Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 92)

Згадавши тепер бідного хлопця, я мушу востаннє попрощатися з ним. Бідний, чесний П’ятниця! Ми поховали його з усією можливою пристойністю, поклавши труп у труну і спустивши її в море, причому віддали прощальний салют з одинадцяти гармат. Так скінчилось життя цього найбільш благородного, вірного, чесного й відданого слуги, який тільки був у будь-кого.

Ми йшли тепер під добрим вітром до Бразилії і днів через двадцять побачили землю на шостому градусі південної широти; це був північно-східний край тієї частини Америки. Чотири дні ми йшли на південний схід, не втрачаючи берега з виду, обійшли ріг Августина і через три дні стали на якір у бухті Всіх Святих, у колишньому місці мого визволення, звідки почались мої добрі й лихі пригоди.

Хоч ніколи ще до цього берега не приходило судно з меншими торговельними справами, ніж у мене, а все ж таки нам лише з великими труднощами дозволили побувати на березі.

Ні мій компаньйон, що був живий і мав там дуже великий вплив, ні два купці, що завідували моєю плантацією, ні чутки про моє дивне врятування та життя на острові — не могли допомогти нам здобути цієї милості. Та тут мій компаньйон, згадавши, що я передав пріорові августинського монастиря п’ятсот мойдорів на користь монастиря і пожертвував двісті сімдесят два мойдори на бідних, яких він підтримував, пішов туди і умовив теперішнього пріора піти до губернатора попросити для мене дозволу з’їхати на берег разом з капітаном, іще одним чоловіком за моїм вибором і вісьмома матросами, і то під цілком капітуляційною умовою — не звозити з корабля на берег ніякого товару і не брати з собою нікого без окремого дозволу.

Вони так суворо доглядали, щоб я нічого не вивантажив, що мені насилу вдалось перевезти на берег три тюки англійського товару — гарного тонкого сукна, англійських тканин і полотна, що я привіз у дарунок своєму компаньйонові.

Це був дуже добрий і щедрий чоловік, що, як і я, почав з малого. Не знавши навіть, чи подарую я йому що-небудь, він раніше надіслав мені на корабель у подарунок свіжої провізії, вина та солодощів більше ніж на тридцять мойдорів, включаючи сюди трохи тютюну і три чи чотири гарні золоті медалі. Але й мої подарунки були не менш коштовні. Вони складались, як я сказав вище, з тонких сукон, англійських тканин, мережив та тонкого голландського полотна. Крім того, я передав йому для іншого вжитку такого ж самого товару ще майже на сто фунтів стерлінгів; я доручив йому зібрати привезену мною з Англії шлюпку і відправити на ній різні запаси в мою колонію.

Він найняв робітників і зібрав шлюпку за дуже короткий час, лише за кілька днів, бо всі її частини були вже готові. Капітанові я дав такі точні інструкції, що він не міг не знайти острова. І справді, він знайшов його, як повідомив мене згодом мій компаньйон. За короткий час ми переклали на шлюпку той невеликий вантаж, який я посилав туди. Один із наших матросів, що сходив зі мною на берег, згодився поїхати на шлюпці і оселитися в колонії, якщо я напишу листа до старшого іспанця з проханням дати йому достатню ділянку землі для плантації, одяг і потрібне землеробське знаряддя. Він додав, що землеробство йому добре знайоме, бо він довго був плантатором у Меріленді, і до того був ще й піратом.

Я підбадьорив хлопця, давши йому все, що він хотів, а на додачу ще й невільника-дикуна, взятого нами в полон; я наказав старшому іспанцеві наділити його відповідною кількістю всіх потрібних йому речей.

Коли ми виряджали в дорогу цього чоловіка, мій старший компаньйон сказав мені, що в нього є один знайомий бразильський плантатор, дуже шановна людина, яка потрапила в неласку до церковної влади. «Не знаю, що з ним таке, — додав він, — але мені дуже здається, що він у душі єретик і мусить ховатись від інквізиції». Ця людина, за його словами, рада була б утекти звідси з дружиною та двома дочками, і коли б я погодився допустити їх на острів, він дав би їм невеличкий капітал для початку, бо урядовці інквізиції конфіскували все його майно і нічого не залишили йому, крім невеликої кількості хатнього добра та двох невільників.

— Хоч я й ненавиджу його принципи, — додав він, — все ж таки я не хочу, щоб він потрапив у їх руки, бо вони напевне спалять його живцем, коли це станеться.

Я відразу ж погодився на це і приєднав їх до свого англійця. Ми переховували цього чоловіка з його дружиною та дочками на кораблі доти, поки шлюпка не була готова до виходу в море. А коли шлюпка вийшла з затоки, ми пересадили їх на неї. Їх багаж був перевезений на шлюпку ще раніше.

Наш матрос був дуже задоволений своїм новим товаришем. Щодо свого майна вони мало різнились: в обох було багато приладдя, однаковий припас, і обидва мали по фермі. Але почати їм було ні з чим. Проте вони взяли з собою дещо варте всього іншого, а саме: деякий матеріал для посадки цукрової тростини і кілька живих тростин, бо в цій справі португалець знався дуже добре.

Для колоністів я, між іншим, послав із шлюпкою трьох дійних корів, п’ять телят, більше двадцяти свиней, з яких три були поросні, двох кобил і одного жеребця.

Для моїх іспанців я, як і обіцяв, умовив поїхати трьох жінок-португалок і написав іспанцям, щоб вони взяли з ними шлюб і добре поводилися з ними. Я міг би умовити поїхати ще більше жінок, але я пам’ятав, що в бідного португальського вигнанця є дві дочки, а іспанців, що потребували жінок, було п’ятеро. Решта були вже одружені, хоч їх жінки й перебували в інших місцях.

Весь вантаж, що я відправив на шлюпці, дійшов до колонії в цілості, і колоністи, звичайно ж, дуже зраділи йому. Їх було тепер майже шістдесят-сімдесят осіб, без малих дітей, яких було дуже багато. Вернувшись в Англію, я застав у Лондоні листи від усіх моїх колоністів; ці листи були послані з шлюпкою, коли вона верталась у Бразилію, а потім переслані через Лісабон. Та про це я ще згадаю в своєму місці.

Моє оповідання про острів я закінчив, і мені вже немає чого сказати про нього. Той, хто має охоту дочитати мої записи до кінця, мусить теж попрощатися з ним; далі він знайде оповідання лише про безумства старої людини, яку не могли застерегти ні власні, ні чужі нещастя, не прохолодили сорок років нужди та розчарувань, яка не задовольнилась багатством, що перевищило всі сподіванки, і не заспокоїлась після небувалих нещасть та страждань.

Мені так само треба було їхати в Ост-Індію, як людині, цілком вільній і непричетній до жодного злочину — піти до воротаря Ньюгетської в’язниці[95] і попросити, щоб її замкнули й заморили там. Якби я знайшов в Англії невелике судно і рушив прямо на острів, навантаживши свій корабель усім потрібним для колоністів; якби я взяв патент на управління островом, щоб закріпити за собою свою власність, з підлеглістю самій лише Англії; якби я, крім гармат та амуніції, привіз туди невільників і вільних людей, щоб заселити острів, і, взявши його під свою владу, укріпив і зміцнив його в ім’я Англії та ще більше заселив його, що я легко міг зробити; якби я сам оселився там, відіслав корабель назад, навантаживши його добрим рисом, — що я міг зробити протягом шести місяців, — і доручив своїм друзям навантажити його знову всім потрібним для нас; якби я зробив усе це і сам оселився на острові, тоді можна б було сказати, що я діяв, як розсудлива людина. Але мене поривав дух блукань, і я, зневажаючи всі вигоди, тішив себе тим, що був патроном оселених на острові людей і чинив їм добро — велично й пишно, як стародавній патріархальний монарх, забезпечував їх усім, ніби я був головою всієї сім’ї та плантації. Але я діяв зовсім не в ім’я якогось уряду чи нації; не вважав ніякого монарха за свого володаря, або своїх людей — за підданців тієї чи іншої нації; я навіть не дав назви острову і покинув його, як і знайшов, нікому неналежним, а його населення — нікому непідвладним, нікому непідлеглим, крім мене. Та й маючи на них вплив, як батько та благодійник, я не мав права діяти або розпоряджатись інакше, як з їхньої ж згоди. Проте, якби я жив там, цього впливу було б досить, щоб усе йшло гаразд. Але я покинув острів удруге і вже не вертався більше туди; останні звістки з колонії я одержав через свого компаньйона, що надіслав мені лист, а той лист надійшов до мене через п’ять років після написання. З цього листа я дізнався, що колоністам живеться погано, що вони незадоволені своїм довгочасним перебуванням на острові, що Віль Аткінс помер, а п’ятеро іспанців виїхали; і що, хоч дикуни не турбують їх більше, все-таки у них було кілька сутичок з ними. Вони дуже просили його нагадати мені мою обіцянку забрати їх з острова і дати їм змогу побачити перед смертю свою батьківщину.

Але я пустився в найдикіші пригоди, і той, хто цікавиться моєю дальшою долею, мусить пройти зі мною крізь силу нових безумств, нещасть та небезпечних пригод. З них видно буде, як справедливо діє Провидіння і як легко може небо переситити нас нашими власними бажаннями, повернути найсильніші з них на шкоду нам самим і суворо покарати нас тим, що ми вважали за найбільше щастя.

Я кажу це, маючи на увазі невідступне поривання в подорожі, що опанувало мене з юнацтва; очевидно, цей нахил зберігся в мені тільки мені ж на кару. Як розвинулось це поривання, в яких обставинах і до яких наслідків воно призвело мене, — дуже легко викласти вам в історичному порядку, з усією різноманітністю подробиць. Але таємні путі Божественної сили, що дозволяє потокові наших бажань захопити нас, зрозумілі лише тим, хто вміє слухати голос Провидіння і робити релігійні висновки з Божої справедливості та з своїх власних помилок.