Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 94)

Проте я ніяк не міг заспокоїтись і вирішив ще раз побувати на острові, щоб дізнатись про нього і про дикунів. Це було третього вечора після тієї події, і я дуже хотів довідатись, скільки шкоди ми наробили та що сталося з тубільцями. Я вдавав за безпечніше зробити це, коли буде темно, щоб не зазнати нападу ще раз; але, пускаючись у таку ризиковану й зловмисну справу, куди я встряв проти свого бажання, я мусив неодмінно упевнитись, що люди, які підуть зі мною, підлягатимуть моїм розпорядженням.

Нас було двадцятеро кремезних, як і всі на кораблі, хлопців, крім мене та торговельного агента; за дві години перед північчю ми пристали в тому місці, де недавно відбувся напад. Я причалив там тому, що, як сказано, хотів подивитись, чи покинули вони бойовище, і чи залишились там якісь сліди заподіяного їм нами лиха. Я гадав, що, захопивши одного чи двох із них, ми зможемо, мабуть, виміняти за них свого матроса.

Ми вийшли на берег без найменшого шуму і поділили наших людей на два загони, одним із яких командував боцман, а другим я. Висідаючи, ми не чули і не бачили ніякого руху; так ми пішли двома загонами, на певній відстані один від одного, до поля бою. Спочатку ми нічого не могли роздивитись, бо було темно; трохи згодом наш боцман, що вів перший загін, спіткнувся й упав на мертве тіло. Це трохи затримало їх, бо вони побачили, що дійшли до місця, де були тубільці, і стали чекати мене. Зійшовшись докупи, ми вирішили простояти на місці годину — поки не зійде місяць, а тоді ми легко побачили спустошення, якого наробили серед тубільців. Ми знайшли на землі тридцять два тіла, з яких двоє були ще не зовсім мертві. Дехто був без руки, дехто без ноги, а один навіть без голови; а поранених вони, як ми гадали, забрали з собою.

Дізнавшись, як я гадав, про все, про що можна було дізнатись, я хотів вернутись на судно, але боцман і його загін сказали мені, що вони вирішили відвідати місто, де живуть ці собаки, як вони звали дикунів. Боцман просив мене піти разом з ними, бо якщо вони знайдуть їх, — а на їх думку, так воно й мало статись, — ми безперечно матимемо гарну добич, а може, й знайдемо Томаса Джеффрі, тобто матроса, якого ми покинули.

Коли б вони спитали мого дозволу, я добре знав, яку відповідь дати їм, і наказав би їм негайно вернутись на судно, бо вважав, що не можна йти на ризик, маючи в себе судно, вантаж та ще й подорож спереду, яка у великій мірі залежала від життя наших людей. Та вони тільки переказали мені, що вирішили йти і запрошували мене та моїх людей піти з ними; тому я рішуче відмовився і підвівся, — бо сидів на землі, — щоб вернутись на судно. Один-два матроси почали напосідати, щоб я йшов з ними, а коли я знову рішуче відмовився, почали бурчати й сказали, що вони не під моїм командуванням і підуть самі.

— Слухай, Джек, — сказав один із них, — хочеш піти зі мною? А то я сам піду.

Джек відповів, що хоче, до нього приєднався другий, а після ще один. Одне слово, мене покинули всі, крім одного, якого я умовив зостатись. Отже, торговельний агент, я і третій матрос вернулись до шлюпки, пообіцявши чекати їх і забрати в шлюпку тих, хто залишиться. Я сказав їм також, що вважаю за безумство йти туди і гадаю, що багатьох із них спіткає доля Томаса Джеффрі.

Вони, як і личить морякам, обіцяли вернутись, бути обережними і таке інше. Так вони й пішли. Я благав їх подумати про судно та про подорож, пам’ятати, що їхнє життя не належить їм цілком; що вони до певної міри відповідають за успіх подорожі; що коли вони загинуть, загине й корабель без їх допомоги; що вони не зможуть виправдатись за це ні перед Богом, ні перед людьми. Я сказав їм іще багато дечого такого; але з таким же самим успіхом я міг би звертатись і до грот-щогли на кораблі. Вони шаліли від думки про свою прогулянку і тільки говорили мені хороші слова та благали, щоб я не гнівався. Вони обіцяли бути обачними і вернутись назад щонайбільше за годину, бо місто, казали вони, було не більше, ніж за півмилі, хоч спочатку їм здавалося, що до нього більше двох миль.

Отже, всі вони пішли, як сказано вище. Спроба була одчайдушна, і треба було бути божевільним, щоб набути такого заповзяття. Проте мушу віддати їм належне: вони показали себе не лише відважними, а й обачними. Щоправда, вони були добре озброєні, у кожного була рушниця або мушкет із штиком; кожен мав пістоль; у кількох із них були широкі кортики, де в кого — дротики, а боцман і ще двоє мали великі сокири; крім усього цього, у них було тринадцять ручних гранат.

Сміливіші і краще озброєні хлопці навряд чи ходили коли-небудь на таке зле діло.

Коли вони рушили, їх головною метою був грабунок, і вони сподівались знайти там золото; але одна обставина, якої ніхто з них не передбачав, запалила в них вогонь помсти і всіх їх обернула на чортів. Підійшовши до кількох хатин, які вони вважали за місто — вони містились приблизно за півмилі від берега, — вони були дуже розчаровані, бо там стояло лише двадцять-тридцять домиків. Чи це й було місто і чи воно було велике — вони не знали і почали радитись, що їм робити. Якби вони напали на дикунів, то довелося б перерізати всім їм горло; але й тоді залишався один шанс із десятьох, що кілька дикунів утечуть, бо було темно, хоч і світив місяць. Коли втече хоч один, він, безперечно, побіжить і поставить на ноги все місто, так що проти них вирушить ціла армія. З другого ж боку, пішовши далі і не чіпаючи цих, бо всі спали, вони могли б не знайти дороги до міста.

Остання думка здалась їм найкращою, і вони вирішили обминути цих дикунів і якомога ретельніше шукати місто. Пройшовши трохи, вони побачили прив’язану до дерева корову і зразу ж зміркували, що вона може стати їм за доброго провідника, бо гадали, що ця корова належить до якогось міста — чи то ззаду, чи то спереду від них. Якщо вона піде назад, їм не буде чого з нею робити, а коли корова піде вперед, їм треба буде піти за нею. Отже, вони перерізали мотузку, і корова привела їх прямо до міста, що, за їх словами, складалось приблизно з двохсот хат або хижок; у деяких із них жило вкупі по кілька сімей.

Там усе було тихо, всі міцно й безтурботно спали, як тільки можна спати в місті, де ніколи не бачили подібного ворога. Вони знову почали радитись, що їм робити далі, і вирішили, поділившись на три загони, підпалити місто з трьох сторін, а коли люди вибігатимуть, хапати й в’язати їх, а потім обшукати решту хат і пограбувати їх. Але спочатку вони вирішили пройти тихенько містом та подивитись, якого воно розміру і чи зможуть вони зважитись на нього, чи ні.

Зробивши це, вони безрозсудно вирішили напасти на тубільців; але, поки вони заохочували один одного до роботи, троє передніх голосно покликали решту, гукнувши, що знайшли Томаса Джеффрі. Всі побігли туди й побачили, що бідний хлопець висить голий, з перерізаним горлом, прив’язаний за одну руку. Коло самого дерева стояла хатина, в якій було шістнадцять-сімнадцять тубільних ватажків, що брали участь у сутичці з нами; двоє-троє з них були поранені нашими пострілами. Вони не спали, бо розмовляли один з одним; але наші люди не знали, скільки їх.

Видовище бідного знівеченого товариша розлютувало наших матросів; вони заприсяглися вчинити помсту і не дати пощади жодному дикунові, що потрапить в їхні руки; вони відразу ж взялись до діла з усією люттю, на яку були здатні. Найперше вони заходились шукати чого-небудь такого, що швидко займається, але, пошукавши трохи, вирішили, що в цьому немає потреби, бо хати були здебільшого низькі і вкриті різного роду очеретом, якого в тій країні дуже багато. Розмочивши в долонях трохи пороху, вони наробили грецького вогню, як ми це звемо, і за чверть години підпалили місто в чотирьох-п’ятьох місцях, а насамперед ту хату, де тубільці ще не полягали. Як тільки вогонь почав ширитись, бідні перелякані створіння почали кидатися з хати, щоб урятувати своє життя, і стикалися з своєю лихою долею відразу, тобто коло дверей, звідки наші люди гнали їх назад. Боцман сам убив одного чи двох своєю сокирою. Хата була велика, і в ній було багато люду. Він не хотів заходити всередину, а взяв ручну гранату і кинув її між них. Це спочатку тільки перелякало їх, а коли граната вибухнула й наробила великого спустошення, вони почали жахливо кричати.

Одне слово, багатьох дикунів, що були в передній частині хати, було вбито або поранено гранатою, крім двох чи трьох, які натискували на двері і яких боцман та двоє інших затримували своїми штиками, начепленими на рушниці; вони добивали кожного, хто виходив цим шляхом. Але в хаті було й друге приміщення, де жили князь, чи король, чи ще хтось, та ще кілька людей; оцих наші люди не випускали доти, поки охоплена полум’ям хата не впала на них, і всі вони задихнулись або згоріли.

Весь цей час наші люди не стріляли, щоб не побудити дикунів, бо не були певними своєї перемоги. Але дикуни скоро почали прокидатись від вогню, і наші хлопці мусили триматись невеликими ватагами, бо вогонь став так бушувати, а хати були з такого горючого матеріалу, що матроси ледве могли знести спеку на вулиці; адже їх завдання було — йти слідом за вогнем, щоб певніше покарати дикунів. Як тільки вогонь виганяв людей із палаючих хат і наганяв страху мешканцям інших хат, наші люди були вже коло порога, готові бити їх по головах, весь час вигукуючи ім’я Томаса Джеффрі та закликаючи один одного пам’ятати про нього.