Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 90)

Так було і з цим бідолахою. Хоч який він був неосвічений і далекий від релігії та християнського пізнання, а проте знайшов, що робити з людиною, ще менш освіченою від нього, і останні напучення його доброго батька, які спливли тепер у його пам’яті, прислужились йому тепер.

— Між іншим, — сказав він, — йому згадалось, як цінив його батько Біблію, що була щастям і благословенням народів, родин і окремих осіб. Тільки він ніколи не зважав на її цінність, поки йому не довелось говорити з язичниками, дикунами та варварами, і він побачив, що йому бракує писаного пророцтва для допомоги.

Молода жінка була дуже задоволена з цієї нагоди, хоч у неї, як і в юнака, була своя Біблія на борту нашого корабля, серед її речей, ще не перевезених на берег. А тепер, сказавши так багато про цю молоду жінку, я не можу не розповісти однієї історії, головним чином про неї та про себе, яка має в собі дещо дуже варте уваги.

Я розказав уже, до якої крайності дійшла бідна жінка, коли її господиня вмирала з голоду і вмерла на борту того нещасного корабля, який ми зустріли в морі; як весь екіпаж корабля був доведений до останньої крайності; як благородна дама, її син та їх служниця спочатку були суворо обмежені щодо харчів і нарешті почали голодувати та дійшли до останнього ступеня голоду.

Якось розмовляючи з нею про те, що вона перетерпіла, я спитав її, чи не може вона сказати, що вона почувала голодуючи і яке враження лишилось у неї від цього. Вона відповіла, що, мабуть, зможе, і розказала свою історію дослівно так:

— Спочатку, сер, — сказала вона, — нас харчували дуже погано, і ми дуже терпіли від голоду, а далі ми залишились без ніякої їжі, за винятком цукру, невеликої кількості вина та води. Першого дня після того, як я зовсім не дістала їжі, я почула себе надвечір голодною, і мене почало нудити, а вночі дуже захотілось позіхати й спати; я лягла спати на кушетці у великій каюті і, проспавши години три, прокинулась трохи зміцнілою, бо лягаючи випила склянку вина. Пролежавши без сну теж години три, — а було це близько п’ятої години ранку, — я почула себе голодною і мене почало нудити: я знову лягла, але зовсім не могла заснути, бо була квола й хвора. І так тривало весь другий день, з чудним чергуванням: спершу голод, потім знову нудота з блюванням. Другої ночі я мусила знову лягти не ївши, а тільки ковтнувши прісної води; я заснула, і мені приснилось, ніби я в Барбадосі і ніби базар завалений провізією; я купила дещо для своєї господині, прийшла і дуже ситно пообідала.

Я думала, що мій шлунок став після цього повним, як це тільки буває після доброго обіду; проте, прокинувшись, я занепала духом, бо відчула, що пропадаю з голоду; я випила останню склянку вина, вкинувши туди цукру, щоб надати йому трохи поживності; але шлункові не було чого перетравляти, і я помітила, що єдиним наслідком вина були неприємні пари, що піднялися з шлунка і вдарили мені в голову; я деякий час лежала, як вони мені казали, тупа й нечула, ніби п’яна.

Третього дня вранці, після цілої ночі чудних, безладних і непослідовних снів, я прокинулась хижою й шаленою від голоду. Я питала себе, чи повернулась моя свідомість; питала так, як мати питає про свою малу дитину, чи в безпеці її життя.

Це тривало години три, і за цей час я двічі скаженіла, як божевільна з Бедлама; так розповідав мені мій молодий господар, і це він може ствердити вам і тепер.

Під час одного з цих нападів шаленства або божевілля, чи то від руху корабля, чи то посковзнувшись, я впала і вдарилась об ріжок ліжка, де лежала моя господиня. Від удару в мене потекла з носа кров. Кают-юнга приніс мені маленьку миску; я сіла, і моя кров довго текла в неї. Поки кров текла з мене, я прийшла до пам’яті — сила жару чи пропасниці послабшала, так само як і гострі напади голоду.

Тоді мене занудило, але зблювати я не могла, бо в мене не було нічого в шлунку. Після того, як у мене якийсь час ішла кров, я зомліла, і всі подумали, що я мертва; але я незабаром опритомніла і тоді почула в шлунку страшенний біль, якого не можна описати, — не подібний до кольки, а гризучий, нестерпний біль за їжею. Проти ночі погіршало, і я відчула щось ніби пекуче бажання, прагнення їжі. Щось подібне, мабуть, відчуває вагітна жінка. Я ще раз ковтнула води з цукром, але мій шлунок не прийняв цукру й викинув усе назад; тоді я випила ковток води без цукру, і вона задержалась у мені. Я лягла на ліжко, дуже щиро помолившись, щоб Бог ласкаво забрав мене до себе. Заспокоївши свій розум надією на це, я трохи задрімала, а прокинувшись, подумала, що вже вмираю; я полегшилась через випари з порожнього шлунка; тоді я доручила свою душу Богові і справді хотіла, щоб хто-небудь кинув мене в море.

Весь цей час моя господиня лежала якраз коло мене і, як я думала, конала; але вона зносила свої муки куди терплячіше від мене. Вона дала свій останній шматок хліба моєму молодому господареві, для якого вона його залишила раніше; той не хотів його брати, але вона примусила його їсти; я певна, що це врятувало йому життя.

Над ранок я знову заснула, а як тільки прокинулась, почала дуже плакати; після цього в мене був другий напад жорстокого голоду; я ніби здичавіла і була в жахливому стані. Коли б моя господиня була мертва, то, хоч як щиро я її любила, я, напевне, з’їла б шматок її м’яса з такою приємністю і так безтурботно, як звичайне м’ясо тварини, призначеної на їжу; раз або два я збиралась було кусати свою власну руку.

Нарешті я побачила миску, де була кров, що витекла напередодні з мого носа. Я вхопила її і випила так хапливо й зажерливо, ніби боялась, щоб хтось не відняв її в мене.

Хоч думки про це відразу ж сповнили мене огидою, але напад голоду був переможений. Я ковтнула чистої води, заспокоїлась і підживилася ще на кілька годин. Це був четвертий день. І так я трималась до вечора, а там, протягом трьох годин, знову перетерпіла одне по одному всі ті почуття та напади, про які я згадувала, тобто нудоту, сон, жорстокий голод, біль у шлункові, потім голод, знову нудоту, божевілля, далі — сльози, потім знову голод, і так що чверть години. Я страшенно виснажилась і ввечері лягла, не маючи іншого заспокоєння, крім сподіванки померти над ранок.

Цілу ніч я не спала, але голод перетворився на хворобу; в мене були страшні кольки через те, що в кишках, замість їжі, було порожньо. В такому стані я лежала до ранку, коли почула крики та бідкання мого молодого господаря, який гукнув мені, що його мати померла. Я трохи підвелась, бо не мала сили встати, і побачила, що вона ще не вмерла, хоч, справді, ледве подавала ознаки життя.

У мене були такі корчі від порожнечі в шлунку, що я не можу їх описати; муки й напади апетиту були такі часті, що з ними можна порівняти лише передсмертні муки. І перебуваючи в такому стані, я раптом почула згори крик матросів: «Парус, парус!», вигуки та стрибки, ніби вони збожеволіли.

Я не мала сили зійти з ліжка, а моя господиня — тим більше. Молодий господар був такий знесилений, що я думала — він помирає; ми не могли відчинити дверей у каюті чи як-небудь дізнатись, що саме спричинило таку метушню; вже два дні ми не розмовляли з екіпажем, після того як вони сказали нам, що у них на кораблі немає нічого з їжі; пізніше вони сказали нам, що вважали нас за померлих.

У такому жахливому стані були ми, коли небо послало вас урятувати наше життя. А якими ви знайшли нас, сер, це ви знаєте так само добре, як і я, і навіть краще.

Таке було її власне оповідання: такого точного опису голодного конання мені ніколи не доводилось чути. Я дуже схильний вірити, що вона казала правду, бо юнак теж багато розповідав мені про це, хоч, мушу визнати, не так точно й зворушливо, як служниця, — можливо тому, що мати підгодовувала його ціною свого власного життя. Бідній служниці, хоч вона й була дужча, ніж її вже літня й слаба господиня, важче було боротися з голодом. Бідолашна дівчина, кажу я, можливо, відчула крайність раніше, ніж її господиня, що змогла приберегти в себе останній шматок, не поділившись ним із служницею. Безперечно, якби їм з волі Провидіння не зустрівся наш корабель або якийсь інший, вони через кілька днів усі померли б. Урятуватись від голодної смерті вони могли, хіба що поїдаючи одне одного, але й це в тих умовах допомогло б їм лише на короткий час, бо вони були за п’ятсот миль від берега і могли дістати допомогу лише чудом, як воно й трапилось. Але це між іншим. Вертаюсь до того, як я влаштував справи з поселенцями.

Передусім мушу зауважити, що з багатьох причин я не вважав за потрібне говорити їм про ту шлюпку, яку я привіз з собою розібраною і гадав було залишити їм. Прибувши туди, я знайшов — принаймні спочатку — такі ознаки незгоди серед них, що, коли б я забрав шлюпку з корабля, вони при першій же сварці розділилися б, і одна частина поїхала б, а друга зосталась. А може, вони стали б піратами, і мій острів перетворився б на розбійницьке кубло, замість бути колонією скромних та побожних людей, як я хотів. З тих самих причин я не залишив їм і двох мідних гармат, так само як і двох шканцевих гармат, взятих моїм племінником про всяк випадок; на мою думку, у них було досить зброї, щоб оборонити себе від кожного, хто захотів би напасти на них. Я не хотів заохочувати їх до нападної війни і озброювати їх для того, щоб вони самі вдирались до чужих володінь та нападали на інших. Отже, шлюпку та гармати я зберіг для них, але вони мали послужити їм іншим способом, як я розкажу про це в своєму місці.