Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 96)

Але вони нагнали страху на всю місцевість. Дикуни були так перелякані та здивовані і так сполошені, що сотня їх, напевне, розбіглася б, побачивши п’ятьох наших матросів. Під час цієї кривавої розправи не знайшлось жодної людини, що боронилася б як слід! Вогонь і несподіваний напад наших людей так спантеличили їх, що вони не знали, куди кинутись, бо, біжачи однією дорогою, натрапляли на один загін, а повернувши назад — на другий; всюди їх убивали. Наші люди прийшли непошкоджені, крім одного, що розтяг собі ногу, та другого, що дуже попалив собі руки.

Я дуже гнівався на свого племінника-капітана і на всіх матросів; на нього ж особливо — за його незаконні вчинки, як на капітана корабля, що відповідав за поїздку, а проте скоріше підбурював, ніж стримував своїх людей, що пішли на таке криваве діло. Мій племінник, говорячи з великою пошаною до мене, сказав мені, що, побачивши тіло бідного моряка, вбитого таким жорстоким та варварським способом, не міг стримати себе і свого гніву. Він визнавав, що не повинен був так робити, як командир корабля, але він був людина і ним керувала природа, — тому він і піддався. Що ж до решти людей, то вони знали дуже добре, що не підлягали мені, і тому не звертали ніякої уваги на моє незадоволення.

Другого дня ми відпливли і більше нічого вже не чули про це. Наші люди сперечалися між собою, встановлюючи кількість убитих: одні казали так, другі — інакше, але з їх розмов можна було гадати, що вони вбили і знищили близько ста п’ятдесяти чоловіків, жінок та дітей і не обминули жодної хати в місті.

Щодо того бідного хлопця, Томаса Джеффрі, то він був зовсім мертвий, бо голова його була наполовину відтята; брати його з собою було марною річчю. Так вони й покинули його там, де знайшли, і лише зняли з дерева, де він висів на одній руці.

Та хоч наші люди і вважали свій вчинок за справедливий, я заперечував їм і завжди казав, що Бог занапастить нашу подорож, бо я вважав кровопролиття цієї ночі за вбивство. Правда, дикуни вбили Томаса Джеффрі, але ж правда й те, що Джеффрі був забіяка, що він зламав мир і зґвалтував або покривдив їхню молоду жінку, яка довірливо прийшла до нашого табору, поклавшись на мирний договір.

Пізніше, коли вони вернулись на корабель, боцман став боронити свою поведінку. Він казав, що це лише здавалось, ніби ми зламали мир, але фактично це було не так, і війну почали самі тубільці, що напередодні стріляли в нас і вбили одного з наших людей без ніякого законного приводу. Якщо ми були здатні битися з ними, то й мусили самі покарати їх, хоч би й таким незвичайним способом. А бідного хлопця, дарма що він дозволив собі трохи вільно повестися з дівчиною, не треба було вбивати, та ще й так жорстоко. Вони, мовляв, зробили тільки те, чого вимагає справедливість і що дозволяють робити з убивцями Божі закони.

Здавалось, цього було б досить, щоб перестерегти нас проти висадок на берег серед язичників і варварів, якби можна було зробити людей мудрими лише на підставі їх власного досвіду; цей досвід, здається, завжди буває для них тим корисніший, чим дорожчою ціною він куплений.

Тепер ми мали рушити до Перської затоки, а звідти — до Коромандельського берега, з зупинкою в Сураті[100]. Але наш торговельний агент найбільше надій покладав на Бенгальську затоку[101], звідки, коли б йому не пощастило там з торгівлею, він мав пливти в Китай і вернутись на Коромандельський берег по дорозі додому.

Перше нещастя трапилося з нами в Перській затоці, де п’ятьох наших матросів, коли вони зійшли на арабський берег, оточили араби і вбили або відвели в рабство; решта команди не змогла визволити їх і ледве встигла відштовхнути від берега свою шлюпку. Я почав докоряти їм, кажучи, що це справедлива відплата неба; але боцман дуже палко сказав мені, що я зайшов у своєму осуді далі, ніж дозволяє Святе Письмо, і послався на тринадцятий розділ від Луки, стих четвертий, де наш Спаситель каже, що люди, на яких упала Сілоамська башта, не були грішніші, ніж інші галілеяни. Мені довелось замовчати, головне, тому, що ні один із цих загиблих матросів не брав участі в мадагаскарській різанині (так я завжди називав її, хоч наші люди не могли спокійно зносити слова «різанина»). Отже, як я сказав, ця обставина примусила мене поки що змовчати.

Мої часті проповіді на цю тему призвели до гірших наслідків, ніж я сподівався; боцман, який був за проводиря в різанині, прийшов якось до мене і зухвало сказав, що я, на його думку, надто часто нагадую їм про цю справу, що я висловлюю несправедливі думки про неї і виставляю негідниками всіх матросів, а особливо його; що я лише пасажир, а не командир на кораблі і випадково взяв участь у подорожі, а тому вони не повинні зносити цього; що вони не знають, які наміри в мене на думці і чи не притягну я їх до відповідальності, коли вони вернуться в Англію. Отже, якщо я не покину цього, а буду й далі чіплятись до нього та втручатися в його справи, то він піде з корабля, бо не вважає за безпечне пливти разом зі мною.

Я слухав його досить терпляче, а коли він скінчив, я сказав йому, що завжди був проти різанини на Мадагаскарі, бо я завжди називатиму її так; що в усіх випадках я вільно висловлюю свої думки, а про нього говорив не більше, ніж про когось іншого. Я не командую на кораблі і справді не маю ніякої влади, а проте дозволю собі вільно говорити про речі, що стосуються всіх. Щодо моєї участі в подорожі, то це не його справа; я в значній мірі власник корабля, і це дає мені право казати ще більше, ніж я говорив, не даючи звіту ні перед ним, ні перед ким іншим. Я говорив дуже запально, він відповів мені дуже коротко, і я вважав, що справа скінчилась. Ми були на рейді в Бенгалії. Мені захотілось побачити місто, і я поїхав на корабельній шлюпці з другим помічником капітана на берег. Надвечір я збирався вернутись на корабель, коли до мене підійшов один із наших матросів і сказав, щоб я не турбувався вертатись до шлюпки, бо їм наказано не перевозити мене на корабель. Легко уявити собі, як здивувало мене це зухвале повідомлення. Я спитав матроса, від кого він має це доручення, і той відповів, що від старшого на шлюпці. Я не сказав йому більше нічого і попросив тільки переказати їм, що він виконав доручення, а я відповіді не дав.

Я зараз же пішов і, знайшовши другого помічника капітана, розповів йому всю історію і додав, що на кораблі зараз, напевне, повстання; я попросив його негайно поїхати човном на корабель, щоб повідомити капітана. Та я міг би не робити цього, бо раніше, ніж я поговорив з ним на березі, справа була вже розв’язана на кораблі: боцман, канонір та тесляр — одне слово, всі вищі чини корабля — прийшли на шканці, щоб поговорити з капітаном. Боцман виголосив довгу промову, бо він говорив дуже добре, і повторив усе те, що сказав мені. Він заявив капітанові, що, коли вже я мирно з’їхав на берег, їм не треба тепер вживати насильства, якого вони неодмінно вжили б, щоб примусити мене з’їхати. Він сказав також, що вони й надалі зобов’язуються служити на кораблі під його командуванням, як умовлено; коли ж я не покину корабля або капітан не примусить мене покинути його, вони всі кинуть службу і не попливуть з ним далі. При слові «всі» він обернувся обличчям до грот-щогли, що, здається, було умовленим між ними сигналом, і всі матроси одностайно вигукнули: «Всі, як один! Всі, як один!»

Мій племінник-капітан був людина смілива й розсудлива; здивований, природна річ, цим усім, він, проте, спокійно сказав їм, що розгляне справу, але не зробить нічого, поки не поговорить зі мною. Він навів при цьому кілька аргументів, щоб довести їм нерозумність і несправедливість їх вимоги, але все було даремно: перед його очима всі підняли руки вгору і заприсяглись висісти на берег, коли капітан не пообіцяє не допустити мого повороту на корабель.

Для мого племінника це був важкий пункт, бо він знав свій обов’язок переді мною і не знав, як я поставлюсь до цього. Він заговорив до них згорда: що я в значній мірі власник корабля і що по закону він не може викинути мене з моєї власної хати; що таке поводження зі мною нагадує поводження пірата Кіда, що зняв бунт на кораблі, висадив капітана на пустинний острів і поїхав сам з кораблем. Нехай вони сідають на який хочуть корабель; якщо вони коли-небудь знову приїдуть до Англії, це коштуватиме їм дорого; корабель, мовляв, мій, він не може вигнати мене з нього і скорше залишить і корабель, і подорож, ніж учинить мені таку прикрість. Проте він хотів поїхати на берег поговорити зі мною і запросив боцмана супроводити його в цій поїздці, щоб по змозі полагодити зі мною справу.

Але всі вони відмовилися від цієї пропозиції і сказали, що їм більше нема чого робити зі мною ні на кораблі, ні на березі; коли ж я приїду на корабель, вони всі зійдуть на берег.

— Гаразд, — сказав капітан, — якщо ви всі додержуєтесь такої думки, то дозвольте мені поїхати на берег і поговорити з ним.

Він прибув до мене з цими вістями трохи пізніше, ніж посланець від старшого на шлюпці приніс їх мені.

Признаюсь, я був дуже радий побачити мого племінника, бо таки боявся, що вони затримають його силою, поставлять паруси і втечуть з кораблем, а тоді я опинився б майже голим у далекій країні, без будь-якої допомоги. Одне слово, я був би тут у гіршому становищі, ніж самотній на своєму острові.