлена дуже гарно, зважаючи на його молодість, і була мені дуже приємна, бо він рішуче заявив, що одружитись він не збирається. Я запевнив його, що, коли я буду живий і щасливо вернусь в Англію, я передам його листи, проведу як слід усі його справи і ніколи не забуду, в яких обставинах я залишив його. А втім, мене брало нетерпіння дізнатись, хто ж саме має одружитись. Виявилось, що це його служниця Русанка та мій «Джек на всі руки».

Я був дуже приємно вражений, коли він назвав наречених, бо я справді вважав їх за гарну пару. Нареченого я вже описував. Що ж до нареченої, то вона була дуже чесна, скромна, розсудлива й релігійна молода жінка, мала багато здорового розуму, була досить приємна на погляд, говорила пристойно й доречно, була завжди ввічлива, мала гарні манери, не барилась відповідати на запитання і не встрявала до розмови, коли це її не стосувалось, була дуже спритна й домовита. Чудова господиня, здатна керувати всім островом, — вона добре знала, як поводитися з різними людьми, що оточували її, і не гірше поводилася б і з кращими, якби зустріла їх.

Ми повінчали їх того ж самого дня, і я, бувши весільним батьком, дав їй посаг, призначивши їй та її чоловікові чималий клапоть ґрунту для плантації. Цей шлюб і прохання молодого джентльмена дати йому невеличку власність на острові наштовхнули мене на думку розподілити землю між усіма, щоб вони згодом не могли посваритись за свої ділянки.

Цей розподіл землі я доручив Вілеві Аткінсу, що став тепер найбільш розсудливим, серйозним та ощадливим хлопцем, зовсім іншим проти колишнього, надзвичайно побожним та релігійним і, можу рішуче сказати, справжнім щирим покутником.

Він розподілив усе так справедливо і так задовольнив усіх, що вони попросили видати їм лише один загальний документ за моїм власним підписом, який я й наказав скласти, підписав і приклав до нього печать. Зазначивши межі й розташування плантацій кожного поселенця і засвідчивши це документом кожному нарізно, я дав їм право володіння та спадщини на відповідні плантації чи ферми, з усіма поліпшеннями, для них самих і для їх спадкоємців. Для себе я залишив решту острова і через одинадцять років певну ренту з плантацій, якщо я або хто-небудь від мого імені приїде вимагати її і подасть засвідчену копію цього документа.

Щодо управління та законів, то я сказав, що я нездатний скласти їм закони, кращі від тих, які вони складуть самі. Примусивши їх пообіцяти жити між собою в любові та доброму сусідстві, я приготувався покинути їх.

Не можу обминути ще однієї деталі. Тепер, коли вони ніби заснували державу і мали перед собою багато праці, було чудно мати тридцять сім індійців, що жили в куточку острова, незалежні й безробітні, заклопотані хіба що роздобуванням їжі для себе, та й це було для них іноді надто важко. Вони не мали ніяких обов’язків, у них не було ніякої власності. Я запропонував старшому іспанцеві піти до них з батьком П’ятниці і умовити їх або почати теж господарювати, або піти до європейців слугами, щоб допомагати їм у роботі, не стаючи від того невільниками. Я ні в якому разі не хотів примушувати їх іти в неволю, бо вони одержали собі волю, здавшись у полон — такі були умови здачі, а вони тих умов не зламали.

Вони з великою охотою пристали на цю пропозицію і дуже весело пішли з батьком П’ятниці. Ми наділили їх полем та плантаціями, але взяти їх згодились лише троє-четверо, а решта захотіла бути слугами в сім’ях європейців. Отже, моя колонія була розподілена так: іспанці володіли моїм першим житлом, яке було столицею, і поширювали свої плантації вдовж струмка, що утворював бухточку, яку я часто описував, так само, як і мою бесідку. Поширюючи свої засіви, вони посувались на схід. Англійці жили в північно-східній частині, де спочатку оселились Віль Аткінс і його товариші, і поширювали свої поля на південь та південний захід до тилу ділянок іспанців. Кожна плантація мала великий запас ґрунту, на випадок потреби в ньому, так що їм не довелося б випихати один одного через брак місця.

Весь західний кінець острова лишався незаселеним, і дикуни для своїх звичайних варварських бенкетів могли вільно приїжджати та від’їжджати і коли б вони нікого не турбували, то їх теж ніхто не турбував би. Безперечно, це траплялось не часто, бо я ніколи не чув, щоб вони нападали на плантаторів чи турбували їх.

Отже, я натякнув моєму другові священикові, що навернення дикунів до християнства можна буде поставити як слід і без нього. Я сказав йому, що, на мою думку, справа вже налагоджена, бо дикуни живуть серед християн, і якщо кожний з останніх напутить того, хто служитиме в нього, то це, сподіваюсь, дасть дуже добрі наслідки.

Він зараз же погодився з цим.

— Якщо тільки вони зроблять це, — сказав він. — Але як ми зможемо добитися цього від них?

Я сказав, що ми скличемо їх і доручимо їм це або ж, коли він того хоче, підемо до кожного окремо. Так ми й розподілили справу — він говорив з іспанцями, що всі були папістами, а я — з англійцями-протестантами. Ми наполегливо умовляли їх і взяли з них обіцянку, що вони ніколи не будуть відрізняти папістів від протестантів, коли будуть напучувати дикунів і навертати їх до християнської віри, а всі разом даватимуть їм найважливіше знання про істинного Бога та про їх Спасителя Ісуса Христа. Обіцяли вони також ніколи не сперечатись і між собою з приводу релігії.

Прийшовши до дому Віля Аткінса, — я можу назвати його так, бо другої такої хижки чи такого плетива, я певен, немає в цілому світі, — отже, прийшовши туди, я застав молоду жінку, згадувану вище, та дружину Вільяма Аткінса, що дуже заприятелювали між собою. Скромна й релігійна молода жінка вдосконалила роботу, розпочату Вілем Аткінсом; і хоч минуло не більше чотирьох днів, новоохрещена дикунка стала такою християнкою, про яких я рідко чув в усіх моїх спостереженнях та розмовах по світу.

Того ж ранку, перед тим як іти до них, мені спало на думку, що серед усіх потрібних речей, що я залишав їм, не було Біблії. Тут я виявив менше уваги до них, ніж мій добрий друг вдова — до мене, коли, посилаючи мені стофунтовий вантаж із Лісабона, вона запакувала три Біблії й молитовник. Щедрість доброї жінки дала багато більші наслідки, ніж вона могла сподіватись, бо Святе Письмо та молитви збереглись для напучення й навчання людей, які використали їх краще від мене.

Я взяв у кишеню одну з Біблій; прийшовши до намету чи дому Вільяма Аткінса, я дізнався від нього, що молода жінка та його хрещена дружина розмовляють про релігію. Вільям Аткінс сказав мені про це з великою радістю, а я спитав його, чи й тепер вони вкупі. Він ствердив це, тоді я разом з ним увійшов до хати, де ми застали їх за дуже серйозною розмовою.

— О сер, — сказав Вільям Аткінс, — коли Бог хоче примирити грішників з самими собою, вернути заблудних додому, то йому ніколи не бракує посланців: моя дружина має тепер нового навчителя. Я знаю, що був недостойним, бо був нездатним до цієї роботи. Цю молоду жінку надіслало сюди небо — її самої досить, щоб навернути до віри цілий острів, повний дикунів.

Молода жінка почервоніла й підвелась, щоб іти, але я попросив її сісти. Я сказав, що вона має в своїх руках чудову працю, і я сподіваюсь, що Бог благословить її в цьому.

Ми поговорили трохи, причому я не помітив у них будь-якої книжки. Не спитавши нічого, я спустив руку в кишеню і витяг свою Біблію.

— Ось, — сказав я Аткінсові, — я приніс вам помічницю, якої ви ще, мабуть, не мали.

Він був такий вражений, що деякий час навіть не міг говорити. Опам’ятавшись, він обережно взяв її обома руками і звернувся до дружини.

— Дивись, моя люба, — сказав він, — хіба я не говорив тобі, що Бог, хоч він і на небі, може чути все, що ми говоримо? Ось книга, яку я просив дати нам, коли ми з тобою стояли навколішках під кущем. Бог почув нас і послав її.

З радості, що він має книгу, і в подяку Богові за неї сльози потекли по його щоках, зовсім по-дитячому.

Жінка була вражена і мало не впала в помилку, якої ніхто з нас не передбачав: вона непохитно повірила, що Бог прислав книжку на прохання її чоловіка. Щоправда, так воно до певної міри й було і, я думаю, в той час легко було умовити бідолашну, що з неба зійшов спеціальний посланець, щоб принести цю книгу. Але справа була надто серйозна, щоб припускатися в ній будь-якої помилки, і я, звернувшись до молодої жінки, сказав їй, що ми не хочемо обманювати новонавернену християнку, користуючись її першим і дуже непевним знанням. Ми просили її пояснити дикунці, що Бог завжди задовольняє наші прохання, коли вони не розбігаються з волею Провидіння, і посилає те, чого ми благали; проте ми не ждемо, щоб нас нагороджували з неба якимось дивним, незвичайним способом, і наше щастя, що це не так.

Молода жінка згодом так і зробила. Отже, тут не було хитрощів духовенства, які я вважаю за найбільш неприпустимий обман у світі. Радість Віля Аткінса справді не можна було описати, і я ручусь, що вона була цілком щира. Напевне, жодна людина не була більш вдячна, ніж він за цю Біблію, і я гадаю, що нікому Біблія не завдавала радості через благородніші міркування. Хоч яким він був розпусним, одчайдушним, свавільним, жорстоким, шаленим та злим, а все ж таки цей чоловік мусить бути нам зразком у справі навчання дітей, бо батьки ніколи не повинні переставати навчати та навертати, ніколи не повинні втрачати надію на успіх своїх зусиль, хоч які їх діти вперті, непокірні й нездатні до вчення. Коли провидіння Боже збудить совість таких дітей, сила того виховання вернеться до них, і раннє навчання з боку їх батьків не пропаде, хоч воно й спало довгі роки; рано чи пізно воно може навернути їх до добра.